Серед відданих шанувальників нашої газети є люди, які й зараз продовжують жити на лівому березі Дніпра, в окупації… Так, це важко уявити. Це навіть не завжди можна зрозуміти. Але факт залишається фактом: жителі Херсонщини, які всім серцем – з Україною, щодня наражаючи себе на підступну смерть від рук російських катів, незламно і мужньо терплять терор окупантів і чекають у своїх містах і селах на ЗСУ. Аж раптом до редакції надійшла радісна звістка: з окупованого лівобережжя змогла виїхати наша багаторічна читачка, яка весь цей час залишалась українкою і не зрадила рідному корінню навіть у найважчі часи. Юлія (ім’я змінено з міркувань безпеки)прожила в окупації рік і 9 місяців. На прохання «НД» вона поділилася найболючішими переживаннями того періоду.

Моя межа

– У кожного своя межа, – важко зітхаючи, починає розповідь молода жінка. – Коли армія рф напала на Україну, у нас, на лівобережжі Херсонщини, комусь було достатньо почути про звірства в Бучі. І люди поспіхом збирали родинита виїжджали незнаними полями і дорогами. Фактично це була подорож у нікуди, аби лишеньподалі від війни. А хтось відчув свою межу: коли дізнався про перші катування у рідномуселі чи місті, коли почали зникати сусіди чи знайомі, коли окупанти зі зброєю в руках, на очах у всіх, виводили людей з дому під конвоєм і вивозили в невідомому напрямку. Чиясь межа прийшла тоді, коли до смерті налякав перший гучний вибух ракети. Вони прилітали зазвичай уночі, і вже на ранок людина закидала свої речі в багажник автівки і їхала геть… Чи настала моя межа і яка вона, я й зараз не можу точно сказати, хоч врешті наважилася на виїзд. Мабуть, я й досі залишалася б у рідному домі, якби не страшний пекучий біль, що ятрив мені серце з кожним днем усе більше… Але я не можу вже дивитись, як ці мерзенні тварі господарюють на нашій землі! Вони вкрали наше життя, наше сьогодення і майбутнє! А тепер ще й ходять нашими вулицями, вітаються,посміхаються, наче рідня! Через це мені навіть із двору зайвий раз не хотілося виходити.

Юлія розповідає, що за останній рік у її населеному пункті присутність окупантів стала настільки відчутною, що від них вже ніде не подітися.

– Вони живуть чи не в кожній другій-третій хаті, чи не в кожному під’їзді багатоповерхівки. Тут же – і їхня техніка, – зауважує жінка. – Миніколи не думали, що вони зважаться на таке:зайти в чужий дім і господарювати, ніби це все твоє. Коли наші люди тікали від окупації, багато хто думав, що все скінчиться через 2–3 місяці. Залишили вдома і рідну постіль на ліжку, і чайник на плиті, навіть квіти на підвіконні… Отідеш повз будинок і бачиш, що нікого немає. А через деякий час раптом вікно вже світиться і поруч – автівка окупантів. Розумієш: все… заїхали! І добре, якщо просто заїхали і живутьсобі, а як є такі, що викидають на смітник усе, що їм зайве. Фотографії господарів, цілі альбоми, меблі…

Юлія каже, що при цьому окупанти хочуть виглядати хорошими в очах тих, хто залишивсяв окупації. Дуже люблять у магазинах пригощати дітей цукерками. Гуманітаркулюбителям расєї теж роздають військові, а не їхні підлабузники-колаборанти.

– Але особисто я за 21 місяць окупації так і не змогла звикнути до їх присутності поруч. Найогидніше для мене було дивитись у вікно ібачити, як вони з автоматами через плече вранці їдуть кудись на позиції, а ввечері повертаються.Як вони виходять зі своїх автівок вальяжно, ніби повернулися з успішно виконаного завдання! – щиро ділиться спогадами Юлія. – Огида і страх охоплювали щоразу, коли їхнівояки заходили до нашого магазину. Ну як можна нормально сприймати, коли цей потенційний вбивця купує хліб і при цьому тримає в руках автомат? Нормальна людина ніколи не зможе звикнути до таких речей!Багато років тому я дивилася кіно про німецько-фашистську окупацію і завжди запитувала себе:що відчувають люди, поруч із якими ходять і живуть окупанти? Що відчуваєш, коли повз проїжджає ворожа техніка? І що відчуває в окупації нормальна жінка, коли до неї посміхається ворог? Ніколи не повірила б, якби хтось сказав, що сама пройду через це і проживатиму подібні відчуття знову і знову і що відповіді на ці важкі запитання знайду у своєму реальному житті!

