Ірина Нечевілова та її родина – херсонські волонтери, учасники проукраїнських мітингів на площі Свободи. Від початку повномасштабного вторгнення вони залишаються у Херсоні разом з дітьми, тут пережили окупацію. Сьогодні родина активно допомагає ЗСУ. Свою історію Ірина розповіла нашим журналістам.
Ірина родом з Житомирщини, приїхала до Херсона навчатися у сімнадцятирічному віці і лишилася. До повномасштабної війни займалася домом та дітьми. В родині їх двоє, старший 14-річний Костик має атиповий аутизм, але це не заважає йому займатися мистецтвом та волонтерством.
Малює старший син Костик. Картини змогли продати і допомогти ЗСУ
«Коли з нами спілкуються журналісти, завжди більше уваги меншому 9-річному Тімуру, а про старшого говорять не охоче. А тим часом, картини сина вдалося продати і за виручені кошти купити допомогу хлопцям (військовим)”, – розповідає жінка. (Фото)
Ірина з синами
«Війна була попереду”
Початок війни не став для Ірини несподіванкою, про вторгнення дізналися, коли їй подзвонила матір.
“Скрізь відчувалося наближення чогось нехорошого, якоїсь біди. Про це говорили і в новинах, і люди між собою. У мене також були передчуття”.
За словами Ірини, в той день діти збиралися повернутися до школи після ковідного карантину. Дуже сильно чекали, щоб знову розпочати навчання. Але сісти за парти своєї школи так і не судилося. Ірина згадує:
“Я залишила дітей вдома і пішла, щоб зняти гроші з банківської картки, бо війна – це завжди необхідність робити запаси. Разом з іншими людьми ми простояли в черзі більше трьох годин. Ми стояли біля відділення банку і спілкувалися між собою. Люди дуже боялися. Там я познайомилася з жінкою, вона була переселенкою з Донецька, розповідала, як у них розпочиналася війна, як привозили людей з Ростова-на-Дону, як захопили владу. Як це все відбувалося і що більшість людей була проти, але їх ніхто не питав. Я дуже запам’ятала цю жінку, тому що вона плакала і говорила – ви навіть не уявляєте що таке війна. Тікати вдруге від війни – це дуже важко. Я згадую, як тоді ми обійнялися, і мені передався її страх, її відчай. Тому що ця людина вже бачила війну, а ми ще не бачили, у нас це все було тільки попереду”.
Ірина згадує довгі черги за їжею. Було дуже холодно. В той час назовні вийшли як людська доброта, так і людська ницість.
“Я пригадую, як на автівках привозили хліб і роздавали людям. Ми стояли на холоді в чергах за тим хлібом, тому що в магазинах вже не було навіть борошна – все розібрали. Місцеві бізнесмени віддали свої запаси борошна, і з нього волонтери випікали хліб, а потім розвозили по різних районах і роздавали. Я згадую, як люди брали той хліб і в них були сльози на очах. Тому що їм давали його безкоштовно, тому що вони ризикували своїм життям. А водночас з цим поруч процвітало мародерство. Хтось хоче нажитися на війні – це не дивно. Так завжди було. Вразила реакція інших людей, котрі виловлювали цих мародерів і прив’язували їх до стовпів, обливали їх зеленкою, плювали на них”.
Окупанти не одразу увійшли в місто, спочатку взяли в облогу, – згадує Ірина.
“Це дуже налякало людей, вони не знали чого чекати. Коли окупанти увійшли в місто, вони розстріляли з танка будівлю СБУ. Мабуть, думали, що там хтось сидить і буде давати їм відсіч. Це було настільки абсурдно. Для чого це було робити? Ми бачили БТРи, які їхали вулицями міста, але у мене якогось страху не було, натомість була невизначеність. Потрібно було зібрати усі свої моральні та фізичні ресурси для того, щоб дочекатися, поки нас звільнять. Щоб просто вижити заради дітей, заради себе і родини”.
Від початку вторгнення думки виїхати у більш безпечне місце приходили неодноразово, – ділиться Ірина. Їх підігрівали і ЗМІ. Багато херсонців саме через це виїхали.
“Нам дуже не хотілося залишати рідне місто. Не хотілося нікуди виїжджати, адже для цього потрібно багато сил – і моральних, і фізичних, а у нас їх не було саме в той час. Ми прийняли реальність, якою вона була, і робили все що від нас залежало. Хотілося залишитися у рідному місті, робити щось корисне для людей і якось допомогти нашим військовим”.
