Кричу про Кринки: сім кіл пекла для рідних безвісти зниклих захисників

Два роки спливли від початку спецоперації у Кринках. Восени 2023 року шляхом форсування річки українські військові змогли закріпитися на окупованому лівому березі Херсонщини, а саме у Кринках. Ці позиції захисники утримували до липня 2024 року. Метою операції було створення плацдарму для подальшого наступу та відволікання російських сил. На жаль, у Кринках ЗСУ зазнали великих втрат. Не дати забути про ті події – така мета рідних оборонців, чия доля залишається невідомою. Вони об’єдналися у громадську організацію і регулярно влаштовують мирні акції. Про тих, хто живе надією і стукає у всі двері, де займаються зниклими, «Новий день» поспілкувався з Ольгою СВЯТНОЮ, матір’ю безвісти зниклого захисника, співзасновницею ГО «Кринки. Шлях додому».

– Ольго, пригадую, як ми з Вами познайомилися. Одна з найважчих для мене зйомок, яка стосувалася доль людей і родин, історій, де сльози і невідомість. Це була акція за участі рідних воїнів, безвісти зниклих у Кринках. Чи могли Ви колись собі уявити, як зміниться Ваше життя і доведеться на себе взяти місію об’єднання сімей, яких спіткало горе, таке ж, як Ваше?

– Коли отримуєш сповіщення «ваш рідний зник безвісти»… все дуже складно. Нас ніхто не вчив шукати рідних і як треба діяти в такій ситуації. Але навіть у критичні моменти є однодумці, які об’єднуються, розуміючи, що поодинці важко, треба підтримувати один одного. Ми одна одну розуміємо як ніхто, тому що у нас один спільний біль і спільна мета. І якось поки один трішки здається, інший витягує.

– Ольго, розкажіть, будь ласка, про свого сина. Як він зник?

Якщо чесно, до 17 лютого 2024 року я навіть не знала, що є таке село Кринки. Іде «повномасштабка», звучить про Бахмут, якісь інші міста. У мене син служив в Миколаєві, у повітряних військах. Вони собі ходили в наряди, у групі швидкого реагування. І він, прийшовши із завдання, завжди відзвонювався чи писав: мам, все нормально! А тут Влада відправляють в «учебку. І він мені говорить: «Після «учебки» ми йдемо на лівий берег Херсонщини, у Кринки». Я запитую: а чого, що там? Херсон тоді вже був відбитий, ми всі щасливі, що його звільнили. А що там села, лівий берег? Ну відносно ми розуміли, що ця територія залишається в окупації, але оскільки рідних там у нас немає, у тему я не заглиблювалася. І коли син говорить, що їх відправляють на Кринки, я подивилася карту. Та й думаю, а там же все «червоне». А він мені: «Мам, там плацдарм, хлопці тримають, не переживай, тобі будуть дзвонити кожні чотири дні. А я – на тижні два й повернуся, не переживай!». А йому 22 роки, ну як це – не переживай?…

І цілий місяць я тримала зв’язок з військовими, командирами, вони говорили – з Вашим сином все добре, він виходить на зв’язок. Із самим Владом зв’язку не було. Взагалі коли хлопці переправлялися на лівий берег, їм заборонялося брати телефони. Деякі з собою брали, але зв’язку з ними не було. Влад говорив: «Як тільки тебе запеленгують, одразу туди «приліт». Єдине, що він мені дав – листочок, на якому були прізвища із телефонами чотирьох хлопців, з якими він мав відправитися в одному човні.

