45-річний ветеран АТО і підприємець з Херсона Максим Негров був одним із бранців російських загарбників під час окупації міста. Схопили його 15 березня 2022 року на робочому місці. Коли відпустили на волю 1 квітня, чоловік схуд на 15 кілограмів. Після  цього Максим залишився у Херсоні. Те, що окупанти готуються тікати з міста, він зрозумів, коли ті почали знімати повсюди свої прапори і витягати з могили кістки російського князя Ґріґорія Потьомкіна. 10 листопада він дізнався, що росіян тут більше немає, і наступного ранку разом із друзями підняв український прапор над будівлею Херсонської міської ради. 

– Максиме, як саме тебе затримали? 

– В той день я вирішив вийти на роботу, до своєї піцерії на Покришева, бо перед тим два тижні лікувався від ковіду. Тоді вже розумів, що мені загрожує небезпека і що росіяни мене шукають. Планував піти до своєї мами, віднести ліки. Дорогою до її будинку дізнався, що просто зараз там відбувається обшук, що туди наїхали озброєні люди з прапорцями рф і питають про мене. Тож до мами не пішов, вирішив повернутися до роботи, зібрати свої речі й сховатися за іншою адресою. Заходжу до піцерії, а там уже ходять озброєні люди й обшукують моїх колег. Там мене й затримали. Непрохані гості сказали, що вони з військової поліції. Взяли мій паспорт, спитали, де був. Я відповів, що хотів зайти до мами, занести ліки. Вони запропонували поїхати до неї, саджають мене в «Газель», і ми їдемо. Поруч побачив білу «Мазду СХ5» без номерів.

– Росіяни були в балаклавах? Скільки їх?

– Усі в балаклавах. Четверо або п’ятеро з них були при повному боєкомплекті, з магазинами, засобами зв’язку, а декілька вдягнуті в тактичну форму і мали короткоствольну зброю. Я так зрозумів, що перші були співробітниками російських спецслужб, а другі – групою захоплення.

– Навіщо тебе повезли до мами?

– Не знаю. Думаю, хотіли перевірити, чи дійсно вона моя мати. Коли приїхали, «обшук» там уже закінчився. Я побачив вирвані двері, переляканих маму і брата. Передав ліки, після чого військові повезли мене до квартири, де я зареєстрований. Там зараз живуть моя колишня дружина і донька. Я попросив військових дати можливість зателефонувати колишній дружині, щоб відпустила кудись доньку, аби вона нічого цього не бачила. Вони дозволили і дали на деякий час телефон, який перед цим відібрали. А це був запасний телефон з доволі «свіжою» історією спілкування. Основний я встиг викинути по дорозі, поки йшов до піцерії. Коли ми приїхали до будинку, всі піднялися до моєї квартири і почали «обшук».

– Що шукали – пояснювали?

– Ні. Знайшли комп’ютер доньки, рилися в ньому. Потім зрозуміли, що там нічого цікавого. Шукали якісь флешки, носії інформації, ще щось, я не зрозумів, що саме. Перерили все. Спитали мене, чи проживаю тут. Відповів, що ні, але зареєстрований у цій квартирі. Спитали, де живу. Я відповів: по-різному, часто просто на роботі ночував, де мене затримали. Почувши це, повезли знову до піцерії. Там вдруге влаштували «обшук», позабирали всі комп’ютери, навіть ноутбуки старі, майже всі документи: установчу документацію, бухгалтерську. І знову розпитують, де живу. Сказав їм адресу. Їдемо туди.

– І все це в супроводі тих же військових?

– Так, уся колона за мною каталася постійно. Приїхали на квартиру, там знову все перевертають. Уже потім я побачив, що пропали деякі речі: ліхтарик, улюблений парфум, якісь документи, планшет, ще щось. Вигребли дві торби з речами. Потім вивели на вулицю, перев’язали руки пластиковими стяжками, натягнули на очі шапку і посадили в «Газель». З собою дозволили взяти лише ліки. 

Привезли мене на якесь подвір’я і завели до приміщення. Мені здалося, що то був підвал або облдержадміністрації, або апеляційного суду. Те, що то був підвал, я зрозумів за характерним запахом. Там почали «допит». Спочатку розпитували, де і коли я народився, де народилися мої батьки. Питали довго, навіть робили перерву. Спитали, чи хочу курити, вивели на вулицю, зняли стяжки, а коли я докурив, одягнули кайданки і знову завели у підвал. Питали далі те саме: де народився, де навчався, яку школу закінчив. Я навіть дивувався, чому вони не запитують про військову службу, бо я демобілізувався в грудні 2018-го.

– Ти брав участь в АТО?

