Вистава «Лишатися (не) можна» Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша подорожувала містами України і завершила тур показом у Львові, в Національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької. Це документальний твір, який розповідає про окупацію Херсона та нелегкий порятунок звідти свідченнями та спогадами героїв – працівників театру, котрі пережили ці жахіття на власному досвіді. Євгеній Резніченко – режисер-постановник спектаклю – говорить, що ідея створити його виникла і була реалізована незадовго до того, як Херсон звільнили.

– Постановчий процес тривав у вересні/жовтні минулого року, а прем’єра відбулася 14 жовтня – за місяць до того, як було звільнено Херсон від загарбників. Тобто місто ще було окуповане, коли ми працювали над текстами. Це був великий виклик, тому що там – на окупованих територіях – декілька наших колишніх працівників, котрі пішли на співпрацю з окупаційною владою, почали намагатися створювати картинку «прекрасного руского міра» і відкривати «свій російський театр». В результаті їм нічого не вдалося, жодної прем’єри. ЗСУ «викупило» весь зал, тож вони швиденько втекли. Але треба було подати якийсь сигнал того, що херсонський театр не весь пішов на співпрацю, а точніше майже ніхто, що ми існуємо, працюємо. Нам потрібна була нова вистава. Ми були розкидані по різних регіонах, тому дуже важко було зібратися. Наш директор Олександр Андрійович Книга зібрав команду, до якої долучились Євгенія Кірсанова та Руслан Вишнивецький, котрі приїхали з Кривого Рогу. Ангеліна Павлюк – донька нашого головного режисера – на той момент перебувала у Київській області. Олена Пасько та Сергій Михайтовський теж приєдналася до нас. Потім викликали мене з Одеси, де я зараз перебуваю. Доєдналися і наші київські колеги, колишні працівники херсонського театру: Василь Чорношкур та Валерій Гайфулін, котрий зараз працює в театрі Лесі Українки. Також Олександр Андрійович звернувся з пропозицією взяти участь у виставі до відомої акторки театру та кіно Римми Зюбіної, котра нас всіх дуже підтримала. Вона теж грає непросту, драматичну роль у цій виставі. Коли ми почали працювати над цим проєктом, у нас в роботі було два документальні тексти про Херсон. Але під час читок, коли починали ознайомлюватися з текстом, розбиратися з персонажами, ставало якось не по собі.

– Євгенію, що було найскладнішим під час роботи?

– Ти там був, ти це бачив, і тобі начебто є що набагато більше сказати, розповісти, поділитися наболілим. Ми постійно на перервах за кавою обговорювали, хто і як виїжджав (з окупації), в кого який був побут, як це відбувалося, про свої психоемоційні та психологічні процеси, про травми. Ми вирішили, що наші історії самі по собі вже достатньо драматичні і нам не потрібні інші тексти. Тому я прийняв рішення почати записувати інтерв’ю, до цього нас саме підштовхнула Римма Зюбіна. Вона сказала: «У вас такі фантастичні історії, навіщо нам цей текст, написаний якимись канцеляризмами, коли отут живі люди, живі долі?».

Так і почалася робота, з попередніх інтерв’ю. Вони тривали довго, десь 9 годин. Згодом до нашої команди долучилася режисерка Ксенія Швець, котра перебуває в Києві. Вона стала редакторкою, авторкою нашої сценічної вистави, опрацьовувала тексти і монологи, створювала композицію, дуже допомагала нам. Створення композиції і редактури були найскладнішими в цьому постановчому процесі. Сама по собі вистава за засобами виразності невибаглива – там немає складних костюмів, світла, декорацій. На сцені лише 7 стільців, один рупор та гучномовець. Найголовніше – в слові, в тексті, в думці, в історії. Як її обробити, як зробити зрозумілою, і при цьому вона повинна бути лаконічною, бо деякі історії з вистави розповідалися в спогадах по півтори-дві години. Ти маєш зробити так, щоб це втиснути у 15 хвилин максимум, це було неабияк складно.

«Подумки повернутись додому»

– Розкажіть, як проходили гастролі? Чи був відгук у глядача?