І от я запитала у військових, з якими тримала зв’язок, чому групу Влада не міняють, два тижні давно минули. Відповіли, що немає можливості. У березні я вже почала наполягати: давайте хлопців міняти! Мене ще привітали з 8 березня і сказали, що все гаразд. А вже 15 березня я почула: все добре, хлопці не виходять на зв’язок. Кажу, як це все добре, якщо не виходять на зв’язок? І в мене вже починається паніка. Ми шукаємо, що це таке, ті Кринки, де вони… Сестра каже: а ти в Тік-тоці бачила щось? Я зайшла туди, а там хлопці, які були у Кринках у 2023 році і змогли вийти, евакуюватися звідти, кидали якісь ролики з боями. І я зрозуміла, що там пекло, у тих Кринках. А вже у тому ж березні мені дзвонить командир частини: “Вибачте, Влад зник безвісти, Вам офіційне прийде сповіщення”. Насамперед ми намагалися щось з’ясувати, шукати через знайомих військових. У пошукових групах у соцмережах почали дивитися, люди там запитували: “Кринки, може, хтось чув, про такого-то і такого-то військового?”. Ми почали моніторити: ага, Кринки, звідти брали в полон. Якось дізналася, що велика група «Кринки» є у Вайбері. Додалася туди, там було майже 800 учасників. І так я познайомилася з такими самими жінками, які шукають своїх синів, чоловіків.

-А щось було відомо про тих хлопців, контакти яких Вам залишив син перед виїздом у Кринки?

– Я знайшла групу бригади, при якій числився мій син. І там одна жінка пише: мій – евакуйований, без ноги, а з ним – ще один чоловік, позивний такий-то (і прізвище зійшлося), був у групі з Владом, коли вони відправлялися на Кринки. Його добре знав мій син, бо вони з ним із «учебки» заїжджали до моєї мами на Хмельниччину, вона їх годувала. І мама цього співслуживця запам’ятала. Я їй «наскріншотила» фото чоловіків із Фейсбук-акаунтів із певним прізвищем і вона впізнала одного з них. Написала йому. Відповіла мені родичка того чоловіка, як з’ясувалося, він перебуває на реабілітації. Евакуйований, у тяжкому стані, не може ходити і практично не говорить. Контакти мені не дали. Знайти цю людину виявилося ще тим квестом, але мені це вдалося, він погодився зі мною поспілкуватися. Цей чоловік сказав: «Твій син загинув, я чув це по рації, змирися». Мовляв, хлопці штурмували якусь там точку і їх накрило після обстрілу. Але, якщо чесно, я в це не повірила, бо окрім слів цього чоловіка, не було жодної інформації. Він взагалі надав дуже мало інформації, ну я розумію, людина в такому стані, після поранення. Ну а тим часом я продовжувала знайомитися із жінками, рідні, яких зникли у Кринках.

– На той момент скільки часу вже минуло, відколи зник Влад?

– Це був вже грудень 2024-го року. А ще в травні ми почали об’єднуватися у спільноту. Першу акцію ми, рідні військових, безвісти зниклих у Кринках, провели в Києві. Це було на початку літа. У групі нашій було вже 1100 учасників і вона ще збільшувалася, додавалися все нові люди, чиї рідні зникли навесні і т.д. і не лише в Кринках, а й на островах.

– Чи вдалося Вам зустрітися з керівництвом військової частини?

– Ситуація така, що мій син був із частини повітряних військ, але відряджений до частини морської піхоти. Контактів не було жодних. Я просто в соцмережах знайшла одну «гарячу лінію», але додзвонитися туди не вдалося. Тоді я написала під тією публікацією досить емоційні коментарі. І зі мною зв’язався саме командир частини морпіхів. Ми довго з ним говорили, пообіцяв мені надіслати акт службового розслідування щодо зникнення Влада. Акт я отримала, але на це пішли місяці. Потім ще було непорозуміння з частинами. Тому що я дзвоню у морську піхоту, завдання якої виконував Влад, коли зник, а вони кажуть: дзвоніть у повітряні війська. Ну а там знову відправляють у морську піхоту. Оці бюрократичні ходи, які є в армії, для рідних зниклих безвісти є великою проблемою. Потім мені подзвонив якийсь хлопець, він був з іншого батальйону: «Доброго дня, співчуваємо, Ваш син загинув, його можна побачити з дрону, він лежить коло 17-го будинку…». І тоді я пригадала іншу інформацію, яку мені сказала родичка пораненого співслуживця Влада, якого я знайшла через Фейсбук: «Вашого сина засипало в підвалі»…

– Ох, інформація з різних джерел і кардинально різниться. Дійсно, складно повірити таким версіям. А що ж написано в офіційному документі – акті службового розслідування?

– А там пишеться, що Влад виконував завдання з двома співслуживцями. І що вони отримали поранення і відійшли назад, а мій син ймовірно загинув під час штурму. І ще пишеться, що тіло знаходиться у підвалі. Потім мені надіслали речі сина, які він залишив у тому місці, де жив перед відправленням у Кринки. І я дивлюся, що всі шеврони, де є певні дані, – у пакетику, тобто, він із собою їх не взяв. По чому впізнали, що загинула моя дитина? Він же був відряджений і там практично нікого не знав. Це не те, що він пліч-о-пліч воював із хлопцями, з якими служив місяцями. У мого сина це взагалі був перший бойовий вихід. Ну а трохи пізніше мені знову подзвонив той хлопець, який говорив, що начебто мій син лежить загиблий біля одного з будинків і це видно з дрону, і сказав: «Знаєте, я таки не певен, що то Влад. Ваш син, можливо, потрапив у полон». Тобто, ще одна версія, розумієте? А найцікавіше те, що цього літа один зі звільнених із російського полону сказав мені, що бачив схожого на Влада хлопця у полоні…

– І все ж який статус у Вашого сина натепер?

– В акті службового розслідування зазначено: «вважати безвісти зниклим, оскільки немає можливості евакуювати тіло», мовляв, мій син загинув. Але Влад зник 17 березня, а розслідування почалося 18 березня і 19-го вже закінчилося. Я йому не довіряю, «фількіна грамота», як мовиться. Погодьтеся, сказати, що людина загинула можна лише тоді, коли є тіло і результати генетичного дослідження зі збігом із матеріалом рідних. Цього немає.

– Зате є версія про полон. Це дає надію. Але цікаво, що була поширена думка, мовляв, із Кринок у полон нікого не брали…

– Наприкінці 2024 року в одній із груп один хлопець написав, що шукає родичів військового із позивним як у мого сина (Авт. – Зі зрозумілих причин позивний не даємо). Він мені скинув невеличке відео зі свого виходу з Кринок. Сказав, що їх у підвалі було двадцятеро. Їх накрило КАБами і склалися плити. Із двадцяти вижили лише четверо. Тобто, він, ще двоє хлопців, і мій син. І цей військовий сказав, що у підвалі дійсно залишилися засипаними хлопці, але мого сина там точно не було. Тож, може, щось і наплутали, через те, що загиблі у підвалі були. Щодо того, що в полон із Кринок нікого не брали. Наші пошуки розпочалися ще тоді, коли операція там ще тривала. Інформація про Кринки була засекречена, про них і говорити боялися. Були лише здогадки. Навіть серед рідних зниклих був і залишається певний відсоток тих, хто говорить: нема чого рипатися. Хтось не вірить а хтось боїться нашкодити захисникам. Але ми вже точно знаємо, що хлопці із Кринок у полоні є (Авт. – Кількість не називаємо з відомих причин). І ще – із полону вже повернулися 20 захисників із Кринок. Тільки під час літнього обміну додому прибули 11 хлопців. Декого з них ми відвідували у населеному пункті, де вони проходили реабілітаціб. Це була дуже душевна зустріч.

– Ви, як рідні безвісти зниклих, продовжуєте мирні акції. Знаю, нещодавно така була у Львові. А з того, часу, що ми з Вами бачилися, вже з’явилася громадська організація, яку об’єднала трагедія у Криках, чи не так?

