Перед бійцями так званого добровольчого батальйону імені Василя Маргелова на окупованій частині Херсонщини виступила зі своїми віршами росіянка анна долгарьова. Дійство, судячи з сюжету окупаційного телеканалу «Таврия», відбулось просто посеред степу.

«Такі заходи, звичайно, потрібні, – сказав у коментарі пропагандистам один з «маргелівців». – Тому що весь час знаходитись у такому напруженому стані, як наші бійці – це важко, і треба розслаблятись». Хоча вірші долгарьової діють якраз навпаки, і ми, можливо, навіть дякувати повинні за те, що одна з наших ворогів словесно знущалась над іншими.
Спочатку трохи про доступні в інтернеті факти з біографії цієї особи. Народилась у Харкові, але за національністю є росіянкою – мати і батько родом з Білгородської області рф. Україну, як зізналась долгарьова пізніше, вона «ніколи не вважала своєю країною», хоч і навчалась в україномовному ліцеї, а згодом – у Харківському національному університеті. Після університету хотіла поступити в аспірантуру у Києві, але не вийшло. Працювала в українській столиці в інтернет-журналістиці. Згодом переїхала у російський Санкт-Петербург, а з початком російсько-української війни на Донбасі переїхала туди, ставши воєнкором російського телеканалу. Лікувалась від депресії, але лише згодом зрозуміла, що причиною для неї можуть бути сотні людських смертей, які спостерігала на власні очі. Переїхала у москву, але продовжує навідуватись на лінію фронту. Першою повідомила загалу про крадіжку своїм «товаришем єнота з херсонського зоопарку». Про Україну, у якій виросла і отримала освіту, сказала так: «Треба просто знищити тих, хто з нами воює, і виростити їх дітей у російському дусі». Цікаво, що саме так російські фашисти нині і діють.
І аби не бути голослівним стосовно того, що вірші долгарьової можуть бути знаряддям тортур, ось кілька рядків з різних її творів:

«Когда я пишу,
Как видела мёртвых людей,
Разбитые окна, сожжённые крыши,
Как стреляли и жгли,
И не было правды среди земли,
И казалось, что нет и выше,
Как над зимней степью кричали вороны,
Как пальцы прилаживались к патронам,
То я пишу о любви».

«Я помню, как льётся кровь, отрываются ноги,
Ломаются кости,
Эта память мне всё нутро выела.
Я видела это под Луганском и под Донецком
В степи рыжей.
Я думаю: «Выживете».

«В две тыщи десятом жизнь дала трещину –
Я из Харькова в Киев переехала, на Троещину.
Так пила, что заработала панкреатит.
Самолёт, самолёт, посмотри, летит».

«И вспашет «Градом» землю весна,
И кровь побежит в ручьях.
Но если рухнет моя страна –
В обломках погибну и я».

Швидше б вже оте «но»!
Борис ВИНОГРАДОВ.