Пережити окупацію, свідомо залишитись у прифронтовому місті разом з дітьми, присвятити себе допомозі тим, хто без цього не виживе у Херсоні, – волонтерка Анна Філіпчук говорить, що навіть не могла уявити, як змінить повномасштабна війна життя її родини. До вторгнення військ рф Анна, її чоловік та двоє дітей жили звичайним щасливим життям, багато подорожували, а маленька Віка брала участь у конкурсах краси та талантів, де неодноразово перемагала. Сьогодні уся родина активно волонтерить, намагаючись зберегти життя у своєму мікрорайоні, який постійно обстрілюють з окупованого ворогом Лівого берега Дніпра.

«Донька кричала: не покину своїх собак»

– Анно, зазвичай всі, хто 24 лютого 2022 року був у Херсоні, говорять, що прокинулися від вибуху. Але далі історії у всіх різні. Як було у вас? Пам’ятаєте початок війни?

– Так, я пам’ятаю все, як сьогодні. І перший день війни, і наступні. Вранці я прокинулася від почутого вибуху. Чоловік не прокинувся. Діти спали. Коли почула другий вибух, то почала його будити. Він сказав, що це мені щось почулося. Можливо, машина проїхала. І згодом він теж почув вибух. Ми відкрили інтернет – і все побачили. Прочитали, що пишуть: почалася війна. Тоді стало справді страшно. Перший дзвінок був від моєї подруги Насті. Вона зателефонувала і в паніці кричала: збирати речі, бо починається війна і треба виїжджати. Але я все одно не могла повірити. Навіть не знала, що робити у такій ситуації.

– Як вдалося себе опанувати?

– Найважчим у цей час було просто сприйняти реальність, усвідомити, що це все відбувається насправді. Бо мозок відмовлявся вірити у цю реальність. Дуже важко було не піддатися паніці. Бо паніка навколо була у всіх – у друзів, у рідні. Та й, правду кажучи, у мене самої. Ми кілька разів збирали речі і знову їх розпаковували, а потім знову збирали, щоб виїхати. Але так врешті-решт і не виїхали. Вдалося якось подолати цю паніку, цей страх. І ми залишилися вдома. 

– Чому так вирішили? 

– Чому? Найперше – діти. Коли я вже зібрала валізи, мала дуже кричала: я не покину своїх улюбленців – собак, котів, черепах, качку, яка залишилася у нас після фотосесії і живе з нами вже два роки. Потім за кілька днів ми вирішили переїхати з нашого району подалі від Дніпра, хоча б в інший мікрорайон міста. І тоді вже почалася істерика у сина. Ну не зовсім істерика. Він почав просити дуже: давайте залишимося, я відчуваю, що вдома нам буде краще. Будемо вірити, молитися. Я відчуваю. І так ми врешті залишилися вдома. І з того часу так і живемо. Дуже віримо і надіємося. Ми нікому нічого не винні. І найголовніше – що тут і зараз ми можемо допомагати людям.

– Райони біля Дніпра найбільш небезпечні у звільненому Херсоні. Як ви зараз живете?

– Ми живемо неподалік Антонівського мосту. І про цей наш міст знає вже вся Україна. І не тільки Україна, а всі країни, які нам допомагають. Я добре пам’ятаю, як його бомбили у перші дні. Відчували страх і розпач, повне нерозуміння: чому так відбувається? В ті перші дні ми сиділи з дітьми у підвалі. Це були довгі дні. У мене почалася істерика, я боялася піднятися навіть на перший поверх нашого будинку. Боялася за дітей, за батьків і за себе. Під час цих бомбардувань у нас навіть сміття сипалося по подвір’ю, по даху стукало. Було дуже гучно. І зараз теж. Та насправді в окупації було страшніше, ніж зараз. Попри те, що зараз тривають постійні обстріли, тоді ми просто боялися усього. Буває дуже боляче, особливо коли були прильоти у нашу Кіндійську церкву. Я просто не могла зрозуміти: чому?

