Роксана (Оксана Наливайко) – херсонська майстриня та дизайнерка, до повномасштабної війни мала студію декору, за плечима багато творчих, мистецьких та дитячих проєктів. Жінка добре пам’ятає окупацію, адже виїжджати з рідного міста не хотіла до останнього, чекала на звільнення. А виїхати змусили сумні родинні обставини.
Понад рік Роксана прожила у Львові, знайшла роботу у новому місті, проводила майстеркласи для дітей. Та все ж таки вирішила повернутися додому в рідний Херсон, адже тут вважає себе більш потрібною. До того ж, на неї чекала робота мрії – херсонські діти, котрим так потрібно трохи тепла, радості та звичайного дитинства.
Сьогодні жінка займається з ними дизайном і театром. І хоча постійні обстріли не додають здоров’я, але сяючі очі дітей та вдячність батьків надихають продовжувати цю справу.
Своєю історією, а також історіями маленьких учнів майстриня поділилася з нами.
Дитинство під дронами
– Сьогодні Херсон залишається прифронтовим містом, навчальні заклади, гуртки працюють заочно, та навіть можливість спілкуватися з однолітками дуже обмежена у дітей, які живуть у місті. Як же вдається організувати процес навчання, проводити заняття та ще й ставити вистави?
– Справді, херсонським дітям важко зараз, вони дуже відрізняються від дітей, наприклад, львівських. Над дитячими майданчиками літають ворожі дрони – і це вже звична річ. Звісно, краще було б усім дітям бути у безпечніших місцях, проте не у кожного є така можливість. Вони все одно діти, вони хочуть гратися, сміятися, хочуть свята, спілкування, обіймів. Ми працюємо за підтримки USAID, дякуємо їм за можливість робити щось для наших діток. Хоча до того я працювала як волонтер, а вже потім запропонували роботу. Просто хочеться для них щось створювати, щоб бачити ці посмішки. Ми не пишемо об’яв, не розголошуємо в соцмережах про наші заняття і заходи, не називаємо локацій, а діти все одно приходять. Хтось десь почув, передали іншим. Батьки хочуть, щоб їхні діти продовжували розвиватися. Війна не може зупинити життя в Херсоні.
– Знаю, що ви ставили виставу нещодавно. Як усе пройшло?
– Пройшло чудово. Ми поставили навіть дві вистави – зі старшою та молодшою групами. Одну показали до Дня Незалежності. Було у нас багато гостей. Костюми частково робили разом з дітьми та батьками, щось збереглося з моєї студії декору. А один з найяскравіших спогадів такий: третя ночі, я шию костюм лісовика для хлопчика-актора, за вікном вибухи, щось летить, гуде, а я голкою пробиваю тканину. В цей час в голові звучить: «Сію тобі в очі, сію проти ночі, буде тобі враже так, як відьма скаже» – це пісня з нашої вистави. У нас тут свій культурний фронт, вивчаємо український фольклор. Звертаємося до народознавства – дітям цікаво, особливо, коли вдається відшукати щось таке наше традиційно херсонське, степове.
Пікнік серед картонних дерев
– Як діти пристосовуються до нових реалій? Чи вдається їм адаптуватися?
– Повномасштабна війна триває третій рік. Якщо перевести на дитячий вік, то для когось це взагалі половина їхнього життя. Менші можуть і не пам’ятати мирних часів. Вони знають все про дві стіни, як треба падати, розрізняють входи і виходи (чиї летять снаряди). Але був один випадок, коли у мене просто сльози потекли з очей. Ми відзначали день довкілля. На вулиці літо, але дітям не можна там гуляти, бо ризик прильотів. І ось ми з колегами намалювали ліс і гілки дерев, поставили намет, принесли каремати, дівчата вирізали й розфарбували багаття. І у дітей був пікнік, правда у чотирьох стінах. Як же вони раділи, маленькі. А нам було боляче. Але робимо, що можемо.
– Херсонські діти звикли до обстрілів?
– Хто як. Нервова система у всіх різна. Хтось п’є заспокійливе. Дуже важливий психологічний стан дорослих, які поруч з дитиною. Саме вони можуть дати відчуття безпеки. Буває так, що дитина весела, сміється, а потім різко блідне, їй стає зле, особливо якщо вибух чи голосний звук. Бувають проблеми з серцем – і в дорослих, і у дітей.Та в цілому вони позитивчики, а їхньому вмінню триматися і зберігати здоровий дух ще варто повчитися.
Діти про війну
– Знаю, що ви записували свідчення дітей про війну. Можете трохи розказати про це?
