Після повернення додому Херсона говоримо про відродження мистецтва, яке завжди на часі, а зараз і поготів. До уваги читачів «Нового дня» велике інтерв’ю з генеральним директором-художнім керівником Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша Олександром Книгою.

Олександре Андрійовичу, які у Вас були відчуття з новиною про визволення Херсона?

-Ой, сльози самі лилися з очей, але це сльози очищення від тієї рашистської погані, яка прийшла на нашу землю, залізла в наші душі, домівки, театри. Тому нам ще багато доведеться зробити для того, щоб все очистити енергетично. Але радість просто неймовірна. Ми вірили в це, знали це і коли навіть фестиваль проводили, то  приймали заявки на «Мельпомену», яка відбудеться наступного року в Херсоні. І маю надію, що вже найближчими днями виїду в Херсон.

-На жаль, Вам, як і багатьом жителям Херсонщини не вдалося уникнути полону. Скажіть, що вони (окупанти) від Вас хотіли? Що можна хотіти від директора театру?

-Думаю, що перше завдання в них було мене налякати і змусити співпрацювати. І навіть той факт, що  мене спочатку повезли з Олешків не одразу в СІЗО, а чомусь ми під’їхали до обласної адміністрації. Вони радились, може, хотіли мене завести до когось із колаборантів. Певно, було таке завдання полякати. Як до Херсона їхали, до речі, звучало наше радіо «Байрактар». Тому що машини ж наші, віджаті. І вони навіть підспівували. Ну це кримські СОБРівці були, бо в одного на касці – позивний «Артек». І вони кажуть, от Ви, українці, так багато патріотичних пісень написали швидко. Кажу, так, ми співоча нація. А вони – ну от ви нас орками називаєте, а в самих всі пісні з матюками. Кажу – який час, такі й пісні. А вже коли привезли до СІЗО, там були буряти. Заламали руки і погягли кудись нагору. Шнурки одразу повитягували, знаєш, ремінь. Ну як у кіно, ми це програвали в театрі. Кинули в камеру, а потім – шапку на очі, потягли в якийсь кабінет. Зняли відбитки пальці, сфотографували в фас і профіль, ну все, як у тюрмі. А потім вже прийшов ФСБ-шник і почав допит. Зі мною говорили довго, десь годин сім, це там, у СІЗО. От ідіть на співпрацю, Ви ж депутат. Я сказав, що не збираюся порушувати присягу, яку давав українському народу. «Якщо Ви військовий, то повинні мене зрозуміти», – говорю. Кажуть, добре, тоді відновлюйте роботу театру. Ну знову ж таки, це ж не просто натиснув на кнопочку. Люди роз’їхалися, нікого немає. Їм (росіянам) подобалося, що в Херсоні все спокійно, народ гуляє в парках. І вони прагнули й далі робити таку картинку, що й театри тут працюють і все.

-Ну і, зрештою, Вас випустили.

– Аналізував, ну, по-перше, моє затримання спричинило резонанс. Піднялися всі друзі, митці, журналісти. Адже дійсно, багато років працюю і наш фестиваль має друзів по всьому світу. В Україні піднялася величезна хвиля, і в Туреччині, і в Грузії, і в Португалії, скрізь, де знали наш театр, там хвилювалися, телефонували, писали. І це, мабуть, теж спрацювало. Бо ввечері ФСБ-шник запитав: у Вас є де переночувати в Херсоні? Кажу – ну піду в театр. Але мене вони вивезли й кинули посеред міста, з шапкою на очах. Сказали, щоб дорахував до десяти, а потім ту шапку зняв… І я побачив, що мене не до театру привезли, а десь там за ДКТ висадили.

-Відомо, що колектив театру розділився. Скажіть, який відсоток кулішівців виявилися зрадниками?

-Тішить те, що цей відсоток невеликий. У багатьох колегах був впевнений, деякі, звісно, стали найбільшим розчаруванням. Тому що навіть не міг подумати, що талановиті люди, для яких робилося все, – шукалося житло, звання вибивалися, вищі зарплати, а вони виявилися отакими… Ну це 10%, якщо в театрі 250 співробітників, з цехами, робітниками, то колаборантів виявилося небагато. Там всього 4 актори, 2 артисти балету і музикант. Ну Валера, той, який «директор» умовний, теж таке собі нещастя. Спочатку він мені писав, що от викликали і сказали – якщо наші не погодяться, то когось привезуть із Криму. Навіщо нам це, краще ми театр збережемо. Спочатку така була пісня, а потім все швидко змінилося.

-А де колаборанти з театру зараз, втекли після визволення Херсона?

– За інформацією, декого бачили в Херсоні. А Бордюг і Шелудько виїхали тижнем раніше. Розповідали, що їх евакуювали і на базі Будинку культури в Скадовську вони відновлять роботу театру. Та будуть втікати і звідти, Ви ж розумієте.

– Що вдалося зробити театру у вигнанні, без декорацій, з невеликою частиною трупи?