Передвісники свободи. Жінка на коні і з прапором

– Звільнення Херсона дочекалися вдома? Що тоді відчували?

– Цей день був для нашої родини дуже неочікуваним. Тому що у нас ще з 9-го числа (9 листопада 2022 року) не було світла. Його відключили, ще коли підірвали Антонівський міст. Коли окупанти вночі відходили і все за собою підривали, у нас було дуже гучно. Думали, що й шибки повилітають. Але ми не знали, що відбувається насправді. Думали, може, то наші хаймерсами знову по мосту б’ють. У нас же не було світла, а відповідно ні інтернету, ні телебачення. І син прийшов, бо гуляв з собакою і каже: мамо, я бачив, як по нашому району їде жінка на коні з прапором нашим, з Українським! Я кажу: синок, ти що, здурів? Такого просто не може бути. Звідки тут? Він відповідає: я так і знав, що ви мені не повірите. Ми з нього посміялися. А згодом включили генератор. І чоловік якось зміг налаштувати телевізор через інтернет. Тут ми побачили новини. Це було 11-го ввечері. І побачили, як наші заходять в місто на площу Свободи, як їх зустрічають. Я не могла повірити, розревілася. Впала на коліна від радості. І плакала… Ми десятки разів передивлялися ці новини. І цей день – 11.11.2022 – в нашій пам’яті закарбувався на все життя.

Коли нас тільки звільнили, ми їхали в місто. Діти дуже просилися з нами. Найперше, що сказала наша мала: у мене є велика шоколадка Мілка, я хочу подарувати її нашим військовим. І вона свою мрію здійснила.

Найстрашніше – коли гинуть діти

– Сьогодні ваша родина волонтерить. Як для вас це почалося?

– Під час окупації ми не допомагали людям, тому що було дуже страшно. Всі боялися. І ми теж. Боялися насамперед за своїх дітей. Думали, що привертаючи до себе увагу, можемо наразити їх на небезпеку. В окупації нам залишалося тільки молитися. Більше ми нічого не могли зробити. По-справжньому допомагати змогли тільки тоді, коли відбулося звільнення. Саме тоді мені спало на думку: треба нарешті щось робити, якось допомагати людям.

– Знаю, що волонтери у Херсоні та й в інших містах дуже багато функцій виконують, у тому числі й надають психологічну підтримку. Справляєтеся з цим?

– Історій людських дуже багато. І серед них, на жаль, дуже сумні. Є у нас на районі дідусь. У нього на власному подвір’ї убило сина. І коли ми вже почали займатися волонтерством, він приїхав до нас по свою першу гуманітарну допомогу. І дуже плакав, бо було якраз 40 днів, як син загинув. Ми тоді з ним сиділи і плакали разом. Ще насправді страшно було, коли ми дізналися, що у нашому районі хлопчик загинув. Його вбило, коли він їхав на машині з татом. Найстрашніше – коли гинуть діти.

– Хто під вашою опікою зараз?

– Ми допомагаємо людям у нашому кварталі, тому що багато хто залишився вдома. В пріоритеті, звісно, діти та маломобільні. У нас багато пенсіонерів, є лежачі. Але намагаємося охопити і опікуватися всіма, хто тут залишається – незалежно від того, чи прописаний, чи фактично живе тут. Просто коли ти приносиш той пакуночок, хоч навіть і маленький, і віддаєш дитині – треба бачити ті очі. Це надихає далі працювати, не залишати цю справу. За нами стоїть багато людей, які нас підтримують, нашу родину, багато наших друзів. Сама без них я не змогла б стільки зробити.

– Хто ці люди?

– Сьогодні нам допомагають жителі багатьох міст України. Це і Тернопіль, і Закарпаття, Одеса, Кропивницький, Миколаїв, Київ. Дуже багато віруючих людей. Багато хто допомагає від себе – це не організації, а прості люди. Можуть  скинути щось на картку, аби ми могли оплатити посилки, які нам надходять.