Народження херсонського спротиву
– Ірино, розкажіть, як ви опинилися на херсонських мітингах, адже стояти там доводилося під дулами російських танків.
– Справді, ми стали учасниками перших херсонських мітингів. В той час у нас була така собі “розвага” – стояти в чергах за гуманітарною допомогою. Адже ніхто не знав, як довго це все продовжиться, потрібно було робити запаси. Ми стояли в черзі за гуманітаркою, яку видавав Червоний Хрест. Це стояння займало багато годин, люди приносили з собою термоси з гарячими напоями і ділилися з іншими. Тоді дуже сильно відчувалася підтримка, єднання. Наскільки люди тоді сильно ненавиділи окупантів і все, що вони робили з нашими життями. Відділення Червоного Хреста було зовсім близько від Площі Свободи. Ми стояли в черзі з чоловіком і почули, як люди збираються і щось скандують. І ми з чоловіком ходили туди по черзі на ці мітинги. Ми тоді відчували шалене єднання з усіма людьми, котрі там були, разом ми співали гімн України, посилали орків далеко і надовго. Я ці відчуття ніколи не забуду.
Мітинги з дитячим прапором
– Страшно було там стояти?
– Ми стояли досить близько до орків. Перші з них, котрі зайшли у місто, нас не чіпали. Мабуть, у них не було такого наказу, вони стояли і просто дивилися на нас. Ми стояли і кричали їм. Людей було дуже багато з прапорами. Нажаль, у нас не було прапора вдома, і тоді мій менший син Тімур на папері намалював прапор України. Ми заклеїли його скотчем, і з тим дитячим прапором виходили на мітинги. Ми ходили з друзями разом, усією сім’єю, хоча чоловік нас від того відмовляв. Але діти дуже просилися, щоб взяли їх з собою. Проте здебільшого ми ходили самі. А потім вже почалися погрози зі сторони орків, попередження про заборону ходити не мітинги. В один день ми не пішли, і саме тоді росіяни застосували сльозогінні гранати. Кидали їх по людях. Тоді моя подруга, вона виходила на мітинг разом зі своєю особливою дитиною, і в той день вона постраждала від гранати. А її чоловіку уламок пошкодив селезінку. Його забрала швидка. Але ці мітинги були єднанням для херсонців, люди пішки приходили з Таврійського, Шуменського мікрорайонів. Моя подруга пішки приходила з Острова. Бо транспорт не ходив. Коли орки стали більш агресивними, ми перемістилися до кінотеатру “Україна”. А найбільш сміливі і патріотично налаштовані люди підходили ближче до орків, до “Білого дому”(будівля обласної адміністрації). Але тих сміливців було небагато, їх усіх орки сфотографували і після мітингів, я знаю, що багатьох забрали на підвал. Дехто з них досі не повернувся”.
“Хлопчик, що чекає тата”
– Що найбільше запам’яталося в окупацію?
– Зараз спогади поступово стираються, їх витісняють постійні обстріли. Залишаються тільки найбільш виразні. Одного разу ми поїхали на тролейбусі з дітьми в Гідропарк, оскільки дітям все одно потрібно відпочивати. Ми не сиділи в хаті, як інші люди. Бо дехто з херсонців навіть не виходив з дому, люди боялися. Ми не боялися, ми ходили всюди. Менший син відвідував тренування з джиу-джитсу. Перед в’їздом на Острів у орків був блокпост, у них там на Острові стояла система ППО, ще якась зброя. В них там були дуже ретельні перевірки на в’їзд і виїзд, чоловіків перевіряли, телефони перевіряли, заставляли роздягатися. А якщо у людини не було телефона, то її одразу підозрювали в лояльності до України. І ось, коли ми проїжджали повз, то побачили хлопчика, який один сидів на лавочці. Його татка вже годину тому як забрали на підвал на розборки орки. Про це нам розказали люди. І ця дитина сиділа чекала татка. Ми поїхали далі на відпочинок. І коли поверталися назад, побачили що та дитина там так і сиділа. Я навіть не знаю, чи випустили його батька в той день чи ні. У них була така тенденція якщо забирали батьків, то дітей змушували сидіти і чекати. Але ж могли забрати і на тиждень, і довше. Навіть не знаю що було з такими дітьми далі. Мене ця картина – хлопчик, який сидів і чекав на татка, дуже вразила. Коли орки заходили в тролейбуси чи маршрутки, що їхали на Острів, вони завжди віталися. Вони казали “Доброе утро”. Але люди намагалися з ними не вітатися, на них не дивитися, щоб приховати ненависть.Якщо щось процідять крізь зуби – то і все. І був випадок, що люди не привіталися з орком, який зайшов – і всіх чоловіків вивели назовні, примушували роздягатися, переривали всі сумки, тримали на палючому сонці. Це так покарали людей за те, що вони не привіталися з окупантом”.