– Одного разу ми просто говорили з дітьми, вони трохи розслабилися, і полилися спогади. Зазвичай вони не люблять про це говорити. Але цей досвід війни нікуди не дінеться. Він живе всередині. Я записала на телефон. Чомусь тоді мені здалося, що це важливо для історії. А може, і для Гааги.
Заріна. 10 років «Я пам’ятаю, як була окупація. Ми сиділи у нас в приватному будинку, вдома. Там були мама, я і тато. Це якраз почалася комендантська година. Пройшло дві-три хвилини. І ми почули, як по Карбишева їде їхня (російська) машина і хтось кричить в рупор: «Вас бросил Киев. У вас ничего не выйдет. Вас не освободят. Мы тут навсегда». Це було страшно, жахливо. Я подумала, що це дійсно так і буде. Дуже сумно було».
Платон «Я теж це чув. Тільки я тоді був на ХБК. Гуляв на вулиці, а вони їздили по дорозі і в рупор кричали. Тільки це було трохи далі. Я чув це здалеку».
Заріна «А ще вони сказали, що вимкнуть нам Київстар та Інтернет. І що не буде ніякого зв’язку. І через три дні так і зробили. Не можна було ні до кого додзвонитися».
Платон «Я теж це пам’ятаю. Ми тоді ще спали на підлозі за двома стінами, бо боялися, що нас може засипати уламками, якщо снаряд прилетить… А ще у нас в будинку жив військовий. Він спочатку був український, а потім перейшов на їхню сторону – до орків. Я з ним говорив, запитав: для чого ти це зробив? А він сказав, що вони пригрозили його розстріляти, якщо не перейде».
Заріна та Мирося (10 і 9 років, двоюрідні сестри) попали під обстріл, намагаючись виїхати з Херсона.
Мирося «Перед самим Новим роком ми хотіли поїхати до нашої бабусі у Київ. Батьки привезли нас на залізничний вокзал. Коли чекали на потяг, вокзал почали бомбити росіянці. Нас завели в підвал. Було все чутно, як падають і вибухають снаряди. Ми дуже боялися».
Заріна «Я найбільше боялась за Миросю, щоб з нею нічого не сталося. Хоч ми і сваримося часто, але все це неважливо. Потім нам сказали батьки, що зверху поліцейський закрив собою пасажира від вибуху, але, на жаль, сам загинув. Ми сиділи там в підвалі всю ніч. Було страшно. Ми не поїхали тоді до бабусі. Коли вийшли на вулицю, то всі машини були побиті і навкого були уламки. Наша машина стояла подалі й вціліла. Я не можу це забути. Вночі часто просинаюсь».
Платон. Про окупацію на лівому березі «… Ми переїхали на дачу, на лівий берег. І я там жив якийсь час. Одного разу я вийшов на берег, щоб покупатися. Тоді вже міст Антонівський розбили, вже по ньому танки і БТРи не проїдуть. І ось бачу – пливуть два човни, а за собою тягнуть понтон – такий, як велика платформа. А на тій платформі стоять аж 15 автомобілів із купою речей. Там сиділи російські військові. То вони везли награбоване з правого берега на лівий. Те, що накрали. А з лівого на правий речі не возили, тільки зброю і їжу часом. Я це добре міг роздивитися, бо вони просто повз нас пропливали».
Тимур, 9 років «Ми ходили на мітинги. І в мене був такий саморобний прапорець. Він був з паперу. Я його сам розмалював олівцями, нанизав на гілочку і пішов на мітинг. Це були мітинги проти орків, коли тільки-тільки почалася окупація. А потім вже перестали ходити, бо вони почали кидати в нас гранати. У мами є подруга, її чоловіка гранатою поранило – уламок влучив у селезінку. І після цього ми вже боялися ходити. Але все одно намагалися щось робити. А коли нарешті прийшло визволення, то дуже раділи. А потім було те, що зараз. Прильоти. Один раз прилетіло дуже близько. Якби трошки правіше – то нашу хату знесло б. Але пощастило. Влучило по сусідській хаті, але сусіди також вижили, бо встигли заховатися в туалеті. Це їх врятувало, інакше б посікло уламками.
– Боїшся?
– Не боюся. Я вже звик. Я вірю, що буде Перемога».
Роксана також вірить у Перемогу, адже для неї вже так багато зроблено. Вірить, що з війни повернуться її рідні люди і всі близькі, кого розкидало по світу, а в Херсоні діти знову зможуть гуляти під мирним небом. А поки що дарує тим, хто залишився, трохи краси і надії. Так стіни під’їзду в її будинку розцвіли квітами.
У планах розмалювати ще й бетонний паркан та укриття, щоб її підопічні росли в оточенні кольорів та з ними завжди була надія.
Записала Олеся СКРИПКА.