Потоп після прориву Каховської дамби об’єднав багатьох на Лівому і Правому берегах, в Україні і світі заради спасіння людських життів. Ця історія про волонтерів, які продовжують боротися за Олешки від перших днів затоплення. Для багатьох з них – це рідний дім. Голоси Лівого берега сьогодні вимушено не мають імен, тому за них говорять ті, хто може це робити вільно. Про те, що відбувалося в Олешках одразу після потопу і зараз, розповідає Олександра КНИГА, волонтерка та засновниця благодійного фонду «КRYLA» – БФ «Крила Фундейшн».
Зруйнована мрія. «Біолабораторії» під водою
– Олександро, сьогодні Ви з командою координуєте роботу волонтерів на Лівому березі. Чому обрали саме Олешки?
– Олешки та Олешківський ліс – це мій рідний край. Я народилася у цьому місті, росла там і залишалася жити до вступу в університет. Там знаходиться батьківський будинок і «Чумацька криниця» – база зеленого туризму, яка зараз у воді також. На ній жили рашисти тривалий час, бо вона у лісі. Будинок батька також затоплений, і це дуже важко. Він споруджувався по камінчиках. Цей проект – мрія мого тата, а ми всією родиною допомагали. У нього хист до вирощування різних дерев, кущів. І там були експериментальні, як ми їх називали, лабораторії, де росли цікаві рідкісні види дерев. Вони були великі, гарні. А зараз все знищено, бо опинилося у воді і тепер біло-сірого кольору. Сусіди кидають нам фотографії, і коли вже зійшла вода, ми розуміємо, що нічого не виживе – це кінець.
– Пам’ятаєте хронологію подій після прориву дамби?
– 6 числа, коли це сталося, ми були як в тумані, на нервах. Дуже переживали за ситуацію, адже у нас там друзі й близькі. Не знали, що буде з Лівим берегом і людьми.
У день прориву дамби, за словами Олександри, могли лише допомагати інформаційно, стежити за подіями, кидати близьким у зоні затоплення алгоритми дій. Намагалися допомагати як Лівому, так і Правому берегу: підказати жителям мікрорайону «Острів», куди йти, розробляли маршрути, шукали прихистки для них. Потім Олександра зосередилася виключно на Олешках.
– Координувати роботу на окупованій території, напевно, набагато складніше?
– Спочатку було багато паніки, хаосу. Не вся інформація, яка надходила, була правдивою. Люди шукали своїх, деякі локації були затоплені. 7 червня Ярослав – хлопець, з яким ми познайомилися у процесі, створив евакуаційний чат по Лівому берегу, по Олешках. Таким чином вдалося в одному місці зібрати інформацію про тих, хто потребував порятунку, та їхні координати. Ми спілкувалися вже особисто, я ставила питання – і ми працювали разом, координувати дії. Першим виникло питання про човни. Почали шукати їх разом з адміном чату, долучилися люди. Всі разом шукали плавзасоби, човнярів, пальне. Люди на місці ставили їх на воду і займалися порятунком. 7-го числа, коли вдалося переправити частину людей на суходіл, хтось з врятованих йшов до лікарні, хтось до БК, когось змогли прилаштувати у школі, а хтось так і залишався на вулиці.
– Жителі Олешок допомагали одне одному?
– Звичайно, багато людей просто брели вулицями. І ті, хто постраждав менше, бачили це і пропонували своє житло. Адже розуміли: маса людей залишилися без нічого. 8 червня ми почали активно шукати продукти. Тим, хто вцілів, не було що їсти – всі запаси потонули. Пошук продуктової допомоги і кормів для тварин – перше, за що взялися. Згодом настала черга пошуку ліків. Ми формували продуктові набори і розвозили їх по районах. На той час могли доставляти їжу тільки по сухих місцях міста. За перший тиждень нам вдалося розвезти 550 таких наборів, разом з ліками, засобами гігієни. Все, що знаходили, купували і відправляли. Насправді наші волонтери на місцях тоді ризикували неймовірно. Ситуація в місті була надзвичайно напружена.
– А окупанти що робили в цей час?
– Якщо в перші дні загарбники почувалися розгубленими, то потім почали вже приходити до тями. Коли соцмережами почали розганяти інформацію, що вони зовсім не допомагають і люди досі сидять на дахах, вони почали забирати човни, навіть ті, які ми познаходили, і на них нібито рятувати людей. Чи то для картинки, чи насправді включилися – хтозна. Згодом завезли в центр гумку (гуманітарну допомогу), не знаю скільки. Мої знайомі, як і багато хто з жителів Олешок, її не беруть, навіть попри скруту. Також в перші дні, трохи отямившись і щоб замилити людям очі, окупанти роздавали якісь соціальні виплати, звісно, лише за паспортами рф.
“В Олешках багато переодягнутих росіян, які моніторять ситуацію“
– Як зараз ситуація з водою? Чи всюди вона зійшла?