Партизанські вилазки
Ірина згадує, що ненависть до окупантів була сильніше страху, це змушувало робити відчайдушні вчинки, такі собі партизанські вилазки.
“В нашому кварталі жили орки. І хтось з них або їх поплічників на підстанції на стіні намалював триколор. І я вночі, коли вже почалася комендантська година, взяла фарбу чорну (але в мене тоді була тільки проста гуаш) і принесла туди, щоб зафарбувати той триколор. Повністю він не зафарбувався. По ньому пішли плями. Але я правда намагалася. Також ми зривали орківські наклейки, вони розвішували їх по всьому місту. Раділи, коли йшли і бачили на гілках дерев жовто-блакитні стрічки. Одну таку синьо-жовту стрічку з мітингів ми бережемо і досі”.
– Пам’ятаєте звільнення міста?
– Пам’ятаю, як перед самим звільненням орки виносили з Державного архіву міжкімнатні двері, а з Пенсійного фонду навіть лінолеум повирізали і плінтуси познімали. Все, що тільки можна, кралося і вивозилися камазами. Останні дві ночі наші стріляли по їх колонам, і як там все вибухало, детонувало – ми не спали тоді. Це було дуже гучно. А ще вражало, що хаймерси, коли прилітали, потрапляли точно в ціль. До цього ми навіть не знали, що може бути така зброя – влітає через дах і потрапляє просто по орках. Тоді я вела в твіттері блог, спочатку був tiktok на початку окупації, але рашисти мене заблокували, і я перейшла в twitter. Звісно, я писала не під своїм іменем, не виставляла фото дітей і своїх, але я писала про те, що відбувається в окупації, як ведуть себе орки, про референдум, про своє життя в окупації, а потім ховала телефон на горище, тому що вони відслідковували усіх, хто писав у facebook чи соцмережах. Орки шукали таких людей. І в твіттері мені написала людина, котра була пов’язана з нашою розвідкою, попросила, щоб я здавала координати, де скупчення техніки чи орків. І ми ходили тоді по місту разом з дітьми, щоб було не так підозріло, і дивилися, де яке скупчення, де яка техніка, де що виносять. Нас таких було багато. Таким чином ми хоч якось намагалися допомогти звільняти наш рідний Херсон”.
Херсонські катівні. Життя за долари.
“На підвал”, – так херсонці називали місця допитів, котрі фактично російські військові перетворювали на катівні. Потрапити туди можна було за найменшу непокору, навіть за те, що не сподобався тон чи відповідь, – розповідає Ірина.
“Наприклад, на тому ж Острові був випадок. Орк (російський військовий) зайшов у транспорт з перевіркою. Привітався і йому не сподобалося, як відповіли. Десь між ділом запитав у жінки, чим може допомогти. А вона каже – “поки вас не було, все було нормально, ідіть звідси. І ми будемо жити нормально”. Її забрали на тиждень, побили. Вона лежала у лікарні в важкому стані. Забирали поліцейських, тих, хто колись був в АТО, приходили до їх сімей. Перекопували городи, шукали посвідчення АТО. У нас на вулиці забирали на наших очах племінника нашої сусідки, він колись був в АТО недовго. Його вже втретє забирали. Перші два рази його просто допитували. Він так і не виїхав. А втретє у них була ротація, змінилося керівництво, вони забрали його в катівню. І потім, коли втікали, вони вивезли його з собою на Лівий берег. Вони приїхали його забирати так, наче він був зі зброєю ДРГ. Тому що приїхали три авто озброєних орків, повискакували, налякали сусідів, його лицем в асфальт, наче він якийсь рецидивіст. І це усе було настільки показне. На очах у дітей, жінки. Потім вони (рідні) носили йому передачі. Змогли дізнатися, де він. Бо підвалів у нас в Херсоні було декілька, а за гроші можна було дізнатися все. Орки досить продажні. На Лівому березі його протримали ще рік у Чаплинці, а потім відпустили. Але на кордоні РФ і Сумщини (коли намагався вернутися додому) його знов затримали, погрожували посадити на 9 років. Дружина поїхала до нього на Лівий берег. Врешті їм вдалося вибратися. Вони повернулися в Херсон. А потім виїхали родиною на Захід країни. Але весь цей час він сидів на підвалі, там в Чаплинці бачив і нашого мера. Багато людей забирали просто заради грошей. У нас знайомих волонтерів забрали з Червоного Хреста. Нашу знайому, яка нам допомагала. Машину зупинили і всіх на підвал. Вона розповідала потім, що коли зайшла туди на жіночу половину, її жінки запитали, чи має проблеми з серцем. Вона здивувалася, чому питають за серце. А потім дізналася, що б’ють током. І багато хто не витримує. Були випадки, коли приходили рідні і вони називали суму. Тобто людину забрали на вулиці, забрали його машину, а потім рідним озвучують суму – кілька тисяч доларів за життя. Це були не маленькі суми, а для окупації – тим паче”.
