Окупанти називали її провокаторкою, а звичайні херсонці врятували від катівні. Волонтерка, фіксерка, учасниця проукраїнських мітингів Юлія РУДЄВА залишається у рідному місті попри втрати і обстріли. Своєю історією та спогадами про найважливіший для усіх херсонців день дівчина поділилася з журналісткою «Нового дня».
– Юліє, після визволення минув рік. Що сьогодні хотілося б згадати, а що навпаки – забути назавжди?
– Навіть не віриться, що вже пройшов рік. Окупація – це те, про що не хотілося б згадувати. Це ніби ти живеш в акваріумі з акулами. Акваріум – це Херсон, а акули – рашисти. Люди жили в страху і намагалися якомога менше виходити з дому. Думала, що це тільки я і моя сім’я таке рішення прийняли, а виявилося – всі. Особливо під час «референдуму». Зачинилися вдома і 5 днів не виходили, поки «референдум» не провели. Ніхто не виходив. На початку війни взагалі було дуже страшно, особливо від того, що нічого не зрозуміло. Щось десь гепнуло, потім знову – зі сторони Чорнобаївки. Переконуєш себе, що це десь сусід гучно зачинив двері гаража…
А потім отримуєш дзвінки, що насправді розпочалася війна. Починаєш думати, що ж робити. Їдеш на заправку. Тоді почалася паніка. Подумала: може, поїду заправлюся, заберу маму і виїдемо. Але нічого не вийшло. Черга на виїзд була багатокілометрова. Працювало всього дві заправки. Тоді ми вирішили перечекати кілька днів в надії, що паніка спаде. І всі ці дні, поки ми чекали, навколо щось вибухало. А потім було вже занадто пізно.
1 березня зайшли ці страшні незрозумілі чоловічки, вони йшли вулицями пішки, ходили групами, їх було дуже багато, вони наставляли свої автомати на всі вікна. Так само, як і дула танків. Ніхто не виходив з домівок. Я не виходила два тижні. Не могла ні їсти, ні спати. Весь час моніторила Телеграм, новини, що де відбувається. Страшно навіть було прийняти душ, щоб не пропустити прильот.
«Під моїм будинком жили кадирівці»
Потім почалася окупація. Ти просто опираєшся їй з усіх сил. Ти не хочеш робити те, до чого тебе змушують. Ти намагаєшся жити своїм життям – українським життям. Ти виходиш на мітинги. Я пам’ятаю той перший мітинг. Було страшно. Тому що мало людей вийшло. А на другий мітинг вже вийшло дуже багато, бо херсонці побачили відео. Тоді вийшло близько п’яти тисяч людей.
Усі мої друзі, знайомі, сусіди. І ми, звичайно, теж вийшли. Ми – це я і моя мама. На той момент ми жили разом. Напередодні вторгнення я збиралася їхати на весілля до двоюрідної сестри в Запорізьку область, в Токмак. Він і досі окупований. Там залишилася вся родина мого батька: тато, бабуся, дядьки. 25 лютого у сестри мало бути весілля, а я мала виїхати туди 24-го. Проте вирішила залишитися, перечекати. І ось так по сьогоднішній день ми залишаємося в Херсоні.
Тут пережили окупацію. І зараз перебуваємо під обстрілами – разом з мамою, собакою, котиками, бабусею і дідусем, вони в селі з господарством залишалися. Але дідуся ми втратили, у нього була онкологія, і він помер в окупації. Царство йому небесне. Ліків не було, щоб полегшити біль, нормального лікування, аптеки зачинені. Так само і з їжею. Дві доби можна було простояти в черзі за капустою. Приходиш – а ти 135-й в черзі, і не факт, що достоїшся. Ми з сусідами стояли у різних чергах: хтось за морквою, хтось за капустою, а потім потроху ділили на всіх – кому що вдалося вполювати. Фура з овочами пробивалася до нас з Кринків через Антонівський міст. Це було небезпечно. Але люди так чекали на ті овочі, що займали чергу за два дні. Не було хліба, борошна, а за макарони взагалі могли побитися.