– Так. Відслужив три роки. В 2015-му був поранений, потім продовжив службу. В кінці один із росіян згадав про моє військове минуле, а потім спитав, де мій основний телефон. Я сказав, що викинув. «Давай зробимо так. Якщо зараз ми не дізнаємося, де твій телефон, ти про це дуже пошкодуєш», – пригрозив він. Після цього я відчув кілька ударів по шиї, як мені здалося, електрошокером. Вони питали, де я викинув телефон. Я назвав приблизне місце: біля інституту підвищення кваліфікації вчителів. «Зараз їдемо туди. Якщо ми його не знайдемо, будемо розбирати тебе на запчастини, і ти сильно пошкодуєш. Вмирати будеш дуже повільно», – пригрозили мені. 

Приїхали на місце, обнишпорили все, знайшли телефон. Їдемо назад, і один другому каже, куди мене везуть: на Теплоенергетиків. Я зрозумів, що до розташованої там будівлі ізолятора тимчасового тримання.

Там мене завели всередину, піднялись на другий поверх і закинули в камеру. Коли зачинились двері, я зняв шапку і побачив чотири ліжка. Я був один. Вночі чув, як до однієї з сусідніх камер привели полоненого. Чоловік кричав: «Ви мразота! Нелюди!». Потім до нього увірвалися військові і відлупцювали так, що він стогнав цілу ніч. 

Зранку до моєї камери прийшли десь з п’ять осіб у балаклавах. Один із них тримав обидва мої телефони і запитав паролі до них і до icloud. Намагаюсь якось «морозитись» і за це отримую дубинкою. Зрозумів, що приховувати паролі немає сенсу, тож сказав. Вони пішли. А потім мене водили на інші «допити». Розпитували все заново.

– «Допити» проводили в камері?

– Ні, на іншому поверсі. Одного разу вивели для взяття відбитків пальців і фотографування. Якогось дня привели, як завжди, посадили на стілець і зняли шапку. Дивлюсь – переді мною якісь люди у військовій формі армії рф, у балаклавах. Кажуть: «Ми представники військової прокуратури».

Далі був такий «допит»: «Що у тебе?» Кажу – нічого. «Чому тебе затримали?». Я й сам досі не розумію. «Яке твоє останнє місце проходження військової служби?». Відповідаю. «Військове звання?». Кажу. «Все. Ми приймемо рішення щодо тебе».

Загалом цей «допит» відрізнявся від попередніх, був більш загальний. Розпитували, за що я мав нагороди, як отримав поранення, чи готовий чинити опір. А потім примусили зняти «кіно» про те, як мене намагалися «завербувати» працівники української військової розвідки.

– Як це виглядало?

– Один із військових прокурорів написав на папірці, що я повинен говорити. Я мав це прочитати, запам’ятати і потім повторити на камеру. Текст був про те, що мене чи то в 2017-му, чи у 2018-му намагалися завербувати, але я відмовився і продовжив займатися підприємницькою діяльністю.

– Чи публікували десь це відео?

– Я не бачив… Потім якогось дня мене вивели, поставили обличчям до стіни, натягнули шапку на очі й кудись повезли – в інший бік міста. Там зупинились, відкрили двері й наказали: «Виходиш, рахуєш до тридцяти і лише тоді знімаєш шапку». Я так і зробив. Коли машина від’їхала, зняв шапку, озирнувся і зрозумів, що знаходжусь на околицях другого Таврійського мікрорайону. Подумав, куди мені йти, і вирішив, що найближче місце – моя піцерія. Так і пішов, тримаючи рукою джинси. Вони постійно спадали: в полоні я схуд на 15 кілограмів.

Потім спілкувався з іншими бранцями і дізнався, що вони всіх так відпускали. Не було нікого, кого б вони відпустили просто, відкривши двері камери. Не знаю, чому так. Бо вже всі розуміли, що полонених тримають на Теплоенергетиків, тож нащо був той цирк? 

Прийшов я на роботу. Мене побачив охоронець і запропонував поїсти. В ізоляторі ж годували дуже слабенько.

– Що давали їсти і як часто?

– Давали лише українські сухпайки з супом гороховим, перловкою з курятиною. Спочатку двічі на день, потім – один раз, а згодом – раз на дві доби. Їжі було дуже мало, я постійно відчував слабкість. Намагався якомога менше рухатися і пити воду, щоб підтримувати роботу мозку. 

Нічого гарячого не було. Одного разу попросив охоронців дати мені можливість зв’язатися з родиною, щоб принесли щось поїсти. Мені відмовили: «Не положено».

– Що ти чув в інших камерах? Як багато було затриманих? Хто ці люди?

– На початку ізолятор був напівпорожній. Але кожного дня туди прибували нові бранці. Іноді один раз, іноді двічі на добу. Коли їх заводили у коридор, усіх били. Били сильно, крики лунали шалені. Били постійно. Так «розважалася» росгвардія. Вечорами вони зазвичай пиячили, а потім їм ставало нудно, і вони піднімали полонених й примушували або просто стояти, або кричати «Слава Росії!». Іноді просто били. 

