Вона пережила окупацію, втратила звичне життя й була змушена виїхати із Херсона. Та не залишила людей, за яких відповідала й відповідає досі. Щомісяця повертається до небезпечного міста, до свого будинку, де вона не просто мешканка, а голова ОСББ. Бо, як сама каже: «У мене там люди…»

У Новій Одесі Валентина Суслова очолює Раду з питань внутрішньо переміщених осіб і допомагає тим, хто також був змушений починати все заново. Сьогодні її життя — це дві громади, десятки людських історій і щоденна відповідальність за інших.

Між відповідальністю і небезпекою

Важко повірити, що цій енергійній жінці майже сімдесят. Саме енергійною та цілеспрямованою я запам’ятала пані Валентину після першої зустрічі на форумі Рад із питань ВПО Миколаївщини. Потім ми бачилися ще неодноразово, і я все більше переконувалася: її невтомність, внутрішня сила й готовність бути поруч із людьми не знають меж.

Тоді  подумала: саме на  таких жінках тримається сьогодні український Південь.

Цього разу, зустрівши Валентину Володимирівну знову на форумі, остаточно вирішила: про таких людей потрібно розповідати. Саме вони – приклад стійкості й незламності, допомагають іншим не втрачати віри й надії.

Як знаходити сили жити між двома містами? Як після окупації, зруйнованої квартири й постійних обстрілів не втратити віру в людей? Про це ми говорили під час вимушеної перерви форуму, коли над містом дзижчав ворожий безпілотник і лунала повітряна тривога.

Відповідь народжується вже з перших хвилин розмови. Жінка говорить спокійно, без пафосу. Але за кожною її фразою — пережита окупація, втрати, відповідальність за людей і неймовірна внутрішня сила.

Сьогодні вона очолює Раду з питань ВПО при Новоодеській міській раді, де живе як вимушена переселенка. Допомагає десяткам людей, таким як сама, знайти опору в новому житті. Та водночас не забуває про ще одну відповідальність — залишається головою об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) в одному з мікрорайонів Херсона.

  — Під час окупації міста я була зі своїми людьми, бо поруч залишалися пенсіонери, хворі, люди з інвалідністю. Були й ті, за ким полювали окупанти, — усі вони потребували підтримки. Після звільнення Херсона, у грудні 2022 року, у дах нашої дев’ятиповерхівки прилетіло. Вибило багато вікон, будинок залишився без опалення. А я, як відповідальна людина, мала цьому якось зарадити, — розповідає Валентина Суслова.

Виїхала вона лише у 2023 році, коли черговий російський удар знову пошкодив будинок. Зізнається: залишити рідне місто її змусили слова сина:

– Не хотіла виїжджати, та син наполіг. Сказав категорично: «Мені потрібна жива мама». Виїхала, але своїх людей у Херсоні не залишаю, бо знаю, як їм важко.

«Вона нас не покинула”

Так кажуть мешканці будинку. Валентина Суслова стала для них людиною, яка навіть у найтемніші часи не дозволяла втратити надію. Переконані, їм дуже пощастило з головою ОСББ.

— Коли почалася війна, Валентина Володимирівна не впала у відчай, а  почала допомагати людям. Узяла під опіку дві багатодітні родини: шукала дитяче харчування, забезпечувала продуктами, памперсами. Не забувала про літніх і немічних. Готувала для мешканців будинку — усі пам’ятають її борщ, пиріжки й сирники, — розповідає Тетяна.

За її словами, пані Валентина не дозволяла розміщувати на будинку й у під’їздах російську символіку та вести агітацію за «руський мір». Через донос вона потрапила в поле зору російського ФСБ.

— Треба було бачити її психологічний і моральний стан після тих «розмов» і постійного тиску. Це позначилося на здоров’ї, але не зламало її. Коли будинок понад місяць залишався без опалення, а в квартирах були лише електроплити, виживати було дуже важко. Валентина Володимирівна домовлялася зі знайомими, в яких був газ, щоб люди могли приготувати їжу. І сама варила у великих каструлях та роздавала її мешканцям. Хіба таке можна забути? — додає Тетяна.