Червона лінія
– Окупанти вимагали від херсонців брати російські паспорти, намагалися зупинити оббіг гривні, як вдалося опиратися цьому тиску?
– Ті, хто не хотів брати орківські гроші, гуманітарку об’єднувалися, шукали волонтерів, які допомагали саме таким людям. Моя сім’я також не взяла жодного рубля, жодної зернини з тієї їхньої гуманітарки. Нам допомагав Червоний Хрест, допомагали різні волонтери, також коштами допомагав UNICEF.
Завдяки коштам небайдужих людей із-за кордону та з України, ми вижили, ні копійки не взяли у орків. Мій чоловік не хотів іти працювати на росіян, хоча його співробітники пішли на співпрацю. Не просто пішли, а ще радо побігли – їм було просто байдуже, під яким прапором працювати. Його підприємство нічого не платило своїм співробітникам, так як, наприклад, платила Укрзалізниця чи якісь державні підприємства. Його підприємство повністю захопили орки, вони привезли своїх спеціалістів. Тоді особливо не вистачало лікарів, вчителів, вони привезли своїх з Криму. Було багато чужих людей навіть у маршрутках. Вони запитували, як кудись доїхати. Було видно, що це не місцеві люди. Студенти також були не місцеві. Приїздили сюди, бо тут було безкоштовне навчання – щоб хоч якихось дітей набрати. Я пам’ятаю, як люди об’єднувалися – ті які були за Україну. Навіть ми з сусідами збиралися вечорами, обговорювали новини. Ми чекали, коли повернеться Україна, допомагали один одному, наскільки це було можливо. Червоний Хрест видавав пакуночки з гуманітарною допомогою вразливим категоріям людей, котрі жили в нашому кварталі. Ми їх передавали людям. Так почалося наше волонтерство. Ми тоді ще не розуміли, як це називається, що це саме і є волонтерство. Ми продовжили цим займатися і після звільнення міста, роздавали допомогу, яку привозили наші знайомі, різні фонди. Ми ці всі продукти сортували, бувало сипучку привозили – розкладали її по пакетах. Спочатку роздавали це все людям, а потім почали допомагати і військовим. Так з окупації почалося наше служіння і продовжується до сьогодні. Дуже хочеться допомагати людям. Тоді в окупації добре було помітно “червону лінію”, деякі люди через неї переходили в силу різних причин, а деякі – ні. Ця лінія розділяла тих, хто готовий був співпрацювати з окупантами і тих, хто цього не хотів, хто ненавидів їх всім серцем. У нас на кварталі була одна бабуся (її син воював, він і досі на фронті) вона говорила: ” Я у орків не візьму нічого, я буду сидіти на хлібі і воді, хай вони подавляться тим, що вони сюди привезли”. Єднання людей почалося ще на площі Свободи, потім мітинги були досить довго. Поки оркам не стало соромно, що весь світ на це дивиться. Тоді вони почали розганяти. Але спротив нікуди не дівся, люди постійно малювали жовто-блакитні прапори на парканах. Завжди було зрозуміло і помітно, що люди чекають наші Збройні сили. Люди в це вірять, що нас звільнять, навіть попри те що рашисти ходили і говорили – “Росія тут назавжди”. Навіть були такі сусіди, котрі приходили і говорили – “ваша Україна про вас забула, вас ніколи не звільнять”, ми їм нічого не відповідали, тому що це було небезпечно, це загрожувало підвалом. Але в душі ми вірили, так само, як і зараз віримо. Лівий берег і вся Україна обов’язково стануть вільними!
Титульне фото: Березень 22-го. Мітинг на площі Свободи
Записала Олеся Скрипка