– Ви щодня спостерігаєте, як війна змінює Херсон. Який він зараз для тих, хто залишається тут жити?

– Який зараз Херсон за моїм відчуттям? Він став порожнім, покинутим і дуже самотнім. Він дуже поранений, і йому боляче. Але ми віримо, що скоро місто почне розквітати з новими силами. Херсон досі прифронтове місто. І дуже шкода. Хочеться, щоб вся Херсонська область була звільнена. А поки що ми дотримуємося правил безпеки, особливо діти. Є підвал. Вдень, якщо йде обстріл, то це дві стіни. Хоча насправді вже трохи звикли до обстрілів. І якщо це відбувається десь далі, можеш навіть не звернути увагу. А от якщо вже занадто сильно гупає, то йдемо у підвал і чекаємо, поки затихне. Насправді, найбільше лякає якраз те, що ми звикаємо до того, до чого не мали б звикати. Коли хтось каже: сьогодні вночі було так гучно, а ти спав і навіть не прокинувся. Іноді прокидаєшся, а іноді, коли дуже втомлюєшся, просто не чуєш. І стає соромно, що не чув. Бо раніше ми від шурхіту прокидалися.

Маленькі воїни волонтерського фронту

– Як діти сприймають війну?

– В доньки було дуже активне життя до війни. І дуже прикро, що ми не можемо його продовжувати. Навіть якщо в Херсоні десь і відкриті якісь гуртки для дітей, ми не можемо побороти у собі ось цей страх – їздити містом з дитиною. Вдома безпечніше і є підвал. А дорогою дуже не хочеться потрапити під обстріл. Тому ніяких активностей, ніяких виступів і сцени. Залишаються лише уроки, але якщо десь у школі проводять конкурси чи вікторини, потрібно щось відправити, якісь вірші почитати, то завжди Вікусю просять. Тоді ми вдягаємо український костюм, записуємо відео, обов’язково беремо участь. Нещодавно був шкільний  конкурс «Ерудит», наша школа, 12-а, посіла одне з перших місць у півфіналі. Це була молодша ліга. Віка і ще кілька дітей захищали свою школу. На щастя, є можливість навчатися онлайн: вчителі виходять в Zoom.

– Одне з найважчих випробувань, яке постало перед всіма мамами України, це пояснити дітям війну. Як ви своїм пояснили?

– Я, звісно, як мама пояснювала. Але ще до того їм пояснювали в школі. Син вже дорослий, і так розуміє, а мала прийшла 23-го (лютого) і торочила мені: мамо, нам пояснювали, що таке тривожна валіза, що треба робити, коли вибухи, як лягати і накривати голову. А я казала: Віко, ну що за нісенітниці? Все буде добре, ніякої війни не буде. Діти подорослішали дуже швидко. І навіть коли мені було важко, я могла давати волю сльозам, вони заспокоювали, допомагали, навіть у приготуванні їжі. І коли видача волонтерська йде – син допомагає: і завантажувати, і розвантажувати завжди. Тому діти все розуміють, ми підтримуємо одне одного. Вони знають, що зараз кожному важко. І ми намагаємося допомогти тим, хто найбільше потребує цього. 

Коли їдемо на базар або по волонтерську допомогу, завжди їм кажемо: щойно стане гучно, одразу в підвал. Завжди нагадуємо: тільки-но чуєте, що десь гудить чи свистить, одразу ж в укриття.

Усі дуже сумують, особливо діти, та й ми теж – за друзями, за рідними. Хочемо, щоб всі повернулися додому, до своїх родин, зустрілися знову у нашому рідному незламному Херсоні. Майбутнє бачу таким, що все у нашому місті відбудують, а згодом сюди поїдуть туристи. Адже про наше місто скрізь вже дуже знають, особливо про Антонівський міст. Може, його відремонтують і він буде у нас – як музейний експонат. Чекаємо, віримо, надіємося, що знову повернемося до нормального життя. І все буде добре. Все буде Україна!

Записала Олеся СКРИПКА.