Про випробування, які пережили керівники ОСББ в окупації, згадує й голова сусіднього ОСББ Ганна Соломаха. Каже, Валентина Суслова була для колег прикладом стійкості — до неї всі зверталися по пораду й підтримку.

Мешканці  пам’ятають, як після ще одного влучання КАБа, коли в будинку вдруге вибило вікна, їх вдалося відновити завдяки наполегливості їхнього керівника ОСББ. Навіть після виїзду пані Валентина не перестала опікуватися будинком.

— Вона нас не забуває. Щомісяця приїздить і майже два тижні живе нашими турботами: приймає людей, вислуховує, допомагає вирішувати нагальні питання. Попри обстріли, ходить по установах. Кожен її приїзд до Херсона — маленьке свято для нас. Ми вдячні їй за турботу, людяність і велике серце, — написала мешканка будинку. 

Нове місто — нова відповідальність

Після  вимушеного виїзду життя Валентини Суслової не стало простішим.  Навпаки —у новому місті відкрило для неї ще один напрям служіння людям.

— Я людина неспокійна. Коли   в Новій Одесі оформляла довідку ВПО, відразу сказала працівникам: «Дайте мені якусь роботу. Хоч папери підшивати — і зарплати не треба, аби бути корисною». Усе життя працювала: спочатку в банківській системі, потім очолювала ОСББ. Без діла сидіти не можу. Згодом міський голова запропонував очолити Раду з питань ВПО. Це був 2023 рік, коли такі ради лише починали створюватися, – говорить пані Валентина.

За  її словами, Новоодеська Рада ВПО стала однією з перших в області:

— Ми фактично починали з нуля. Насамперед проаналізували, скільки переселенців проживає в громаді, звідки вони приїхали і яких послуг потребують.

На той час у громаді проживало 4 975 внутрішньо переміщених людей. Значну частину становили жителі Миколаєва, які виїхали до Нової Одеси, коли фронт наблизився до обласного центру. Згодом багато хто повернувся додому. На даний час у громаді зареєстровано 2 285 ВПО, серед них понад 600 — із Херсонщини.

— Нам пощастило з міським головою. Він дослухається до наших пропозицій, бере участь у засіданнях Ради й допомагає вирішувати питання переселенців. Ми організували отримання гуманітарної допомоги в Херсонському ХАБі в Миколаєві, налагодили співпрацю з громадськими, благодійними та міжнародними організаціями, які підтримують переселенців, і дуже вдячні їм, — додає жінка.

Рада з питань ВПО тісно співпрацює з міською владою та службами соціального захисту, координує допомогу, долучається до розподілу тимчасового житла й представляє інтереси переселенців у громаді.

— На п’ятому році повномасштабної війни більшість уже розуміє, що залишиться тут надовго, адже багатьом просто нікуди повертатися. Люди знаходять роботу, облаштовують життя, а ми допомагаємо їм адаптуватися. Переконана: ті, хто вирішить жити й працювати в Новоодеській громаді, згодом матимуть і власне житло. Думаю, з цим допоможе й урядова програма “Будиночок у селі”. До речі, вже шість родин самостійно придбали на території громади будинки або квартири, — розмірковує пані Валентина.

Для неї така робота давно перестала бути громадським навантаженням. Просто це продовження її життєвого принципу — бути поруч із людьми, які потребують підтримки.

А її досвід став у пригоді багатьом новоствореним Радам з питань ВПО на Миколаївщині.

— Валентина Володимирівна — людина, яка на початку роботи наших Рад мотивувала, підтримувала й підказувала, як діяти. А іноді, як жартуємо, давала «підзатильника», щоб ми не опускали руки, — говорить Яна Бурлуцька, голова Ради з питань ВПО при Вознесенській міській раді.