Потім почала закінчуватися готівка. Ми не наважувалися стояти в чергах до банкоматів, бо вони були до самої дороги і стояти у них все одно було марно і небезпечно. Півтора місяця я не сідала за кермо, тому що людей вбивали і розстрілювали на вулицях. Так було у перші два тижні. Ми не знали, до якого часу комендантська година і що це взагалі таке. Бувало, родини їхали до лікарні, а їх розстрілювали. За якийсь час почали відбирати машини. Багато стояло розстріляних авто з водіями в середині, котрі запізнилися на кілька хвилин у комендантську годину або ж не знали про неї. Або їхали там, де не можна. І їх просто без попередження вбивали. Так люди через своє незнання страждали.
У перші тижні ще били по Херсону з танків. Це був жах. Але супротив все одно був в самому місті. Бузковий парк, усі пам’ятають, що там було. Закінчилося все трагічно, багато хлопців загинуло. На початку червня вимкнули зв’язок український. Та ми все одно намагалися чинити спротив: не брати російські сімки, зайвий раз не виходити з дому або ж обходити стороною Zeтки та російських солдатів. Під моїм будинком жили кадирівці. Дівчата швидко зрозуміли, чим все це може закінчитися. Я особисто почала одягатися дуже погано, непримітно, у все темне, спортивний костюм, капюшон на голову – і вперед.
«У мене в телефоні знайшли фото у вишиванці»
– Попри тиск в окупації і небезпеку, ти продовжувала відчувати себе українкою і не приховувала свою громадянську позицію. З якими ризиками довелося зіштовхнутися?
– Блокпости – це взагалі щось. Зупиняли, провокували. У мене в телефоні знайшли фото у вишиванці. Кажуть: ти провокаторка, зараз ми у тебе авто заберемо, а тебе саму – на підвал. Сподіваєшся, що будуть хоч трохи адекватні, але ні. Зупинили, кажу їм: «Я у себе вдома». А вони відповідають: «Це ти не у себе вдома, це ти у нас вдома». Сусідів виводили з мішками на головах. Люди зникали. У нас так сусід зник з другого поверху, і ми досі не знаємо, що з ним сталося. Молодий хлопець. Були люди на районі, котрі підтримували армію рф, здавали своїх сусідів. Поступово люди перестали спілкуватися одне з одним, тому що ніхто не знав, хто підтримує Україну, а хто окупантів.
Забирали з роботи, з кафе, ставили на коліна. Мабуть, третина чи чверть людей пройшла через катівні. У кожного з нас є близький чи знайомий, хто пройшов підвал. Потім такі жахи розказують: і тортури, і крики, і струмом били. Виїхати можна було тільки через Крим або ж Василівку за великі кошти. Через Василівку було страшно, бо там колони розстрілювали, а через Крим ще страшніше: там підключалася фсб, допитували сильно. Під’єднували твій телефон до програми – і бачили, що ти робив, що дивився. А ми усі дивилися українські новини, ютуб. Бо це було, як ковток свіжого повітря.
У перший день літа, коли росіяни вимкнули український зв’язок, не було іншого виходу, як користуватися російськими сімками. У нас бабуся залишилася в селі. Їздити до неї через російські блокпости було небезпечно. Довелося діставати російську сімку і передавати маршруткою, щоб хоч якось підтримувати зв’язок. Але багато моїх знайомих принципово не брали їхні сімки, так і сиділи без зв’язку. Товари російські теж не брали, а українські дуже швидко закінчилися. Всі магазини, навіть ті, що з одягом, почали переобладнувати під «Водка, пиво, сидр», завозили неймовірну кількість алкоголю. І через депресію багато людей почали спиватися.
Часом росіяни влаштовували провокації: їздили і звинувачували в усьому Україну. Мітинги продовжувалися до травня – попри те, що вже стріляли, кидали світлошумові гранати у людей. Були поранені. На одному з мітингів мене і маму схопили, тягнули в автозак. Чоловіки підбігли, херсонці, і якось змогли нас відбити. Потім за нами влаштували стеження…
– За що?
– Для того, щоб отримувати їхню гуманітарну допомогу, з Криму привезли масовку. Я колись дуже давно працювала у сфері журналістики. І пішла туди порозпитувати у них: хто ви, що ви? Зняла на камеру. Ну і на мене одразу ж донесли. Тому, коли російські солдати приїхали, одразу ж почали за мною бігти. Відпустили, коли видалила всі відео з телефона. Хоча знімала на go-pro. Ті, що на мене донесли, сказали окупантам, що у мене маленька камера. Але солдати не зрозуміли, подумали, що то про телефон. Тому ці кадри ще десь збереглися.