Зараз є дві групи рідних безвісти зниклих у Кринках. Одна – це наша, на базі якої ми створили громадську організацію «Кринки. Шлях додому». Ми вирішили, що про Кринки мають знати всі. Тому що безвісти зниклих дуже багато і це не від однієї-двох, а від низки бригад. Ми ведемо сторінки у Фейсбуці, Інстаграмі і Тік-току. У складі організації 215 родичів безвісти зниклих (мами, дружини, сестри). Для нас суттєво знати, що робиться для пошуку наших рідних, які зникли безвісти під час бойової операції. Мене інколи запитують: навіщо робите акції в різних містах? Відповідаю, що географія зниклих захисників дуже велика, а не всі родини можуть приїхати у Київ, бо є старенькі батьки, дружини з маленькими дітками. А коли приїжджаємо в регіон, мають змогу доєдналися місцеві. Ну і люди в інших областях мають знати про трагічні події в Кринках.

– Час від часу відбуваються заходи з репатріації тіл. Безумовно, це дуже сумна історія, зокрема, для родин загиблих. Але є можливість провести в останню дорогу рідну людину і мати її могилу. Скажіть, чи є такі історії у вашій громадській організації?

– Покажу вам фото, на ньому – військовий із дуже сумними очима, погляд якийсь незвичайний. Це Олег Полодюк із Київщини. Був йому 41 рік, коли зник. До лав ЗСУ вступив добровільно, у липні 2023 року. Служив у 36 окремій бригаді морської піхоти, гранатометником був. Восени того ж року потрапив у Кринки. Під час бойового виходу отримав поранення і ледь повернувся живим. Далі була коротка реабілітація в госпіталі, і вдома побував. Проте, навіть не встигнувши повністю відновити здоров’я, вже 5 лютого 2024-го Олег знову вирушив на фронт — у ті самі Кринки. Ну а вже згодом рідні отримали трагічне повідомлення: Полодюк Олег зник безвісти – 9 лютого, під час артилерійського обстрілу з боку противника.

Почалися довгі та виснажливі місяці пошуків. Олег був розлучений і його колишня родина виїхала за кордон. Шукав його брат зі своєю дружиною. А допомагала їм чужа людина, бо Олег зник разом з її чоловіком. Зверталися до всіх можливих інстанцій — від військової частини та слідчих органів до міжнародних структур. Неодноразово подавали запити на сторону агресора, але відповідей не було. Усі двері, здавалося, залишалися зачиненими. Але у червні 2025 року надійшла звістка, дуже страшна. Слідча повідомила рідним, що під час репатріаційних заходів, ще 14 лютого, Україна отримала тіло, за результатами ДНК-експертизи ідентифіковане як тіло військовослужбовця Полодюка Олега Павловича. З документів випливало, що шлях загиблого воїна був довгим: Кринки — Курськ — Воронеж — Україна… Але це ще не все. Мушу визнати, наші люди не завжди довіряють ДНК. І рідні, які отримують інформацію про співпадіння за генетичними зразками, намагаються зробити незалежну експертизу, а також знайти додаткові підтвердження – тату, шрами і т.д. Аби остаточно переконатися, що це їхня рідна людина. Так було і в історії з Олегом Полодюком. Чоловік свого часу мав рідкісну хворобу, яка залишає сліди на кістках. Тож рідні розшукали антрополога. Фахівець підтвердив, що тіло належить людині, яка перенесла ту саму рідкісну хворобу. Олега поховали 24 липня 2025 року, у Києві.

-Страшна історія. Важко збагнути, що пережили рідні, поки пройшли увесь цей шлях. Ольго, скажіть, будь ласка, яка статистика про зниклих безвісти у Кринках наразі є у вашої громадської організації?

– За офіційними даними, по Кринках числиться 788 зниклих безвісти українських військових. За нашими даними – зниклих безвісти близько 2 тисяч. Я пам’ятаю, що в якийсь момент у нашій групі було 1200 учасників. При цьому ще багато рідних зниклих про неї навіть і не знали. Ну і потім у статистику внесли тільки Кринки, але ж є ще острови, Козачі Лагері і т.д. Загиблих із виданими свідоцтвами про смерть, їх вже поховали, – понад 210. По репатріації Україна повернула 19 тіл захисників із Кринок.