«У мене там люди…»

Втім, попри нові обов’язки, її відповідальність і досі залишається в Херсоні. Щомісяця вона повертається до свого будинку.

— Я дуже хочу додому, в Херсон. Коли виїжджала — плакала. Сподіваюся, що повернуся вже не тимчасовими приїздами, а назавжди. Син сварить: «Навіщо ти туди їздиш? Скажу, щоб тебе на блокпосту висаджували». А я відповідаю: «Як навіщо? У мене там люди. Вони сподіваються на мою допомогу», — зізнається пані Валентина.

Саме такою — людиною, яка ніколи не залишає своїх, — знають Валентину Суслову ті, кому вона допомогла у найважчі хвилини.

—  Вона не втратила морального духу. І, як то кажуть, працює на два фронти: у Херсоні  та в Новій Одесі.  Я дуже  вдячна їй за допомогу моїй родині. Після чергового «прильоту» в листопаді 2023 року в чоловіка стався інсульт, і нас швидкою доправили до Миколаєва. Я була в чужому місті, у стресі, чоловік — у тяжкому стані. Тоді саме Валентина Володимирівна прийшла на допомогу.  Вона не дала мені зламатися, і саме завдяки її підтримці ми вистояли, — пригадує Ганна Соломаха.

Подібні слова вдячності звучать і від мешканки будинку Наталії:

– Ми знали: якщо Валентина Володимирівна сказала, що спробує допомогти, вона зробить усе можливе.  І її підтримка дала змогу людям пережити найважчі місяці після  російських ударів по будинку.

Попри щоденні турботи, ця жінка знаходить приводи для радості. Каже, щоразу, коли приїздить до Херсона, її серце зігрівають троянди біля будинку, які свого часу висадили мешканці з депутатом міської ради.

Водночас зізнається: не все вдається. І найбільше болить тоді, коли через якісь обставини не може допомогти людям так, як обіцяла. 

Двічі Бог відвів від біди

Поїздки до Херсона щоразу пов’язані з небезпекою. Валентина Суслова згадує два випадки, коли, за її словами, Господь уберіг її від трагедії.

— Треба було їхати в місто по справах. Під’їхала переповнена маршрутка. Я влізла — голова вже в салоні, а ноги ще на вулиці. Водій, лаючись, вигнав мене, щоб зачинити двері: «Жіночко, вийдіть. Через п’ять хвилин буде наступна велика маршрутка — нею й поїдете». Я й досі не знаю, як дякувати тому водієві, що мене висадив. Сіла в наступну маршрутку, їдемо й бачимо: ту, в яку я спочатку сідала, росіяни розстріляли.

Інший випадок стався, коли вона поспішала на маршрутку до автовокзалу — мала їхати до Нової Одеси.

— Вийшла між двома зупинками й думаю: піти ліворуч чи праворуч? Ліворуч — далі, зате маршрутка буде порожніша. Праворуч — ближче, але людей більше. Пішла праворуч. А згодом дізналася, що на тій зупинці, яка була ліворуч, стався приліт і загинула дівчина. Після такого мимоволі думаєш: як не вірити в Бога?

Пані Валентина на мить замовкає, а потім тихо  додає:

— А люди ж там, у Херсоні, живуть. Живуть і працюють…

Слухаючи її, розумієш: справжня стійкість не потребує гучних слів. Вона — у щомісячних поїздках до небезпечного Херсона, у відповідальності за людей, яких вона не змогла залишити, у здатності почати життя заново, не втративши зв’язку з домом.

Коли пані Валентину запитують, навіщо вона знову повертається до Херсона, відповідь завжди одна: «У мене там люди…»

І, мабуть, саме в цих чотирьох словах — найточніше пояснення її вибору, характеру і відповідальності, що виявилася сильнішою за страх.

Любов Рудя,
світлини з архіву Валентини Суслової

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи