Працевлаштування поза межами Батьківщини – одна з найболючіших тем для українських біженців за кордоном. 19 жовтня у швейцарському місті Берн відбудеться Перший Великий Форум, присвячений інтеграції українців, котрі обрали Швейцарію своїм місцем прихистку. Херсонка Ольга Орлова – одна з команди співорганізаторів форуму. До повномасштабної війни – громадська діячка і волонтер, а також мама, яка у перші дні війни розділила досвід багатьох українок, вимушених виїхати за кордон, аби захистити дітей. Своєю історією Ольга поділилася з нами.
День повномасштабного вторгнення Ольга пам’ятає дуже добре. Війна зупинила мрії та проєкти, змусивши поставити справу виживання на перший план.
«Чимало планів та ідей загинули разом із першими вибухами поблизу Херсона. Це боляче. Та найбільше мені болить, що вже ніколи не зможу побачити деяких товаришів, друзів. Болить, що моя дитина росте і навчається не у рідному місті, рідній школі, а на чужині. Сумно від розуміння, що не всі херсонці, зокрема ті, котрі власноруч створювали отой прогресивний вайб міста, повернуться навіть після Перемоги. Покинувши якісь матеріальні речі вдома, я забрала найцінніше (сина та себе). Всі мої знання, навички, ідеї – при мені. Щоправда, психологічний стан не завжди дозволяє розквітнути чомусь «крутому», – розповідає Ольга Орлова.
Перші дні війни. Волонтерство на валізах
Виїхавши з міста, яке поступово окупували та нищили російські війська, Ольга розпочала волонтерити, так само, як і багато інших соціально активних херсонців. На той момент вона та її дитина ще не знайшли постійного прихистку.
– Останній місяць перед війною я та моя подруга активно слідкували за новинами, обговорювали ймовірність початку повномасштабних бойових дій. І домовилися, що у випадку нападу ми одразу вивозимо дітей до Львова (моя подруга – корінна львів’янка). Так, на жаль, і сталось. Я почула вибух о 4:50 ранку. Потім зателефонувала мама і сказала: «Почалось». Наступні 15 хвилин я приймала безліч дзвінків, бо дзвонили усі знайомі, навіть не близькі. Паралельно з цим кидала у валізу речі для сина та щось навіть для себе із розрахунку «на 2–3 тижні». Близько 5:30 зателефонувала подруга, сказала, що на переїзді величезний затор, купа машин. Ми виїхали одними з тих перших, але вже навіть ми їхали полями, бо Умань, наприклад, була перекрита, поруч обстрілювали Христинівку. Наступні 10 днів я була у складі волонтерських об’єднань, які координували допомогу людям, що залишались у місті. Хтось пік хліб, хтось його розвозив, хтось збирав адреси людей, хтось доставляв воду. Тоді ж Іра Ніколаєва створила telegram канал «Миротворення», а я допомагала його адмініструвати. Людям потрібна була інформація та підтримка. Після початку боїв у місті та окупації додався ще один напрям – пошук людей. Але це тема, про яку не хочеться говорити. Аж надто болить. Досі перед очима стоять кадри страшної трагедії – Величних Героїв, що полягли у Бузковому парку. Потім була допомога в організації виїздів із міста. А потім почали приходити в домівки «гості». Це була наступна глава окупаційного періоду. Пишу про це два з половиною роки по тому, а перед очима все, ніби вчора.
Шлях до Швейцарії. Адаптація біженців
– Як ваша родина опинилася у Швейцарії? Чому обрали саме цю країну?
– Геть випадково. До цього ми були у друзів в Тернопільській області. Потім у Польщі, Румунії, Туреччині. Я, власне, її не обирала. Просто подруга, яка тут давно живе, сказала що відкрили прийом біженців. Це був квітень. Тут була можливість отримати місце для сну, їжу та прихисток. Мої заощадження танули на очах. Ми потрапили в церковний прихід, який, окрім нас, прихистив ще 45 українців. Там ми прожили 5 місяців.
– Як почуваються тут українці, котрі тікали від війни? Як проходить адаптація?
– Важко сказати за всіх, можу сказати за себе і тих, з ким спілкуюся. Найважче – це пресинг зі сторони деяких (не всіх!) наших співвітчизників, які переїхали сюди колись раніше. Бо саме вони не оминають можливості тицьнути біженцям, що ми живемо на їхні податки, що наші жінки «мисливиці за місцевими чоловіками». Що будь-які наші питання – це прояв пасивності та позиції, коли людині «всі щось винні». Хоча це насправді не так. Ми тікали не від бідності, а від війни. Я залишила вдома все, що заробила своїми руками, своїм здоров’ям. Та мені найголовніше було – врятувати свою дитину. Таких, як я, всі інші 99%. Жити за чийсь рахунок я взагалі не вмію. Але Швейцарія дуже допомогла і продовжує допомагати нам. Я дуже вдячна як Федерації, так і людям, котрі підтримували мене тут.
– А як з пошуком роботи?
