«Російські дрони полюють на цивільних у Херсоні» – такий напис на своєму плакаті зробила родина захисника з Херсона під час мітингу в німецькому місті Гамбург. Говорити про Херсон, змушувати людей, що живуть далеко від війни, знову і знову згадувати про те, що прямо зараз у центрі Європи триває одна з найбільш кривавих війн останніх століть, – мета українських волонтерів у Німеччині. Хоча їхні родини і так віддали найцінніше заради свободи України. Та все ж через три роки після початку повномасштабного вторгнення продовжують свою роботу, не допускаючи думок про втому. Наша співрозмовниця Катерина Молдун, херсонка, дружина ветерана, учасниця українських мітингів, зараз перебуває у Гамбурзі, де продовжує підтримувати свого чоловіка.
Іван Молдун – захисник з Херсона, отримав важке поранення на Мар’їнському напрямку. Воював у 79-й ОДШбр. Представляв Україну на Іграх Нескорених в Дюссельдорфі, де виборов дві срібні медалі у плаванні та веслуванні. Попри все, що довелося пережити і втратити, родина продовжує підтримувати Україну усіма можливими способами.
Мітинг, на якому були зроблені ці фото, був присвячений третій річниці повномасштабної війни та проходив у Гамбурзі. На тлі останніх подій, що відбуваються у політичному житті України і світу, намагаємося дізнатися, які настрої панують в країнах, які прийняли найбільше українських біженців, чи готові німці й надалі підтримувати Україну?
– Катерино, ці фото з плакатом про Херсон і про дрони, які вбивають цивільних, – одна з найболючіших тем для всіх херсонців. Ці фото зроблені недавно. Можете розказати про них? Чи багато людей підтримують Україну у вашому місті?
– Це було 24 лютого, у день третьої річниці від початку повномасштабного вторгнення. У нас проходив великий мітинг український. Ми збиралися біля Центральної залізничної станції в Гамбурзі й далі через центр міста йшли ходою до площі. У мене є відео, де видно, скільки зібралося людей. Треба зазначити, що там також були і німці, які підтримують Україну. На тому ж мітингу ми зустріли і нашого знайомого з Азії, він теж живе тут у Гамбурзі. Він прийшов з українським прапором. І окрім того, спілкуючись з дітьми в спортивній секції зі скелелазіння, він вчить українську мову. І вже зараз на якомусь побутовому рівні може нею говорити. Тобто з нами він спілкується українською.
– Наші вимушені переселенці за кордоном завжди були дуже активні. А як зараз? Чи діють волонтерські рухи?
– Тут є організація «Vilni de ua», її заснували українці, котрі живуть у самому місті й навколо Гамбурга. Окрім того, є невелика кількість хлопців-ветеранів, котрі приїхали до своїх родин. Чоловік з ними контактує. Також є хлопці, які перебувають на реабілітації, поранені, з ампутаціями рук, ніг. Дехто вже з протезами, а інші – ще ні. І кожного тижня тут відбуваються акції на підтримку України, збір коштів для підрозділів ЗСУ. Тобто люди виходять, стоять кілька годин і таким чином збираються кошти на допомогу нашим захисникам на фронті. Також на мітингу було зібрано доволі пристойну суму. Здається, більше десяти тисяч євро на допомогу нашій армії. Організовуючи мітинг, намагалися зібрати якомога більше людей. Виступали представники влади. І не тільки з Гамбурга, був також посол Польщі, представники з Грузії.
– Розкажіть про ваш плакат на мітингу. Чому зробили саме такий напис?
– Ідея плаката народилася зрозуміло чому. У мене досі в центрі Херсона залишаються мама, бабуся, якій 94 роки. І досі ми не можемо вирішити це питання. Звісно, ми хотіли б їх звідти вивезти, з цієї зони небезпеки. Але я не можу вирішити це питання одноосібно за когось. Ідея, що саме написати на плакаті, виникла у мене одразу – не було ніяких альтернатив чи інших лозунгів. Можна говорити якісь загальні фрази про війну, але я вважаю дієвим лише одне. Люди, котрі мають ось цей жахливий воєнний досвід, який торкнувся конкретно твоєї родини, твоєї вулиці, твого міста – ми мусимо виходити і говорити саме про цей особистий досвід. Тому що на фоні загальних лозунгів (ми знаємо, що новини не стоять на місці.