– Взагалі гастрольна діяльність вистави почалася у грудні. Зазвичай найчастіше на неї приходять херсонці, котрі люблять театр Куліша, люблять акторів, які зараз розкидані по різних містах. Для них прийти в театр на виставу улюбленого театру, побачити херсонських акторів – це така можливість подумки повернутися додому в Херсон. Це така ілюзія, яка іноді нам дуже потрібна, тому що без неї може взагалі поїхати дах. Цю виставу вже бачили тричі в Одесі. Дві в грудні 2022-го і одну у лютому 2023-го. Її ми також грали у Кропивницькому – в рамках наших маленьких гастролей. І ось зараз, під час туру «Ми не хотіли виїжджати», також зачепили Кропивницький.

Цей тур охоплює 8 міст: Миколаїв, Кропивницький, Черкаси, Київ, Житомир, Івано-Франківськ, Львів, і восьме місто – це­­ Херсон, в якому ми обов’язково маємо зіграти цю виставу, як тільки це стане можливим з урахуванням безпеки. Її не можна грати в бомбосховищі, у тому маленькому просторі, де зараз функціонує театр з музичними програмами, воркшопами та діяльністю, яку здійснює та частина колективу, яка залишається в Херсоні. Це вистава для великого простору, тому доки не буде безпечної можливості, ми, на жаль, показати її не зможемо.

Що стосується відгуків, то вони завжди є. І завжди різні, бо кожен з глядачів приходить сюди зі своїм життєвим досвідом. Кожного з нас так чи інакше зачепила війна, і нам не треба мірятися, кому легше, а кому гірше і складніше. Люди просто роблять або хороші, або погані вчинки, і не можна заплющувати очі на те, що відбувається в країні, тому що дуже зручно не помічати багато-багато речей. Навіть різниця між Львовом та Одесою: тут живуть люди, вирує насичене життя, працюють ресторани і клуби і ніби немає в країні війни. І ти проїжджаєш буквально 150 км – і вже Миколаїв, який тільки-тільки повертається до життя. А ще 60 км – і ось він Херсон, який перебуває під тотальними щоденними обстрілами і який вже неабияк постраждав. Це майже зруйноване місто, яке ще й постраждало від підриву окупантами Каховської ГЕС. Я сам з мікрорайону «Корабел», біля нашого будинку теж була вода – така от історія. Взагалі наша вистава розрахована на людей, котрі особисто не пережили цього жаху, які його не знають. Це наша можливість поділитися своїм досвідом і переживаннями з людьми в інших регіонах: десь дати пенделя, десь просто поділитися наболілим. Ми дуже хочемо бути почутими.

«Порізали вишиванки і прапори»

– Чи Ви поверталися до Херсона після того, як виїхали, і власне в театр?

– Так, я виїхав 15 квітня, пробув в окупації півтора місяця і зупинився в Одесі. В Херсоні я був після звільнення, 12 грудня. Приїхав з товаришами на півтори години, і ми за цей час зібрали всі можливі речі з нашої квартири і відвезли їх в Одесу. Навіть трохи потрапили під обстріл, але всі цілі, здорові – прилетіло в декількох кварталах від нас. До театру я, на жаль, не мав можливості потрапити, хоча це дуже знакове місце. І не тому, що я там працюю, а тому що перший місяць війни я провів у бомбосховищі театру разом зі своєю родиною. Тож дуже сподіваюся повернутися в Херсон, коли це буде можливо. На даний момент ніхто з моєї родини не перебуває в місті й не їздить туди, бо це дуже небезпечно.

– Що відомо про сам театр?

 – Він частково пограбований, але більша частина вціліла. Окупанти позабирали якісь костюми, порізали вишиванки. Там були і автентичні вишиванки, були і звичайні. Порізали прапори, частково вкрали апаратуру, техніку. Олександр Андрійович шукав донорів, котрі могли б спонсорувати придбання комп’ютерів, щоб театр міг відновити роботу.

Показ вистави «Лишатися (не) можна» у Львові пройшов у напруженій і трепетній атмосфері й зібрав не лише херсонців. Акторам аплодували стоячи. Глядачі ще довго спілкувалися з ними просто на сцені, ділилися своїми не менш трагічними історіями. Шанувальники рідного театру, котрі опинилися далеко від дому, вірять і чекають, аби знову відвідати його вистави у рідних стінах. А поки актори несуть свою велику місію, розповідаючи в усіх куточках про злочини рашистів проти людяності.

Записала Олеся СКРИПКА.