Третій рік війни в Україні не зупинив культурне життя, навіть у прифронтових містах. Це дивує і захоплює людей поза межами країни, адже їм буває важко зрозуміти, як у напівзруйнованих містах під обстрілами та в укриттях продовжує жити українська культура, котру намагається знищити одна з найбільших імперій світу. Саме тому в Херсон їдуть волонтери з різних країн, продовжується і спонсорська допомога, адже мужність і сила волі простих херсонців щодня доводять – місто і його людей не стерти з цієї землі. Сьогоднішній Херсон – місто на лінії фронту, окремі райони поступово перетворюються на квартали-привиди, а в тих, що бодай на кілька кілометрів віддалені від лінії розмежування (річки Дніпро) ще зберігається, не жевріє, а вирує життя. Під час окупації були зруйновані, знищені культурні заклади, в тому числі бібліотеки. Російські військові палили українські книжки, вивозили предмети мистецтва з музеїв. Сьогодні життя містян гуртується навколо маленьких бібліотек, які вціліли. Наша співрозмовниця за професією – завідувачка бібліотеки Херсонської центральної бібліотечної системи, а за станом душі – херсонка, – так вона говорить про себе. Щодня похід на роботу перетворюється на квест виживання. Проте Вікторія Дрібниця не зраджує улюбленій справі, своїй бібліотеці та рідному місту. Саме тут вона зустріла повномасштабне вторгнення і залишається зараз.
Війна, у яку не вірили
,, В перші дні, коли ми дізналися про початок війни із новин та побачили на власні очі, що відбувається, то відчули страшенний розпач. Звісно, була і паніка. Потрібно було зібрати тривожну валізку, а у нас вони зібрані не були. Ми втрьох почали бігати по будинку – чоловік, син та я, збирали якісь найнеобхідніші речі. Потім розкладали ту валізку, потім знову складали. Бо здавалося, що я поклала туди щось не те. Син почав заклеювати вікна скотчем. Чоловік збирав свої інструменти. Почали телефонувати мамам – моїй і чоловіка. Умовляли щоб вони приїхали до нас. Моя мама погодилася, А свекруха – ні. Казала, краще я лишуся у себе вдома, це все точно ненадовго. Ми не знали, куди нам їхати, де шукати порятунку. Потім трохи заспокоїлися, сіли, подумали – справді, куди нам їхати? Тут наш дім. Будемо лишатись і чекати розвитку подій. Ми тоді серйозно думали, що вони (окупанти) зайдуть, побачать, що тут їх ніхто не чекає, і вийдуть. Так ми справді наївно вірили, що вони спокійно вийдуть з міста”.
– Вікторіє, чи працювала тоді ваша бібліотека?
– Ні, вже не працювала від часу вторгнення. Але дівчата, які жили поруч, вони прийшли сюди в бібліотеку, поховали документацію, формуляри читачів. Тому що там були адреси людей. Ми не знали що буде далі, але важливі документи і деяку техніку встигли заховати. Далі ми працювали тільки за попередньою домовленості з читачами, яких ми добре знали. Найбільше лякали вибухи, особлива авіація. Вона літала наскільки низько, що здавалося крилом літака зараз зачепить дах будинку. Перші бомби вони скидали на військову частину, на Чорнобаївку. Я пам’ятаю ті чорні стовпи диму. Здавалось би, де Чорнобаївка, а де Кіндійка. Але ми звідти, з Кіндійки, бачили, як бомбили Чорнобаївку. Потім вже почався бій за Антонівський міст. Це теж було дуже страшно. Ми до того ніколи не чули і не бачили подібного. Ще 23-го лютого з дівчатами на роботі говорили про це. Я була впевнена, що війни точно у нас не буде”.
Казарма між книжок. Окупація
В окупації ми були в Херсоні, ми нікуди не виїжджали. По-перше, тут мій дім, моя земля. Лишити це все для ворога, я не знаю, як це можливо перенести. Я дуже не хотіла кидати свій дім. А потім ставало все гірше і гірше. Люди почали виїжджати через ті блокпости, росіяни розстрілювали колони. І це також було дуже страшно. Але найголовніше – це те, що я не хотіла залишати свій дім. Тоді здавалося, що це теж такий своєрідний спосіб мовчазної боротьби.
– Чи доводилося перетинатися з окупантами?
