«Уві сні я бачу себе з ногами, бігаю й стрибаю, але не дуже добре. Усвідомлюю, що ходжу важко і походка якась дивна», – говорить Єгор Протопопов, ветеран російсько-української війни. Відтоді, як міна прилетіла в його окоп під Пісками на Донеччині, минуло три роки. Рік Єгор провів у реабілітаційному центрі, де вчився ходити на протезах. Коли ми спілкувалися минулого разу, він саме повертався до цивільного життя, вдруге став батьком та пішов на роботу, змінивши фах з підприємця на медійника («Життя на протезах: щоденник Титанів», «Новий день», № 26 від 12.12.2024 р.). Два роки серед цивільних – це ціле життя, повне викликів, випробувань та досягнень, особливо коли ти у статусі вимушеного переселенця, на залізних ногах, маєш маленьку дитину та доводиться починати все з нуля. Цивільне життя після окопів та довгої реабілітації іноді теж здається полем бою, де доводиться боротися заради права повернути собі хоча б частину свого звичайного людського світу.
«На моїй вулиці не лишилося живих»
«Уві сні я бачу себе з ногами, – говорить Єгор, – але ходжу криво. Мабуть, таким чином мозок поступово адаптується до того, що замість ніг тепер протези». Але якщо подивитися на реальне життя, то свою адаптацію чоловік вважає успішною. Зараз він майже не використовує милиці чи тростину, а крісло колісне відвіз в гараж до родичів. Позбавитися крісла так і не наважився, бо час від часу з протезами все ще виникають проблеми. Єгор з Херсона, точніше з Кіндійки. З вікон його будинку було видно Антонівський міст. Зараз це червона зона, небо вкрите ворожими дронами, живих людей на вулиці, де він жив, не лишилося. Хтось зміг евакуюватися, дехто з сусідів отримав важкі травми, потрапивши під російський дрон посеред власного подвір’я. На жаль, у списку контактів рідного району вже багато тих, хто ніколи не зможе відповісти. Згадувати імена сусідів, для яких власний дім став могилою, дуже боляче. Це були добрі люди, які допомагали одне одному, згадує Єгор. Останнім скидом з дрона росіяни вбили сусіда, котрий косив траву в залишених господарями садах, аби вберегти вцілілі будинки від пожеж. Колись це був живий та затишний район міста, де люди знали одне одного, як часто буває у передмістях. А тепер все наче вимерло, від колись гарних будинків залишилися самі кістяки. Надія повернутися додому, де все навколо заміновано (ворог дистанційно мінує приватний сектор вздовж Дніпра «пелюстками»), виглядає примарною, хоча так і не згасла. Серед відомих херсонців, що жили по сусідству і були вбиті у цьому районі, – зооволонтерка Олександра Поліщук, волонтерка, активістка херсонського Майдану Римма Бараненко.
«За час, відколи я вийшов з реабілітаційного центру і розпочав нове життя у Львові, я багато разів давав інтерв’ю. Чесно кажучи, не чекав такої публічності. Але моя історія привертає увагу не лише тому, що я ветеран, а й тому, що херсонець. І скільки ми живемо тут, з родиною не переставали говорити про Херсон. Але, знаєте, в мене не буде історій про «успішний успіх». Люди часто хочуть почути якусь позитивну історію незламності, про те, як людина вижила, відкрила бізнес і живе своє «найкраще» життя. А життя складне і в ньому багато гірких моментів, хоча є і прекрасне».
Що «відчувають» залізні ноги
Свої залізні ноги Єгор навчився не знімати протягом дня. Намагається використовувати їх повний день, хоч і довелося для цього на роботу в офіс купити більш зручне крісло. Електронне коліно потрібно заряджати. Тому трохи лякають блекаути. А через постійні обстріли енергетичної інфраструктури ймовірність лишитися без світла і з розрядженим протезом – висока. Та, на щастя, поки що прикрих моментів вдалося уникнути.
«Так, розрядити коліно – для мене це може стати проблемою, – ділиться наболілим Єгор. – Моя дружина говорить, що я наче Робокоп – наше дитинство припало на 90-ті, і був там такий супергерой у фільмах. Але поки що найболючіша проблема для мене – випадково наступити на lego. Бо Меліса (молодша донька) часто розкидає по підлозі свій конструктор».
«Залізна нога не відчуває біль, але залишаються фантомні відчуття», – продовжує Єгор.
«Це вже не ті фантомні болі, як в перші місяці після ампутації, коли ти не знаєш, де знайти таке знеболювальне, що може вгамувати біль. Але мозок все ще іноді посилає сигнали. Тому часом можеш відчути тепло або холод, коли на протез, наприклад, потрапляє гаряча вода. Або коли наступаєш на іграшку чи коли хтось із домашніх випадково перечіпляється через мою залізну ногу, я завжди голосно сварюся».
Коли твій тато трохи «робот»
Маленька Меліса обережно торкається татового протеза. Їй скоро два роки, але вона вже багато чого розуміє. Діти мають емпатію, таку, яка не завжди є у дорослих, – розповідає дружина Єгора Олена.
«Протези батька завжди викликали у малої дуже багато цікавості. Вона взагалі любить різні механізми, особливо машинки. А Єгорове коліно (електронне) – особливо. Ми жартуємо, що тато у нас трохи робот. Вона розглядає, як це коліно влаштоване. Вже розуміє, що у тата немає таких ніг, як, наприклад, у мами чи інших дорослих. І вона знає, що з татом потрібно бути обережною. Меліса дуже активна і від мене на майданчику може втікати. Але коли вони вдвох з татом, то поводиться дуже чемно. Завжди дає йому ручку і йде поруч тихенько, не тікає. Приносить те, що він попросить. Допомагає йому білизну розвішувати або на кухні щось робити. І хоча він не може з нею побігати, є багато інших речей, які вони можуть робити разом. М’ячик кидають, або він підкидає доньку руками. Це щастя, що в неї є тато. Але якби його не врятували на війні, то й Меліси не було б. Звісно, вона ще нічого не знає про війну. Не знає страху. Навіть коли був останній обстріл, вона прокинулася від звуків вибухів (ми тоді ховалися в коридорі), але не злякалася. Я мрію, щоб війна закінчилася до того часу, як мені доведеться пояснювати їй, що ж відбувається».