– Ні, ще залишається. Є місця, де будинки стоять, неначе в озері, плавають. Тобто це нерівні такі ями. І в них будинки й досі ще до половини у воді. Гуманітарна ситуація катастрофічна, насамперед, через нестачу питної води. Адже та, яка лишалася в колодязях чи свердловинах, вже отруєна. Дуже довго не було води і світла. Потім електрику почали потроху давати. А воду доводиться носити, особливо тим, хто в багатоповерхівках. Ситуація ускладнюється ще й через те, що передати хоч якусь допомогу з Правого берега на Лівий дуже непросто, насправді – неможливо. Тому ми займаємося пошуком та закупівлею продуктів, ліків, кормів там – безпосередньо в Олешках. Багато ходить чуток, що привозимо з Правого. Але ні. Гуманітарна допомога в Олешках – це те, на чому зараз зосередилася моя команда. Спочатку ми розвозили її адресно, але згодом окупанти почали віджимати машини. Є приклади реальні, рашисти віджали 5 автівок. Тож люди почали боятися, довелося машини ховати, розбирати на деталі, знімати колеса, двигуни – щоб стояли напіврозібрані в гаражах і окупанти не могли їх забрати. Нам дуже пощастило у перші дні. Люди пішли нам назустріч – віддали свій товар за закупівельними цінами. Тому ми змогли купити багато продуктів на дуже велику суму. Один набір фасували на 2–3 людини.
Але згодом наші волонтери залишилися без машини. Власник не хотів продати її нам за ту суму, яку ми готові були заплатити, і вирішив сховати, бо боявся. Тому почали розносити адресно. Але в мережі просочилася інформація, звідки ми роздаємо гуманітарку. Довелося шукати інше місце. Згодом і волонтери поїхали: їхні будинки були повністю зруйновані водою. Почали знову шукати людей, розвозку, втретє змінювати локацію. А це все – час і гроші. Безкоштовно ніхто не хотів працювати через небезпеку: могли побити, кинути на підвал чи просто забрати гуманітарку. Зараз її залишилося небагато, іноді вдається щось купити недорого у людей, котрі покидають рідне місто. А ось просто купувати публічно на виду – дуже небезпечно: в Олешках багато переодягнутих росіян, які моніторять ситуацію. Ми не єдині, хто волонтерить у місті. І це добре, що люди можуть самоорганізуватися. Ми робимо спільну справу. Ці люди, як сонячний промінчик – світло серед олешківського пекла. Всі, хто залучений, великі молодці. Хто репостить про Лівий берег, допомагає зі зборами, поширюючи корисну інформацію, ці люди роблять свій внесок у порятунок Лівобережжя.
«Кінці у воду». Як ховають правду про загиблих
– Щось відомо по зниклих безвісти?
– Пошуки тривають. Дуже багато людей у цьому статусі. Стосовно загиблих – інформації точної немає, бо МНС від окупантів забирають тіла з лікарні і вивозять. Куди – невідомо. Їм невигідно, щоб наша сторона знала правду. Вони не хочуть показувати, що люди загинули через затоплення. Якщо і буде якась статистика від рашистів, це буде щось на зразок «ці люди померли своєю смертю», або від хвороб, або ще від чогось. Бо не можуть зізнатися, що коли гинули люди, вони їх не рятували.
Історія з приховуванням правди, реальних причин смерті українців під владою росіян повторюється так само, як і 110 років тому – під час Голодомору 33-го, коли за даними Херсонського архіву більшість пухлих від голоду померли «своєю смертю», а причинами загибелі цілих родин були записані грип чи серцевий напад.
Про що мовчить Лівобережжя
– Хтось не зміг вийти, хтось спав і в момент затоплення просто залишався у своєму домі, не зміг відчинити двері. Там, де вода зійшла, вони так і лежать досі. Наші волонтери свідчать: шириться страшний сморід. Літо, спека. Все це підіймається, розповсюджується – і вже надвечір просто неможливо дихати. Це страшно насправді, продовжує Олександра.
Те ж саме розповідають на умовах анонімності і ті, хто змушений залишатися в Олешках. Катастрофа призвела до того, що люди почали хворіти.
Розповідати правду про життя в окупації можна тільки тоді, як ти вже вибрався звідти. Але через страх за близьких мало хто наважується говорити. Проте інформація з окупованих Олешок все одно просочується назовні. Ось лише кілька історій від очевидців, записаних після потопу:
«У понеділок були прильоти по ринку. Куди вони стріляли, невідомо, але у людей погоріли контейнери, торговельні точки з товаром.
Багато хто з них втратив своє житло і все, що там було. Єдина надія була – продати товар і мати хоч якість гроші, але і її забрали…».
«Зараз ситуація в Олешках дуже неспокійна, людей прискіпливо перевіряють, паспорти фотографують, телефони моніторять і викидають українські сімки».
«Днями вони заїхали на ринок, всі екіпіровані до зубів, перевіряли кожен паспорт і телефон, у знайомої побачили дзвінок на укр номер і повели на бесіду…».
Попри складну ситуацію і життя на рівні виживання, багато хто залишається на місцях у надії повернутися у свої домівки і спробувати бодай щось врятувати власними силами. До війни з Правого берега можна було побачити Лівий, а дорога через Антонівський міст займала 10–15 хвилин. Сьогодні ж, за словами тих, з ким нам вдалося поспілкуватися і хто зміг вибратися після потопу, дорога з Олешок до Херсона займає більше тижня – через окуповані території, блок-пости, фільтрації, рф та кордони інших країн. Зробити це без отримання паспорта рф та грошей – мрія, яку дуже важко здійснити.
Записала Олеся СКРИПКА.