– Маю сказати, досить складно прийняти той факт, що наші дипломи тут не визнаються. На роботу влаштуватися досить важко. Цьому є ще кілька причин. Наприклад, ускладнений процес отримання дозволу на роботу. Або відсутність пропозицій на ринку без володіння мовою кантону. Ось цей момент НЕреалізації дуже гнітить. А ще багатьом важко прийняти сповільнений ритм життя тут, дотримання правил і законів (мені, навпаки, подобається), відмінну від нашої шкільну та загалом освітню системи.
Українські діти в Швейцарії
– Як щодо сина? Чи легко йому було адаптуватися?
– Конкретно моєму сину – ні. Це мій біль. Проте знаю багато випадків зовсім протилежних, коли дітки потрапляють у досить позитивне середовище, середовище підтримки. Тоді мова швидко і легко вчиться, інтеграція проходить безболісно.
Тім, син Ольги, щороку загадує бажання, щоб війна скінчилася.
– Зрозуміло, що зараз життя повне викликів. Чи продовжуєте стежити за подіями в Херсоні та Україні?
– Звичайно, тримаю руку на пульсі. Коли маю можливість, нехай адресно, але намагаюсь допомагати. Багатьох дій з боку посадовців не розумію, навіть обурююсь. Але позаяк я не там, а далеко, намагаюся не підкидати «дрова у багаття». Найбільше слідкую за освітянськими питаннями. У Херсона світле та дуже класне майбутнє. Я в цьому впевнена на 100%. Ми були неймовірно активними та прогресивними завжди. Під час окупації саме наше місто показало усьому світу: ми говоримо українською, російською, корейською, турецькою, азербайджанською й багатьма іншими мовами, та ми всі – українці. А Херсон – це Україна! І у нього точно є майбутнє. Подивіться на наших людей: одні, як Катя Цимбалюк, Наталка Шатілова, Юля Кисельова продовжують у Херсоні під обстрілами працювати для людей. Інші роз’їхалися по світу, але не сидять нишком. Творчі фестивалі та благодійні заходи Оксани Пономарьової сколихнули Іспанію, Юля Гладка в Одесі співпрацює з міжнародними організаціями, Ксюша Макаревич в Києві піднімає жіноче підприємництво, Оля Ботвінова «гримить» у Великобританії, Дубаї. Я можу до вечора перераховувати, та суть залишається незмінною: я пишаюся кожним херсонцем і херсонкою.
Працівник зі статусом S
– Повертаючись до форуму у Берні, ваша фундація обрала головною темою працевлаштування українців у Швейцарії. З якими проблемами найчастіше зустрічаються ті, хто сюди евакуювався?
– Питання працевлаштування – одне з найгостріших та найболючіших для кожного українця у Швейцарії. Окрім відмінностей в менталітеті, бізнес-культурі, системі трудових відносин, маємо ще й «додаткові плюшки», як от незнання мови, нестабільність і незрозумілість для сторони працедавця гарантій щодо працевлаштованих зі статусом S (статус колективного захисту на період військових дій у рідній країні). Невизнання професійної освіти. Окрім того, ще багато інформації щодо цих та інших питань досі для більшості залишається неясною. Наприклад, права та обов’язки людей зі статусом S, можливість навчання та підвищення кваліфікації.
Ще одна проблема – затягнутий процес отримання дозволу на роботу (мова йде про дозвіл, який отримується на наданий робочий контракт. Бо статус S загалом передбачає цей дозвіл, тобто можливість працювати. Але отримавши договір, українці повинні надіслати цей робочий контракт на затвердження. І ось саме цей процес може затягнутися до місяця).
Роботодавці не готові так довго чекати, наприклад, прибиральниць, офіціанта чи водія.
Статус S закінчується з припиненням військових дій в Україні. І тут дуже незрозуміле питання для роботодавців: скільки часу у них буде на заміну працівника. Тобто не зовсім зрозуміла процедура повернення українців додому.
Зміна кантону (це як область в Україні) – теж досить складна процедура. Це обмежує пошуки роботи одним кантоном. Тому я долучилась до українсько-швейцарської фундації VIDNOVA, і вже разом із партнерами та однодумцями організовуємо Перший форум для українців з метою розкрити хоча б частину цих питань. Ми запросили представників федеральних органів Швейцарії, а також представників органів державного правління України, представників сторони роботодавців, в тому числі рекрутингових компаній Швейцарії, і, звичайно ж, українських біженців. Сподіваюсь, що це стане дуже корисним кроком на шляху спрощення процесів працевлаштування та навчання українців у Швейцарії.
На запитання, чи планує повернення в Україну і як скоро, наша співрозмовниця точно відповісти не може. Все залежить від безпекової ситуації в країні.
«Я не буду обманювати, мені важко відповісти на це питання. Скажу так: доки ситуація з ненормальним сусідом не буде вирішена на користь «збудувати кілометровий бетонний паркан на кордонах», які є визнаними державністю і суверенітетом України, свою єдину дитину я в Херсон не привезу. Інші міста України поки не розглядаю. Але син мій, якому 9 років, сказав, що хоче жити вдома, у Херсоні, бо він там народився».
Якщо обрати якусь одну цитату, яка характеризує сьогоднішнє життя і стан речей, Ольга Орлова говорить, що це Contra spem spero Лесі Українки – «без надії сподіваюсь». Зберігати надію у найскладніших ситуаціях – одна з найкращих рис кожного херсонця.
Спілкувалася Олеся СКРИПКА.