– Я їх бачила, вони зупиняли нас на блокпостах, перевіряли документи, часом були такими чемними, жартували. Ми з нами намагалися не спілкуватися взагалі. В мій дім вони не заходили. А в бібліотеку вони зайшли і деякий час тут жили. З травня по кінець жовтня 22-го року вони жили тут. Влаштували собі щось на кшталт казарми. Перед тим, коли вони вперше залізли в бібліотеку, співробітниця, яка жила тут поблизу та поливала у нас квіти, ось вона побачила, що хтось сторонній сюди заходив. Тоді вже не було зв’язку, а тільки домашній інтернет. І вона тоді мені зателефонувала, у когось знайшла той інтернет, і запитала чи то я була, чи ні. Звісно, що мене там не було. Самий перший раз, коли вони зайшли в бібліотеку, вони нічого не встигли винести, тільки оглянули. Ми з чоловіком були там наступного дня, і забрали те що змогли, щоб сховати. Дуже страшно було. Бо якби нас хтось з окупантів тут побачив, можливо, відправили б на підвал. Але нам щастило. Тому ми завантажили речі і поїхали. А після того вже тут не з’являлися. Проте ті знайомі, які живуть поруч, розповідали, що вони тут жили, і спали, і їли. Книжки у нас вони тут не нищили. Це дуже дивно, що вони не чіпали саме у нас, ані українські, ані навіть патріотичні книжки. В лютому ми готували до заходу книжки про Майдан і про воїнів АТО. Мала бути виставка. І ці книжки стояли у нас на видних місцях. Дивно, що ані самі книжки, ані назви виставок тут вони не чіпали. Можливо, не до того їм було.
“Живемо надією”.
– Чим живе бібліотека і бібліотекарі після визволення Херсона?
– Надією. Ми намагаємося дати нашим користувачам те, що давали до війни і навіть більше. Наші люди дуже вразливі зараз, і попри всі обстріли та негаразди, ми намагаємося згуртувати людей, надати їм якусь необхідну допомогу. Віримо в Перемогу.
– Хто ваші сьогоднішні читачі?
– У нас масова бібліотека, тому нас відвідують і діти, і люди дуже похилого віку. Тут і до війни було багато читачів, і зараз – навіть не дивлячись на те, що багато людей залишають Херсон. Коли у людини стрес, коли людині важко, книга стає для неї розрадою, допомагає на якийсь час зануритися в інший світ. Тому люди тягнуться до книжок і читають.
Окрім тих функцій, які бібліотеки виконували до війни, зараз з’явилися і нові, – розповідає Вікторія. Зокрема вони стають ланкою зв’язку між волонтерами та цивільними, які все ще залишаються в прифронтовому місті.
– Волонтерів у нас багато, – ділиться Вікторія, – Зокрема ми співпрацюємо з трьома волонтерськими громадськими організаціями. У нас є волонтери, які просто привозять книжки, є наші читачі, котрі виїхали за кордон. І ось одна із наших читачок, вона в Канаді зараз, вже відправила нам декілька посилок з книжками. Вона їх там купує, читає і присилає нам сюди. Разом з нашими читачами намагаємося допомагати і нашим захисникам – плели сітки, в’язали шкарпетки, влаштовували різні акції. Ми намагаємося і самі допомагати, і залучати наших читачів. Бо разом це робити набагато легше.
– Працювати під обстрілами це досить складно. Як справляєтеся зі стресом?
– Звісно відчуваєш страх. І навіть не стільки за себе, як за користувачів. Особливо за дітей, які знаходяться в нашому приміщенні чи біля нього. Це дуже важко морально. Ми ж добираємося і на роботу часто під обстрілами, працюємо, а потім треба якось живим дістатися додому. Ну це як і у всіх херсонців.
– Чому для себе обрали залишатися в місті?
– Ми незламні, це наш дім. Мені здається, якщо кинути Херсон, то він стане пусткою, а мені цього не хочеться. Насправді Я виїжджала з Херсона, але не змогла так жити і повернулася. Бо мій дім тут, моє серце тут. А десь там воно не на місці.
– Вам вистачає книжок?
– В принципі вистачає. Не можу сказати що їх аж так забагато, але є. Дуже багато книжок нам подарували після деокупації. Вся Україна нам збирала, присилали нові книжки і вживані. Централізована наша система продовжує замовляти. Зараз не так багато книжок, як раніше, але все ж таки надходять нові.
