Вдалий виїзд кожного українця з окупації на підконтрольну територію – це про якусь шалену фортуну. З кожним днем такої можливості все менше, а ризику не доїхати до пункту призначення вже більше. А уявіть, якщо йдеться про тварин, тим більше – великих, вагою з пів тонни… Що їм доводиться пережити, перш, ніж опиняться у цілковитій безпеці? Ледь не цілу спецоперацію довелося розробити жительці лівобережжя Херсонщини, аби вивезти з окупованої частини регіону свого коня. Зараз вони у безпеці. Ця історія – про довгий шлях на волю, а ще – про дружбу і турботу. Бо коней на переправі не міняють, у буквальному сенсі.
Вільні і щасливі разом
Аліна – переселенка з Криму. Із півострова, разом із батьками, виїхала у 2014 році, втікаючи з окупації. Купили будинок на Херсонщині. Сюди ж із Криму родина перевезла свого коня Боню (повне прізвисько Бандіт), щоправда через бюрократичні перепони це вдалося не одразу. Але суть не в тому. З 2018 року кінь із надзвичайно цікавою зовнішністю став візитівкою с. Кринки. Приїжджаючи на відпочинок у мальовниче село, у плавнях якого колись полюбляв рибалити Остап Вишня, люди прагнули подивитися, що воно за диво таке – блакитноокий кінь вороної масті. Насправді нічого надприроднього тут немає, просто генетика.
-Так, у нашого Боні яскраво-блакитні очі. Все через домінантний ген, який передався коню від батька. Бандіт – його повна копія, і ці очі він передає всім своїм лошатам, – розповіла власниця коня Аліна.
Член сім’ї, друг, для душі. Жінка розповідає, що її красивий кінь ніколи не був для заробітку. Просто з ним родина була нерозлучною, відколи вдалося вирвати Боню з окупованого Криму. Але хто б міг подумати, що попереду – знову окупація, у вдруге облаштованому сімейному гніздечку? Що і людям, і коневі загрожуватиме смертельна небезпека. Що пережити доведеться просто нереальні випробування, здолати тисячі кілометрів, а перед цим – розробляти плани-фікс…
Повномасштабна війна
Херсонщина опинилася в окупації у перший же день повномасштабного вторгнення – 24 лютого 2022 року. Напередодні, 23 лютого, Аліна із села Кринки, розташованого на лівобережжі Херсонщини, стала мамою. Із новонароджною донькою з лікарні вона втекла. Річ у тім, що кримська переселенка мала чітку патріотичну позицію і ніколи не мовчала щодо випадів місцевої влади, де були відверто сепаратистські погляди.
В окупації на молодій жінці була відповідальність не лише за малу дитину і батьків, а й за коня. Запаси сіна закінчилися і Боню треба було чимось годувати. Жінка почала відкривати збори на своїй сторінці у соцмережі. Говорить, декілька разів коштами на корм допомагала організація UAnimals. Також гроші надсилали люди з українських кінних спільнот, куди зверталася власниця. Таким чином вдавалося прогодувати Боню і це була вагома підтримка в умовах окупації.
Поранений, але не скорений
-Восени 2023 року у районі Кринок розпочалися бойові дії. Але обстріли цієї території були і раніше. Так, у лютому прилетіло під стіну конюшні. Боня зазнав серйозних поранень.
-Я захожу в конюшню, а в нього просто вся голова в крові, його всього трусить, ноги побиті, груди, боки, все в крові. Дзвоню місцевому ветеренару, а він говорить – я до вас не поїду і взагалі не знаю, що треба робити. Я консультувалася в онлайн-режимі. Витягувала осколок, яким зрізало частину вуха і ще частину лівого віка Бандіту. На щастя, зір кінь не втратив, – розповідає власниця Боні.
Велика вода: вижити після підриву греблі ГЕС
6 червня 2023 року російські окупанти підірвали греблю Каховської ГЕС. Вже за добу під водою опинилася велика частина Херсонщини, як визволеної її території, так і окупованої. Село Кринки майже повністю було затоплене – пригадує Аліна. У таких умовах люди мусили рятуватися. Зокрема, це робила її родина.
-У нас у будинку було метр шістдесят води. Я розуміла, що коня із села ніяк не вивезу. У першу чергу треба було рятувати дитину, батьків. Ми вмістили їх у машину і навіть трьох собак та двох котів. Боню ж довелося просто відпустити. Я вивела його за ворота. Ми від’їжджали від Кринок і я дивилась, як він бігає полями, не розуміючи, що відбувається. Тоді у нас вже двір був повністю у воді. Чому я так зробила: ту частину Кринок, яка ближче до с. Козачі Лагері, підтопило зовсім трошки, там буквально сантиметрів 30 води було. Я розуміла, що кінь врятується і знайде собі їжу, і навіть без неї тиждень спокійно проживе. Єдине, за що переживала, що немає питної води. Але в селі залишались мої сусіди, які сказали, що нікуди не поїдуть, навіть якщо доведеться сидіти на горищі, – пригадує жінка.
В надії щось дізнатися про свого коня Аліна телефонувала сусідам щоразу, як пробивався зв’язок. Їй говорили, що не бачили Боню. А вже коли почала сходити вода, кінь почав приходити у село, але подивившись, що ще є повінь, йшов десь у ліс. Сподівань на хороше було мало – зізнається жінка. Зелені зони окупанти замінували. І тим не менш, Аліну не полишала думка, що все буде добре.
