Залишатися собою за будь-яких обставин – це про херсонського волонтера і модельєра Олега Акимченкова. Власник військового ательє потрапив у застінки ворога за те, що допомагав людям вижити під час окупації. «Новий день» поспілкувався з незламним волонтером, історія якого надихає.

– Олеже, наскільки я знаю, на момент повномасштабного вторгнення росії Ви були в Херсоні. Як сприйняли ці події і які були Ваші дії?

– 26 лютого, на третій день вторгнення, ми, всі небайдужі херсонці, зібралися біля міськради. Розділили Херсон умовно на сектори, мені дістався центр. Я запитав: «А хто тут є з центру»? Зібрав всіх докупи і розподілив за адресами, де хто мешкає, щоб патрулювати вулиці. Це не тероборона була і не муніципальна варта (вони існували само собою). Ми організували щось на кшталт народної дружини. До зони нашої команди відносилася охорона території від залізничного вокзалу, Бериславського шосе, вул. Ладичука, далі – вниз, уздовж Дніпра, порт-елеватор, річпорт, вул. Петренка, від круга – на Підпільну, Робочу, Олександрівську, до Миколаївського шосе.

– Окупанти зайшли в Херсон 1 березня. Ви почали патрулювати місто через те, що з нього виїхали всі правоохоронці?

– Як відомо, в Херсоні тоді вже не було ані поліції, ані прокуратури, ані СБУ. Ми охороняли місто від мародерів, п’яниць і негідників, яких на вулицях було багато. Створили кол-центр, куди нам цілодобово телефонували. Мали п’ять загонів на автівках, які виїжджали на місце надзвичайних ситуацій. Також збирали дані, кому потрібні ліки та продукти. Щодня розвозили десь до 70 наборів: крупи, консерви, хліб і т. п. купували на базі за зібрані гроші. За нашими заявками набори формували дівчата в гуманітарному штабі. Це тривало приблизно місяць.

– Знаю, Ви підтримували проукраїнські мітинги в Херсоні, виконуючи особливу роль. Розкажіть про це.

– Доводилося стримувати надто «гарячих» городян, щоб не бігли з голими руками на рашистів і щоб ті потім не відкрили вогонь. Завжди в натовпі знаходилися провокатори, які підбурювали: йдемо на окупантів. А вони з автоматами. Як ти собі це уявляєш?

– І стрічки ж синьо-жовті у своєму ательє для мітингів Ви виготовляли?

– В окупації ательє офіційно не працювало, це було небезпечно. Коли ж потрібні були стрічки, я знаходив можливість їх зробити.

– А розкажіть історію про український прапор, який Вам вдалося зберегти в окупованому Херсоні.

– Було так: Юрій Соболевський, перший заступник голови

облради, попросив мене виготовити чергову партію стрічок для мітингу. Тканини не було, тож він приніс два прапора – серед них був великий, той, що з головного міського флагштока. Сказав його різати. Говорю – ні, прапор беремо на мітинг, різати не будемо. А з чого зробити стрічки, я знайду. Ми їх виготовили до п’яти тисяч. Так ми зберегли прапор, який був чи не на всіх мітингах, до того часу, поки не почали їх жорстко розганяти. Синьо-жовтий стяг я заховав, і він мене дочекався з полону.

– Щодо полону, коли відчули, що Ваша діяльність зацікавила окупантів?

– Рашисти цікавилися всіма волонтерами з першого дня окупації. Звісно, ті, хто завозив у місто через ворожі блокпости продукти та медичні препарати для людей, були на виду. А я ще й живу в центрі, неподалік будівлі Апеляційного суду, в якій була російська комендатура. На окупантів в той час працювали місцеві колаборанти: бізнесмени, сальдовські холуї та інші. Я розумів, що мене теж можуть заарештувати рано чи пізно. Так і сталося 5 серпня. Але арешт був під Василівкою, у с. Скельки. Ввечері за нами приїхали солдати рф, нас було троє волонтерів. Перевірили документи і сказали: «С вещами – на выход». Спочатку відвезли нас у Василівку, в комендатуру, а потім – в «ровд». А зранку знову повернули в комендатуру, де вже зі мною розмовляли «вежливые люди» – фсбшники. Нам сказали: не бійтеся, розстрілювати не будемо, повертаєтесь до Херсона для з’ясування обставин. Надягли кайданки, на голови – пакети і через годину кудись привезли.

– Вас били?

– Трохи. Одразу, коли нас у кімнату тільки завели, то гумовими кийками «покалапуцали». Розбили мені голову. Кричали: «Хто такі, що робите, чому?» тощо. Через годину прийшли інші «вежливые люди», сказали: «Едем быстро, весело, но неудобно». Нас посадили  в бус, я то невисокий, а Юра – два метри росту. Їхали удвох в зігнутому стані з Мелітополя до Херсона. Коли зупинилася автівка, вони нам сказали: «Вас продали наемникам, будете по своим стрелять»… Потім іншого волонтера кинули на допит, а мене на грати підвісили, годин на вісім…

– Це як?

– Руки витягуєш догори, тебе чіпляють так, щоб ноги ледь торкалися підлоги. І висиш…

– А як Ви це витримали, що говорили собі протягом цих жахливих годин?