«Наше сонце в темряві» – ЗСУ на площі Свободи
– Яким запам’яталося 11 листопада 2022 року. Що тоді відбувалося в Херсоні?
– Дуже-дуже чекали на ЗСУ, були трохи наївними. Чекали у перші три місяці, потім чотири, п’ять. А коли день звільнення все ж таки настав, вже не вірили, відмовлялися вірити. Пам’ятаю, сусідка забігла, говорить: наші зайшли! А я їй: «Не піддавайтеся на провокації, то росіяни переодягнені. Вони спеціально намагаються виявити проукраїнських людей, щоб забрати їх у підвал і знищити. Вона дуже засмутилася. Я її залякала. Потім ми з другом поїхали ловити зв’язок на Шуменський. Бачимо, люди стоять з українськими прапорами, з шампанським. Ми до них – що тут відбувається? Кажуть: наші зайшли. А я їм: ви б краще йшли звідси, це точно росіяни переодягнені, це провокація.
Поїхали далі – знову люди з прапорами. Телефоную мамі, кажу: «Не знаю, що відбувається. Усі з прапорами, наче з глузду з’їхали. Самовбивці. Але ти все одно маєш це побачити». Отож ми з мамою поїхали до парку, туди, де від вибуху впала телевежа. А назустріч знову люди з прапорами, щасливі. Ми йдемо і думаємо: чи сміливі, чи дурні? І де вони ті прапори подіставали? Адже за прапор могли вбити. Так ми дійшли до площі Свободи. Ніхто остаточно не розумів, що відбувається. Але людей було багато. І чогось чекають, незрозуміло чого. Аж тут якийсь військовий з натовпу виходить – з кавуном. Я кричу: «Мамо! Мамо! Це точно росіянин. Певно, в нього в кавуні вибухівка, давай втечемо!». А він ще так мовчки підіймається на постамент, де в нас прапор зараз український, і наче руку до автомата тягне. Ну все, думаю, зараз точно всіх розстріляють. Тут же такий натовп зібрався. Тут він дістає телефон і починає записувати відео – каже: ми в Херсоні, працюємо! І ось тоді я все зрозуміла.
Але все одно ще довго їх просила: скажіть «паляниця». Потім до другого причепилася. Обіймалися з ними, раділи. Ще не було журналістів, багато хто сидів по домівках, бо не знали чи не вірили. До всіх цих подій росіяни нас закидали смс: «евакуіруйтєсь, евакуіруйтєсь!». По 30–50 смс приходило. І дзвінки були. Я їх посилала за кораблем. Хай би знайшли мене. Слава Богу, небагато людей на це повелося. Більшість залишилася в місті. Дехто все ж піддався паніці. Ми розуміли, що, певно, росіяни готують якусь провокацію. Ймовірно, обстріляють місто, щоб звинуватити ЗСУ… А на площі тим часом вже розтягнули великий прапор. Я ніколи не відчувала таких емоцій, такої радості. Усвідомлення свободи, усвідомлення, що немає більше орків, не треба ховатися від них. Ми сміялися і плакали.
Голоси просто захрипли від криків радості. Обіймали військових. Вони були для нас сонцями у темряві. Це три дні тривало. На третій день приїхало багато іноземних ЗМІ. Я добре розумію англійську, італійську. Тож мене затягнула течія журналістики. Почала працювати фіксеркою. Мій перший журналіст був італієць. Ми поїхали знімати на Антонівський міст. Потім американці. І пішло-поїхало: норвежці, колумбійці, англійці, Ройтерс. Я працювала перекладачем, гідом, допомагала з організацією оренди житла. Сама теж знімала репортажі.
«Кожен херсонець по-своєму волонтер»
Ось нещодавно влаштувалася працювати в гуманітарну швейцарську організацію в Херсоні. Ми допомагаємо волонтерам, забезпечуємо їх засобами захисту, пальним. Завдяки цьому волонтери лишаються в Херсоні і можуть працювати ефективніше. Окрім цього, кожен херсонець і сам волонтерить. У мене кілька лежачих і стареньких сусідок під опікою, мама, бабуся. Привожу їм їжу, слава Богу, я за кермом. Не хочу, щоб зайвий раз виходили. Так і живемо – перебіжками, щоб не потрапити під обстріл. Але що б не відбувалося зараз, яким би не було життя, це все ж таки не так страшно, як було за окупації.
Записала Олеся СКРИПКА.