-Коли вода повністю зійшла, ми повернулися. Абсолютно незнайомі люди надали нам житло у Козачих Лагерях. Але я кожного дня їздила в Кринки і шукала коня. Сусіди говорили, що бачили його, давали хліб і сухарі, що він живий. І от коли вже днів десять минуло після підриву ГЕС, я приїжджаю о шостій ранку до свого будинку, а Боня просто стоїть під воротами і ніби чекає мене.
Думаю, він не образився на нас, бо розумів, що його не кидали, а рятували. Я одягла на нього уздечку й повела, кажу: «пішли, Боня, у нас тепер новий дім». Вела його пішки до Козачих Лагерів кілометрів шість. Ми обладнали під конюшню гараж і там Боня жив, – пригадує Аліна.
Вибратись на волю за будь-яку ціну
Із сильними обстрілами Козачих Лагерів, потужними бойовими діями у Кринках ставало зрозуміло – з окупації треба вибиратися, і людям, і тваринам. Передусім Аліна почала шукати варіанти, як вивезти коня із небезпечної зони. Думала, може, в області залишилися ще десь коневози. Писала в оголошеннях, що заплатить будь-які гроші, готова була брати кредити, позичати, аби тільки вивезти коня. Але тільки-но люди чули, що це Козачі Лагері, говорили: ні, ми туди не поїдемо. Так ішов час. Повільно, але дещо таки вдавалося “пробити”.
– І коли я підняла на вуха всіх, кого можна було, зооволонтери мені дали телефон однієї дівчини. Вона має стосунок до волонтерської організації в окупованому Криму, вивозять людей з прифронтових територій у Росію. Я їм подзвонила й говорю: треба вивезти коня. Мені говорять: не займаємося тваринами, давайте ми вас із родиною вивеземо. Я: «Ні, поки не вивезеться кінь, я нікуди не поїду. Хоча мені теж страшно тут залишатися і я не хочу, щоб моя дитина жила у підвалі». У Криму, за досить великі гроші й під розписку, вдалося взяти в оренду батман (причіп для перевезення коней). Ці волонтери погодилися приїхати за конем, – пригадує жінка.
За словами Аліни, вона з родиною їхала одразу за батманом із конем. Довелося через певні зв’язки просити ЗСУ, щоб дали «зелений коридор», адже Козачі Лагері були під щільними обстрілами. Написали, в який день і час буде виїзд, командування пообіцяло, що допоможе, і слова дотрималося. Але куди можна було вивезти коня, це ж не кицька?
-Знайома, яка займається конями в окупованому Криму. Я їй подзвонила й говорю: така ситуація, мені немає куди вивезти коня, поки зберемо гроші на дорогу до Польщі, а це 7 тисяч євро. Вона каже: не питання, привозьте, потримаємо, скільки треба. Там робляться документи російські, потім везуть на Білорусь, далі – Естонія, все це легально. Це фірма, яка офіційно займається перевезенням коней з Росії до ЄС. У лютому 2024 року ми виїхали з Козачих Лагерів. До Генічеська ми їхали за батманом. А потім кінь поїхав на Крим, а ми ще залишалися, – розповідає жінка.
Аліна говорить, боялася, що буде в списках окупантів, що її дитину заберуть у російський дитбудинок. Тому ще багато місяців вона з донькою залишалася на окупованій частині Херсонщини. Та якось через одних волонтерів їй вдалося знайшти контакт людини, яка пообіцяла, що вивезе безпечно. У вересні 2024 року Аліна із донькою вирвалися з окупації. А от кінь ще залишався у Криму.
-Потім приїхав перевізник, повіз його в Ростов. Поки робили документи, він був там. Ми вже виїхали з окупації і десь у перших числах жовтня мені подзвонив той чоловік і сказав, що вони виїжджають на Польщу. Туди Боня прибув менше ніж за два тижні. Увесь цей час ним опікувалися в конюшні перевізника. У Польщі мешкає українка, яка на початку повномасштабного вивезла всіх своїх коней. Я з нею зв’язалася й попросила, щоб Боня побув там, поки ми зберемо ще 2 тисячі євро, щоб перевезти Боню в Україну.
У нас це вийшло на 200 євро дешевше, бо з Польщі в Україну мав повертатися порожній батман і ним вдалося перевезти, – говорить власниця Боні.
З моменту першого посту про потребу вивезення коня й до його прибуття у пункт призначення минув рік. Зараз кінь у Київській області, трохи далеченько від села, де оселилася Аліна з донькою Олександрою. Приватна конюшня, невелика територія. Але там годують і доглядають. Все це коштом Аліни, яка час від часу навідує свого коня. Мрія жінки – знайти будинок із подвір’ям, куди можна забрати Боню. Поки що такої можливості немає. Маленька Саша називає коня виключно як “мій Боня” і завжди радіє зустрічі з ним.
-Те що Боня живий – заслуга багатьох людей. Хтось допомагав інформаційно, робив репости, хтось скидав гроші, хтось дав контакт перевізника і допомагав контактувати з ним, – розповідає Аліна.
Ця неймовірна історія є прямим свідченням того, що можливо все. Якщо є бажання і терпіння, реальністю стають і найнереальніші плани. Просто треба вірити в себе і йти до мети, а ще – любити. Блакитноокого коня Боню врятувала саме любов.
МАРИНА САВЧЕНКО.