Коли окупанти увійшли до населеного пункту Юлії, вона довгий час уникала навіть випадкових зустрічей з цими нелюдами… А перший їхній приїзд на її вулицю, який побачила на власні очі, запам’ятала на все життя: «Це був травень 2022-го. Якось увечері ми вийшли з дітьми подихати свіжим повітрям, бо в хаті сидіти було вже важко. Аж раптом тишу розірвав страшний рев двигуна. Нічого подібного до війни ми не чули. Здогадалися, що це якась важка військова техніка. Ми сховались у кущах, причаїлись і побачили, як «Урал» проїжджає просто повз нас. Ми подумали, що це їхнє чергове патрулювання, яке вони здійснювали нашими вулицями по кілька разів на день. Та за хвилину машина зупинилась і звідти вистрибнули окупанти – у балаклавах, касках, з автоматами напоготові. Вони пішли до сусідської хати. Шукали патріотів, але, на щастя, нікого там взагалі вже не було».

– Знаєте, з часом страх трішки притуплюється,ти починаєш розуміти ступінь загрози і діяти залежно від цього. Але ж огида не минає! – продовжує розповідь Юлія. – Йдеш вулицею і бачиш окупанта. Миттєво спадає на думку: «Лайно! Треба обійти якнайдалі…». А отвідчуття від вимушеного споглядання військової техніки – вони значно сильніші. І звикнути до того, що по твоїх вулицях їздять броньовані машини чи ракетні системи, дуже важко. Серце завмирає, і не лише від страху, а й від болю. Ніколи не забуду, як одного дня йшла до аптеки і раптом побачила справжню ракету, яку везли просто середмістям. Вона була настільки довга, метрів із 20, що переїзд усієїустановки через перехрестя вулиць здався вічністю. Це саме такі ракети московські попи «благословляли» на вбивства українців. Це саме такі ракети нелюди запускали на Миколаїв і Запоріжжя, Київ та Дніпро… Це ж ними агресорза мить знищує сотні мирних людей, направляючи їх на багатоповерхівки. І знаєте, в окупації для мене це було найважче – бачити зброю, яку ці тварюки використовують проти України, чути, як важко гуде небо, передвіщаючи горе. Ти ж розумієш, що целетить чиясь смерть, і ти не в силах її зупинити.

Втрачене покоління

У Юлії двоє дітей – шкільного і дошкільного віку. Для них окупація стала не менш важким випробуванням. Коли почалася повномасштабна війна, жінка прийняла принципове рішення: її діти до російських садочка і школи неходитимуть! Тож старший хлопчик весь час займався в українській школі онлайн, хоча це було важко через відсутність стабільного інтернету. Молодший перебував поруч із мамою, вона намагалася проводити з ним розвивальні заняття.

– російська влада не просто вирішила вкрасти наше життя і те, що ми нажили і надбали. Вони вирішили позбавити нас майбутнього на багато поколінь вперед і використовують для цього наших дітей, – бідкається Юлія. – У садочках і школах вони вбивають у голови українських дітей, що росія їх звільнила, що принесла на їхню землю мир і свободу. Їх змушують виготовляти листівки для окупантів. Сусідські діти, які ходять до «їхньої» школи, розповіли, що на уроках вони вчать гімн росії, малюють їїпрапор… У старших класах на уроках історії перед учнями не лише виправдовують військову агресію відносно України, а й формують думку, що спецоперація – це мало не подвиг, це повернення «исконно русских» територій у свою державу! А ще серед дітей популяризують військові атрибути окупантів! Я чула, що членам їхніх дитячих організацій обіцяють вступ до університетів на бюджет, поза чергою… От як їм промивають мізки! На мою думку, це втрачене покоління і, на жаль, втрачене назавжди. Ворожа пропаганда робить із них перевертнів, манкуртів, які ніколи не згадають свого коріння… Але ж усе це йде не лише від окупантів, а й «благословляється» батьками, які віддали дітей до такої школи!