Нове життя
Війна тисне морально на найменших читачів бібліотеки. Вимушені навчатися вдома, діти дуже радіють можливості вибратися хоч кудись, – говорить Вікторія. Багато батьків з острахом відпускають дітей за межі рятівних двох стін. Та все ж дитинство потребує і свободи, і творчості, і спілкування.
“Дуже приємно коли діти тут у нас щебечуть, сміються, грають. Коли театральні постановки проходять, тоді просто відпочиваєш душею. Коли приходять наші користувачі похилого віку, і бачиш посмішки на їх обличчях. Буває що і плачуть, але це зрозуміло з огляду на той час, в який ми живемо. Подобається, коли після заходу підходять і кажуть слова вдячності. Для людей Херсона, а особливо для дітей дуже важливо, що тут вони можуть спілкуватися один з одним, зустрічатися з цікавими людьми, волонтерами, а найголовніше з психологами, які допомагають їм подолати цей стрес від війни. Зазвичай дома діти спілкуються тільки з бабусями, дідусями, батьками. А тут у нас нещодавно була вистава, і вони нарешті змогли виплеснути всі свої емоції, все, що тримали в собі. Вони виступали перед глядачами і для них це було щось неймовірне. Вони дуже готувалися, дуже старалися. Зібрати дітей до бібліотеки після звільнення міста було непросто. І зараз, коли їх приходить 10 або 15, або 20 на день – це насправді велике щастя. І вони ж сюди приходять не лише з нашого мікрорайону, а й з інших. Хтось почув, передає цю інформацію іншим, і так поступово люди приходять все більше”.
– Після окупації швидко вдалося все відновити?
– Ми ж не одразу відчинилися після звільнення. Спочатку чекали на розмінування приміщення. Потім усі, хто пережив окупацію, мусили пройти перевірку, чи не співпрацювали ми з окупантами. Адже вони жили тут у нашому приміщенні. А потім нам нарешті сказали виходьте на роботу – і ми вийшли. Спочатку, звісно, наводили порядки. Але нам пощастило. Я читала досвід інших бібліотек, котрі окупанти перетворили просто на свинарники. То нам у цьому плані пощастило. Багато всього вціліло. Вони просто закрили всі вікна чорною плівкою. Думаю, боялися що за ними будуть підглядати. Всі стелажі вони посунули до вікон і теж позакладали їх книжками. Деякі меблі понівечили, бо робили з них собі ліжка. Близько 30 матраців покидали тут. Це все довелося розгрібати своїми руками. Матраци ми вивозили в Антонівку, тим хто потребував. Там було багато людей лежачих, а ні світла, ні води, ні обігріву не було. Волонтери підключилися, допомагали нам навести лад. Хтось пересував меблі, хтось вивозив мотлох. Спочатку нас було лише троє, бо більше співробітників не було. А першими волонтерами були наші чоловіки, потім підключилися сусіди.
– Яким чином повертали своїх читачів?
– Декому телефонували. Після того як навели лад, діставали формуляри старі, читачі там лишають свій номер телефону. Я давала оголошення на facebook. Ну і звісно сарафанне радіо, без нього ніяк. У мене є декілька груп ОСББ, в тому будинку де я живу і де знаходиться бібліотека, ми давали оголошення туди. І люди, спілкуючись між собою, розказували, хто ходить в бібліотеку. Спочатку ми працювали тільки три дні на тиждень. А потім почали працювати п’ять днів на тиждень. Я їздила на роботу в маршрутці, і кого зустрічала, також запрошувала до нас. Я дуже багато читачів пам’ятаю в обличчя. То я нагадувала про нас, запрошувала. І люди почали йти.
Херсон – місто живих, які тримають його з усіх сил попри численні рани, – говорить Вікторія. Усі, хто лишаються, вірять у Перемогу, якби довго не довелося її чекати, ця віра не згасне.
“Дуже хотілося би мирного тихого майбутнього для Херсона. Я б не сказала, що спокійного, нехай буде бурхливим. Але найголовніше щоб була Перемога. Звісно, хотілося, щоб швидше, але зважаючи на всі фактори, аби більше життів зберегти. Щоб наші янголи-охоронці, наші захисники цілими та неушкодженими повернулися. Щоб менше було втрат”.
Записала ОЛЕСЯ СКРИПКА