Ізраїль, Гаага, Сирія – у світі, в інших країнах весь час щось відбувається) треба наводити конкретні приклади і факти. І ось тоді достукатися до людей можна лише за допомогою власних історій. І єдине, що їх зачіпає, – це розповідь від першої особи. І коли я тут спілкуюся з німцями чи громадянами інших країн і мова заходить про війну, перше, з чого я починаю – це з власної історії. Кажу: я з міста Херсон на півдні України, яке розташоване по сусідству з півостровом Крим. Вони одразу говорять: так, ми знаємо. Я продовжую: в моєму місті зараз відбувається наступне – просто на вулицях Херсона дрони полюють на людей. Там немає війська, це не лінія фронту, дрони полюють не на солдатів. Вони полюють на цивільних: на маршрутку, на чоловіка, що їде на велосипеді, на бабусю, котра йде по вулиці, на медсестру, яка зранку поспішає на роботу. Тобто відбувається скид вибухівки з дрона на цивільних людей.
Сам плакат написала моя донька, вона втілила ідею. До нас також підходили і німці, вони розпитували, фотографували плакат. Зараз ситуація така, що ми постійно змушені нагадувати про Україну.
– Дехто з наших біженців намагається асимілюватися у країнах тимчасового перебування, залишитися. Чи продовжують вони підтримувати Україну?
– Я пропонувала своїм знайомим, друзям долучитися до цього мітингу. І на жаль, почула відповідь зі стандартною фразою: «Я не дуже люблю мітинги, ми не відвідуємо такі заходи, нам це важко». Ще роки два тому, півтора мене б це обурило. Але зараз я трактую це для себе інакше. Наприклад, серед людей, яким я це пропонувала, є мої друзі з Маріуполя, це дві сім’ї. Вони дійсно виїжджали з дітьми з міста, перебували під бомбардуваннями, коли кожного ранку в один і той же час їх закидали бомбами. І ось цей страх за дітей, настільки стресові події, я розумію, що він запускає такий захисний механізм психіки, коли тобі хочеться просто все забути, переступити через це все і йти, жити далі. Хоча я думаю, що позбутися цього досвіду ніколи не вдасться. Він проростає у тебе, і ти мусиш з ним жити. Тому моя позиція така (я намагаюся культивувати її і у своїй родині): ти повинен виносити цей досвід. Найпростіший спосіб достукатися до людей – ділитися з ними цим усім. Хоча я розумію, що іноді людям хочеться сепаруватися, знайти якусь точку і рухатися від неї, як від точки «нуль». Я все це розумію. Насправді на третю річницю (початку повномасштабної війни) було досить багато людей, хоча їх могло бути й більше.
– Яке ставлення до ветеранів російсько-української війни, котрі опинилися в Німеччині?
– Тут є волонтери. Є організації «Vilni de ua», «Файна Юкрайна», є локації, де плетуть сітки, роблять дрони. Є дівчата, котрі опікуються ветеранами, які перебувають тут на реабілітації або лікуванні. Вони живуть в готелях і залишаються тут без своїх родин. Тобто хлопці (тяжкопоранені) не залишаються сам на сам. Також тут є ветерани, котрі приїхали до своїх родин. Тобто якесь життя є, зібрання є. Збираються на центральній площі, з фотографіями, які документують події війни. Бувало таке, що на мітингах підходять німці, розпитують. Мій чоловік поки що не говорить ані німецькою, ані англійською, то підходили просто до нього. І ось один німець підходить до мого чоловіка на мітингу, дістає український шеврон і жестами показує: «Я вас підтримую». Тому що зазвичай у чоловіка є якась символіка на одязі. Але, звісно, за три роки градус знижується, фокус зміщується. І той ентузіазм, той запал, який був на самому початку війни, потроху йде на спад. На жаль, це логічно».
У ці складні часи, де б не перебували віддані Україні херсонці, вони продовжують боротися за свою Батьківщину. Попри усі закони логіки, Україна протистоїть набагато сильнішому ворогу третій рік поспіль, залишаючись щитом між Західною Європою і найбільшим агресором світу завдяки тим, хто тримає українські фронти: військовий, волонтерський, інформаційний.
Олеся СКРИПКА.