– Я ніколи не забуду, – продовжує думку Юлія, – як минулого року мій молодший син запитав мене ввечері напередодні 1 червня: «Мамо,завтра ж свято?». А йому тоді було 4 рочки, і вінвесь час чекав, коли війна закінчиться. Я кажу: «Так, завтра День захисту дітей!». А він мені: «Ну то завтра і має закінчитись війна». У мене очі налилися сльозами, і я ледь вимовила: «Ні, на жаль, не закінчиться…». А дитина з таким виразним протестом у голосі почала мені доводити: «Мамо, ну як же! Завтра ж День захисту дітей! Значить, кінець війни!». Тієї миті я зрозуміла, як подорослішав мій хлопчик і наскільки правильно формується його світогляд: захист дітей і поняття війни абсолютно несумісні в уяві нормальної людини! Але ж дорослі дядьки у великих кабінетах московії, маючи вищу освіту і навіть не одну, на жаль, мислять інакше.

Життя за прогнозами…

Юлія не планувала стільки часу жити з родиноюв окупації. Щоразу налаштовувалася на черговий прогноз від української влади про звільнення лівобережжя. Оптимістичні прогнози в цей час робив багато хто: від усіляких радників… до міністрів і військових генералів!

– Ми знали, що треба почекати ще 2–3 місяці і ЗСУ прийдуть, – згадує жінка. – Коли звільнили Херсон, ми плакали… Так раділи! Потайки дивилися новини і теж готувалися зустрічати наших захисників. Думали, що вони будуть ось-ось. Але 2022-й рік добігав кінця, і стало зрозуміло, що треба знову стиснути кулаки… Ми почали чекати весну, а з нею і початокконтрнаступу. З правого берега отримували вісточку, що після Великодня у нас теж знову замайорять рідні прапори…

Якось у середині травня Юлія зустріла знайомого літнього чоловіка. Він обнадійливозазирнув їй в очі і сказав: «Дочко, треба потерпіти ще зовсім трішечки. Тримаймося! Наші скоро вже будуть!». Юлію ці слова тоді особливо надихнули. Та й вона знала, що ті, хто в окупації вболіває за Україну, повинніпідтримувати одне одного. 

– Я теж, якщо бачила, що моя сусідка чи знайома впадає у відчай, завжди говорила: «Почекайте! Наші війська звільнять нас! От побачите!..», – згадує Юлія. – А потім настало 6 червня… Трапилося те, що не повинно було статися за жодних обставин! Я відчувала таку безпорадність… Подумки хотілося дістатися до тих підтоплених сіл і міст, пірнути у велику воду і пливти від хати до хати, щоб врятувати людей. Але швидко стало відомо, що окупантизаблокували чимало населених пунктів, нікого стороннього не впускали і не випускали. Саміевакуйовували лише тих, у кого був російський паспорт. Це не вкладалось у голові! Ми «ловили» кожну вісточку з затоплених територій і плакали. Знали ж, що на лівобережжі жертв у десятки разів більше за офіційну статистику країни-агресорки. Навіть не сумніваюся, що це найбільший геноцид українського народу у ХХІ столітті! А окупанти у день трагедії взагалі спочатку нічого не коментували. Потім сказали, що на Херсонщині стався невеликий паводок, і лише згодом заявили, що у Каховську ГЕС влучила американська ракета, випущена укронацистами!Ну як можна жити серед цих нелюдів?!