-Вважаю, багато чого вдалося зробити. Театр – це ж не тільки будівля, це люди, які його наповнюють. І тільки-но мені вдалося вирватися з окупації, через 40 днів, і доїхати до Львова, ми розпочали підготовку й провели фестиваль «Мельпомена Таврії». Це дуже знаково, фестиваль був заплановний і він відбувся. І вийшло досить потужно, попри всі побоювання. Вдалося зібрати 65 театрів з 35 міст і 12 країн. Нас навіть через соціальні мережі знайшов японський театр. Ми підняли пів світу, запрошували переселенців, зокрема, херсонців. Говорили про Херсон, про Україну, про війну. Це така наша культурна дипломатія і спротив. Потім, зрозумівши, що ресурси Львова ми використали, і там мало було представників театру, ми виріши переїхати до Києва. Я викликав з Одеси режисера Женю Резніченка. Руслан Вишнивецький і Євгенія Кірсанова теж вирвалися з окупації і були з Кривого Рогу, їх викликав до Києва, організували житло. Звернулися до Національного театру ім. Лесі Українки, нам надали сцену, сказали – будь-ласка, допоможемо всім, чи яка декорація потрібна, чи костюми. Це така сила нашого театрального братства, коли немає нічого, окрім бажання працювати і чинити спротив, і така допомога. Читку першої вистави режисера Жені Карнауха за п’єсою Антона Лисенка «КолоХерсон» вже у вересні ми зробили в Полтаві. Це вистава про довоєнний Херсон. Там такі ностальгічні речі були – про Дніпро, про рибалку, рефлексії зі старшим поколінням. І це було до сліз, їздив на прем’єру.

-В репертуарі театру ім. М. Куліша з’явилася вистава «Залишатись (не) можна», яка про Херсон окупований.

-Спочатку ми взяли готову п’єсу «Незламний Херсон і обістяний БТР». Читка була у Львові під час фестивалю. Але коли почали працювати над цими текстами, зрозуміли, що вони трохи відсторонені, а ми самі пережили багато трагічних і драматичних моментів. І вирішили записати свої історії виїзду, а решту – з життя нашої колеги Юлії Бунчак. У неї син у Нацкорпусі і до неї першої прийшли з обшуком. Вже 12 березня у будинок увірвалася купа людей. Так народилася вистава «Залишатись (не) можна». І вона успішно йде в Києві.

-Екстремальний театральний сезон відкривали виставою про війну. Знаю, що вносилися корективи у стару постановку. Розкажіть.

-Ми вирішили відновити цю моновиставу за п’єсою Неди Наждани «Кицька на спогад про темінь», бо запросили на фестиваль до Польщі. Давай шукати ту актрису, яка в ній грала. Але вона виявилася колаборанткою і виїжджати з міста не збиралася. Почали підбирати нову актрису. А режисер Павлюк у той час під обстрілами випускав іншу виставу в Миколаєві. І на репетиції треба було їхати туди. Одна актриса відмовилася, тому що було страшно їхати туди, де постійно прилітає. А Ольга Бойцова знаходилася в Хмельницькому. Запропонували їй. Сказала – готова їхати, Миколаїв, так Миколаїв. Але вона захворіла, поклали в лікарню, до Миколаєва не доїхала. Репетиції йшли онлайн. Актриса в лікарні, а Сергій проводить з нею репетиції. А потім зібралися буквально на три дні в Києві і за цей час виставу відновили. Знаєте, що вона в нас гралася на вулиці, а потрібно було адаптувати під приміщення. Теж знайшли кошти, купили ту плиту, це ж треба теж розрахувати, щоб борщ за годину зварився. З цією виставою ми проїхали гастролями. Причому в Миколаєві грали  під шалені обстріли і без світла. Це було бомбосховище. А в Івано-Франківську грали у театрі, який у підвалі, де колись була велика котельня. І актриса закінчує останню фразу, а в людей у телефонах спрацьовує сирена. Всі думали, що це частина вистави.

-Чула, що до штату нашого театру додалася запрошена столична зірка…

-Все Ви знаєте (сміється). Ми відновили виставу – «Не плачте за мною ніколи» з народною артисткою України Ларисою Кадировою. У цей час у неї якраз закінчився контракт у театрі ім. І. Франка. Я пішов до дирекції і попросив декорації, які ми до цієї вистави виготовили тоді в Херсоні і потім залишили в Києві. І ми забрали Ларису Миколаївну до себе в штат, бо місця після звільнення колаборантів були. Ця вистава тепер іде в Центрі Козловського на Хрещатику. Так що театр працює.

-Прийде час, коли в Херсон пустять усіх і, певно, він не за горами. Які плани в Херсонського театру?

-Думаю, і Вам знайоме ситуація, коли валізи місяцями не розпаковуються і ти постійно в очікуванні, що повернешся додому. Особисто відвідаю Херсон як депутат обласної ради, з’ясуємо, що потрібно. До речі, вже звернулися багато фірм – а що треба для відновлення театру? От зустрічаюся за декілька днів з представниками комп’ютерної компанії, яка готова надати нам оргтехніку. Ви ж знаєте, ми навіть світло без ноутбука не можемо включити. Наші працівники зайдуть у театр і подивляться, що там залишилося. Звісно, повернемося. Вже є три вистави, які можна грати. Все, що зможемо відновити, моментально йтиме в репертуар. Та ми й винні херсонцям, у нас був проданий місяць вистав до вторгнення. Все відпрацюємо. Тепер ще більше робитимемо для того, щоб Херсон мав славу театральної столиці України. Поїдемо і в звільнені села. Розуміємо, що театр – це терапія, і докладемо всіх зусиль, щоб допомогти землякам забути жахіття, які вони пережили.

Спілкувалася Марина САВЧЕНКО.