Одного разу я чув, як до сусідньої камери привезли дівчину. Вона сильно кричала. Що вони з нею витворяли, можу тільки здогадуватися. Вона всю ніч плакала. В якийсь момент я почув: «Дайте ей что-то накинуть, а то она голая». Потім її кудись повезли. 

Я чув постійні крики на «допитах», коли когось привозили. Чув, як біля мене розмістили громадянина Іспанії на ім’я Маріо. Він пробув в ізоляторі декілька днів, а потім його вивезли. В один із днів чув, як говорять про якусь книгу. Потім хтось сказав: «Так це ж директор!». Так я здогадався, що росіяни затримали директора облмуздрамтеатру, депутата облради Олександра Книгу. Його привезли до ізолятора ввечері, а рано-вранці вивезли, і більше цього прізвища я не чув.

– Коли тебе відпустили?

– 1 квітня в другій половині дня. На вулицях уже не було людей. Відпустивши, наказали наступного дня вранці прийти до облдержадміністрації, там мені віддадуть документи. Ще пригрозили: «Що з тобою буде, якщо не прийдеш, розумієш? Твоє ім’я, імена твоєї родини – на всіх блокпостах, навіть не мрій тікати з міста». 

Після роботи я прийшов додому, намагався привести себе в якийсь людський вигляд. Зайшов до сусідів, зателефонував колишній дружині, повідомив, що мене відпустили. 

2 квітня вранці я прийшов туди, де мені наказали. Сказали чекати. Я простояв годину чи дві, до мене вийшов чоловік у балаклаві. Я назвався і пояснив, що прийшов по документи. «Їх зараз немає, де вони, не знаю». Він віддав мені бухгалтерські папери, а щодо решти сказав чекати. Мовляв, повідомлять. Як вони це зроблять, якщо у них обидва мої телефони, він не пояснив. Я купив собі старенький телефончик, заблокував свою сімкарту і намагався відновити здоров’я. Відчував шалену слабкість, дуже погано ходив. 

У другій половині квітня вийшов зі своєї квартири винести сміття, і на сходовому майданчику між 8-м і 7-м поверхом на мене накинулися озброєні люди. Я їх впізнав: ті самі, що й першого разу. Та ж статура, ті ж очі… «Ооо, так це ж Максим! Що, знову?» – запитав хтось із них. Я відповів, що не розумію, про що вони. 

Мене обшукали, питали, де паспорт. Я відповів, що мені його так і не віддали після полону. Потім до мене підійшов ще один чоловік у балаклаві і сказав: «О, так це ж ми з тобою «кіно» знімали». Він спитав, що я роблю в цьому будинку. Відповів, що живу тут. «Все, знімаємося! Цей у нас уже був», – згодом сказав один із них, і вони залишили мене.

Потім я зрозумів, що мене здав хтось із сусідів, сказав, що в будинку мешкає колишній АТОвець. І росіяни приїхали «відпрацьовувати» АТОвця, котрий виявився вже «відпрацьованим». Поки мене тримали на сходах, в квартирі знову щось шукали. Коли мене відпускали, запитав, коли мені, нарешті, віддадуть документи. «Головний» сказав: «Я тебе почув» і спитав мій новий номер телефону. 

Згодом я поїхав на роботу, мені телефонують з якогось українського номера. Невідомий голос спитав: «Що, у тебе немає документів, кажуть?». Відповідаю: так, нема. Голос: «Ми тобі зателефонуємо». 

Пізніше, вже десь у травні, мені знову телефонують і питають, де я зараз. Відповів, що на роботі, в піцерії. Наказали вийти за п’ять хвилин на вулицю. Я вийшов і побачив уже знайому «Мазду». Мене запросили сісти до неї.

– Хто в ній був?

– Двоє чоловіків у балаклавах і один, водій, без неї. Я його впізнав: він був під час мого першого затримання. Але тепер відпустив руду бороду і поголив голову.

– Це був військовий?

– Ні. Я так розумію, що це був співробітник фсб рф, років 30-ти. У машині мені віддали пакет з моїм гаманцем, паспортом, посвідченням водія і телефон. Потім водій сказав: «Значить, що ти робиш: користуєшся тільки цим телефоном. Їхати нікуди не можеш. Твоє прізвище на всіх блокпостах. Спіймають – завалять. Все, йди, печи свою піцу».

Більше я їх не бачив. Уже пізніше прочитав новину, що в Херсоні в червні відбулася перестрілка між російськими військовими і працівниками фсб, під час якої загинули і ті, і інші. Один одного повбивали. Я впевнений, що це були ті люди, які мене затримували і допитували в полоні. У будь-якому разі на мене вже ніхто не виходив, не телефонував і не приїжджав. 

– Які зараз твої плани?

– Йти служити до ЗСУ. Вірю, що мій досвід стане в нагоді. Хочу бути корисним.

Олег БАТУРІН.

Матеріал створений для «Нового дня» в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки «Лабораторії журналістики суспільного інтересу» та IWM.