Війна – перевірка на людяність

– Окупація – це про справжність, і це стосується усього: стосунків між людьми, життєвих пріоритетів, вибору, який ти робиш щодня в багатьох питаннях, – ділиться думками Юлія. – Твої найрідніші люди – батьки, брати, сестри, твої сусіди, друзі – розкриваються сповна, і ти сам для них розкриваєшся справжнім. Через це для мене майже кожен день був одкровенням. Багато людей несподівано дивували своєю добротою і милосердям, мужністю і жертовністю. Інші – егоїзмом, відсутністю співчуття одне до одного і відвертою жадібністю. У моїх спогадах чимало таких моментів, коли ти відкриваєш двері, а на порозі стоїть сусідка з пакунком продуктів чи якісь далекі друзі, котрі випадково дізналися, що ти вдома, і вони привезли величезну торбу картоплі, консервації та домашнього печива, бо ж знають, що ти вже півтора року без роботи, що в тебе маленькі діти і хворі батьки. А були й інші випадки… Сусідка, літня жінка, вчинила скандал, коли побачила, що я обабіч дороги стою з дитиною і в маленький пакетик зриваю липовий цвіт. Кричала з вікна, що це вона посадила липу кілька десятків років тому і тепер їй не вистачить… А я ж знала, що ця жінка вже давно бігає отримувати подачки від окупантів і в неї всього вдосталь, ну хіба що ще липи немає… Я впевнена, що коли ЗСУ почнуть у наших селах і містах контрнаступ, чимало пенсіонерів, куплених і відгодованих за гроші окупантів, їхніми величезними пенсіями і тоннами гуманітарки, кинуться лягати під українські танки, аби тільки не втратити свою «годівницю», до якої звикли за ці два роки.

Та найважче, за словами Юлії, було сприймати знайомих, котрі в окупації раптом почали сяяти від власних успіхів і добробуту.

– Ти знаєш, що ось цей магазин чи торговельна ятка на базарі належали певній родині, вона роками тут працювала, але через війну змушена була повісити замок на дверях і поїхати. А тепер бачиш, як інші, навіть не з росії, а свої ж, зрізають ці замки і заходять, як господарі… Вони зі шкіри лізуть за тим прилавком, щоб догодити окупантам. Вони посміхаються нелюдам і заводять розмови про життя-буття… Це ганьба, і цього не можна пробачити… Взагалі для одних війна стала випробуванням, сповненим втрат, для інших, навпаки, «зірковим часом»… І знаєте, ці «інші» – переважно невігласи і невдахи, які до війни нічим серйозним не займались. А тут, у вдячність за любов до росії, окупанти дозволили їм усе: забрати чуже, привласнити і збагачуватися, наскільки вистачить розуму… Те саме, до речі, стосується і висококваліфікованих працівників. Освічені молоді спеціалісти виїхали, а в школудітям прийшли викладати прибиральниці, продавчині та люди просто з вулиці. Чимало таких «кадрів» окупанти понабирали й у свої владні кабінети.

Справжні цінності

Для Юлії та її дітей місяць тому розпочалось інше життя, в безпеці, поза окупованою територією. Вони залишили все, що мали, і таки виїхали. Юлія каже: її межа прийшла після 21 місяця…

– Я – українка, мої діти – українці, і для мене понад усе важливо бути з Україною, –  підсумовує довгу розмову жінка. – Майже на два роки ми поставили усе своє життя на паузу в очікуванні звільнення від окупації. Ми зазнавали принижень, я чула собі в спину від сусідів, що я «сучка-ждун»… Вірю, що ці люди відповідатимуть за всі свої дії… Якщо не перед українським судом, то перед Богом точно. І нехай ми не дочекалися наших захисників, але я напевно знаю, що там залишилося багато інших порядних людей, які твердо вірять, що Україна повернеться і ми знову будемо вільні! А поки я хочу, щоб мої діти знову нарешті бачили дитинство, щоб могли вільно спілкуватися рідною мовою, ходити до українського садочка,навчатися в школі, зрештою, бути тим, ким ми є – частиною українського народу, а не якимись зросійщеними манкуртами. А втрачений дім і залишені речі – усе це в умовах війни такі відносні цінності… Їх можна нажити ще або йне нажити… Не в тому щастя… Я буду по-справжньому щасливою, якщо мої сини, ставши дорослими й усвідомивши, яку війну пережила Україна, скажуть: «Мамо, спасибі, що тоді вивезла нас і виростила українцями».

Записала Оксана ПАВЛЕНКО.

Фото ілюстративне з відкрити джерел.