– Ну якось витримав. А вже надвечір мене перевели в камеру. Через три дні повели на допит. На мене нічого не знайшли: волонтер і волонтер. Запитували, що я возив, яку «гуманітарку»? Кинули назад у камеру. А через три дні знову: на голову – шапку, руки зав’язали скотчем і повезли нас у невідомому напрямку. Хвилин через 40 з нас все зняли, і ми побачили, що знаходимося в підвалі. Через декілька днів дізналися, що перебуваємо в будівлі Олешківського  райвідділу поліції. Як виявилося потім, там сиділо багато реальних злочинців: хто матір побив, хто дружину підрізав, подружжя обкурилося і вбило хлопця. Окупанти їх ловили, удаючи з себе поліцію, яка стежить за порядком. Тих «зеків» годували, пускали родичів з харчами до них. До нас, яких привезли фсбшники з підрозділу по боротьбі з тероризмом, охорона підходити побоювалася. На прогулянку виводили рідко, харчування саме для нас не було. Їжею з нами ділилися затримані з інших камер. Зі мною, до речі, в камері сидів начальник одного з підрозділів ДСНС.

– Чула цю історію. Людина відмовилася від співробітництва, за це й затримали. Так?

– Так! Всього нас було в камері п’ятеро, кого привезли з Херсона. Сидів там і сторож із причалу, в якого знайшли автомат, що доброго слова не вартий, там і приклада не було…

– А Ви скільки часу провели в полоні?

– 71 день. Спочатку в Херсоні я сидів – у будівлі обласного управління поліції, а з 12 серпня по 15 жовтня – в приміщенні Олешківського райвідділу поліції, яке теж захопили окупанти.

– Як же Вам вдалося вийти на свободу? Можливо, це була якась домовленість, хтось за Вас попросив?..

– Жодних домовленостей не було, спочатку рідні й не знали, де я. Сестрі в комендатурі відповідали одне і те ж: «У них все хорошо, он жив. Ждите!». І все. Через місяць у «херсонській військовій комендатурі» запросили суму викупу від моєї дружини, але за день до того, як я вийшов, відмовилися від грошей. Чому так сталося, ми до сьогодні не знаємо. Розповідаю, як мене відпустили. 7 жовтня нас викликали на допит: «Кто такие, что делаете, что знаете?». 12 жовтня прийшов новий слідчий (виявляється, попередній загинув під час обстрілу в Херсоні в своєму будинку…).

– До речі, яку справу Вам «шили», яку статтю?

– Та ніякої, нічого не знайшли. Слідчий вислухав всіх нас і говорить, мовляв, «ничего вам не обещаю», і пішов. А 13 жовтня, після обіду, відчинилися двері і нам сказали: «С вещами – на выход!». Випустили одного хлопця, а через годину він повернувся, адже катери вже так пізно не ходили. Ми запитали у нього: «А з тебе брали підписку про нерозголошення, що ми тут сидимо?» Він сказав – ні. Таким чином у нас з’явилася надія, що про нас дізнаються рідні. 14 жовтня нас вивели на новий допит: «Почему сидишь, за что сидишь?». У них, певно, відбулася ротація, тому ми чули старі запитання. 15 жовтня «на вихід» попросили ДСНСника, а ми утрьох залишилися. Але ж у той день і нам раптом говорять: «Так, вам тоже – на выход». До речі, поки сиділи, двічі прилітало в Олешки – в готель «Колос», де базувалися окупанти, і в райвідділ, де була їх рота. Це наші стріляли, чітко по рашистах. Тоді були такі думки: «Не хотілося б загинути тут, від своїх, але що поробиш, така ситуація склалася…».

– То як гадаєте, чому таки Вас випустили, просто пощастило?

– Особисто я надіявся тільки на Бога, молився і знав, що всі рідні теж молилися. Думаю не просто пощастило, дружина зверталася за цей час до багатьох міжнародних організацій, і я був у багатьох списках на обмін.  Можливо, щось із цього спрацювало. Зранку відразу зайшов до сестри, котра живе неподалік від мого дому, від неї зателефонував дружині.

– Ви встигли пережити окупацію Херсона і вже після свого визволення з полону. Чим тоді займалися?

– Продовжив волонтерити, допомагав літнім людям. Але вже обережніше, без автівки.

– Волонтером Ви є й сьогодні, як я розумію.

– Так, вожу гуманітарну допомогу в Херсон. Перед Новим роком із Варшави привіз вантаж для жителів Антонівки, який передала нам  організація «Українські пластуни».

– Все хотіла запитати: який висновок Ви зробили з полону, пережите якось Вас змінило?

 – Я намагався уявити, що перебуваю в якійсь грі і вона скоро закінчиться.  Бо якщо на все реагувати серйозно, то це важко витримати. Наприклад, коли тобі говорять: «Встань тварь – руки за голову!» і все в такому дусі… Коли висів на гратах, окупанти проходили повз і били мене. А один говорить: «Ну что, доходяга, терпишь еще?». Що міг йому відповісти: я не доходяга?! Відповідаю: «Бог терпів і нам велів». Окупанти хотіли мене принизити, але я таким себе не відчував. Навіть і на хвилину не виникало думки про співробітництво, про зраду. Ворог – це ворог, і крапка! Гидко дивитися, як деякі знайомі, друзі «перевзулися», і дуже швидко… З цієї ситуації я виніс те, що залишатися треба самим собою, за будь-яких обставин, надіятися на допомогу тільки від рідних і довіряти своє життя повністю Богові.

Спілкувалася Марина САВЧЕНКО.