Обстріл 5 жовтня 2025 року забрав життя цілої родини у Лапаївці (село в передмісті Львова). Розташований далеко від лінії фронту Львів відбивався від десятків російських шахедів та балістики.
«Ось цей останній обстріл за відчуттями нагадав мені, як росіяни заходили в Херсон. Початок окупації. Тоді теж було гучно і страшно. Я взагалі важко переношу обстріли, не раз ловила панічну атаку. Вже навіть почала думати про виїзд з України, хоча раніше навіть не розглядала таку можливість. Але чоловік і старша дочка Уляна хочуть залишитися в Україні. Вона вступила до коледжу на архітектуру, каже, що настане час – і ми поїдемо відбудовувати рідний Херсон. А Єгор говорить, що хоче збивати шахеди і щоб я його відпустила. А я просто хочу, щоб ми усі вижили».
Виклики цивільного життя
На четвертий рік війни багато що змінилося у сприйнятті цивільними ветеранів. І у цієї медалі є дві сторони, продовжує Єгор: «З одного боку, люди звикають. Менше зайвої уваги, менше бурхливих реакцій – це добре. Але дуже часто ніхто не звертає увагу, коли, наприклад, важко стояти, не завжди поступаються місцем у черзі в супермаркеті. Можливо, це тому, що я намагаюся рівно ходити, а люди не дуже то й дивляться по сторонах: хто поруч з ними стоїть і чи має ця людина ноги. Я не ображаюся. Проте було протягом року декілька дійсно прикрих моментів».
Чоловік розповідає, що у 2025-му кілька разів писав заяву в поліцію, бо порушувалися права людей з обмеженими можливостями.
«Мова про парковки. Там за законом є спеціально відведені місця для людей з особливими потребами. Їх дуже просто помітити: на асфальті намальоване крісло колісне. Або ж стоїть відповідний знак. І ось саме на ці місця дуже часто паркуються люди, які інвалідності не мають. Я поясню, чому для нас так важливо паркуватися саме там. Ці місця ширші. А мені, щоб вийти з машини, потрібно широко відкрити дверцята. Тобто якщо прохід вузький, я не зможу вийти, протез цього не дозволить. Якось людина запаркувалася на такому місці. І коли я зробив зауваження, вона не вибачилася, не від’їхала, а просто вийшла з машини і пішла у справах. А потім ще й заблокувала мене в незручному місці. Довелося писати заяву».
«Трохи безхатьки»
Ще одним з найбільших розчарувань за останній рік, розповідають Єгор та Олена, була відмова у черзі на пільгове житло, яку вони отримали.
«Як вимушені переселенці родина ветерана з інвалідністю I групи, яку Єгор отримав внаслідок захисту України, виконуючи бойове завдання, ми мали право стати в чергу на пільгове житло. Кілька етапів нам погодили, – розповідає Олена, – але на останньому отримали відмову. Тому зараз ми трохи безхатьки. Насправді орендуємо житло, але це четвертий поверх без ліфта. І невідомо, як бути далі. Для мене така відмова – це дуже боляче і несправедливо, я навіть плакала. Тоді піднялася на сьомий поверх, ліфта у тій будівлі теж не було, а Єгор лишився сидіти на лавці. В нього боліла нога, і ось ці всі походи інстанціями давалися дуже важко. Мені дали конверт. Кажуть: нарешті ваші поневіряння по чужих хатах закінчаться. А потім у жінки (працівниці держустанови) змінюється обличчя. Бо в конверті відмова. І вони кажуть: треба, щоб, ваш чоловік піднявся у кабінет і розписався. Відповідаю: він не може, йому важко, у нього немає ніг. Вони самі спустилися до нього. Це був такий останній акт милосердя. Я була дуже зла, хоч і розумію, що ці конкретні люди не винні. Після того я сказала, що більше ні в які держустанови не ходитиму, нічого ні від кого не чекатиму».
Причина, з якої родині відмовили у житлі, – так звані діри у законодавчій системі. Бо за законом родина має будинок на деокупованій території. Але фактично жити там неможливо, бо дім знаходиться за червоною лінією. У Херсоні лінія фронту проходить вздовж річки Дніпро, і на цій лінії фронту саме й розташований будинок Єгора. В ці райони не заїжджають поліція і «швидка», а тіла загиблих з ризиком для власного життя іноді забирають волонтери. Також ці райони підлягають примусовій евакуації, особливо родини з дітьми. І навіть комісії, які мають зафіксувати руйнування, заїхати туди не можуть. Проте у законодавстві немає відповідного статусу для цієї території – формально вона вважається деокупованою, – говорять юристи, до яких зверталася родина. Фактично – це лінія фронту. Законодавство дає базові гарантії, але низка підзаконних актів та практичних процедур залишають прогалини.
Ще одна проблема, яка набирає обертів, – це вчасна заміна протеза. Раз на рік або два має відбуватися заміна гільзи протеза. Тому що з часом нога змінює форму, протез починає спадати, ходити важко і можна травмуватися. Заміна протеза затягується, говорить Єгор. Замінити повинні були ще влітку. Але…
«Дуже неприємно падати. Тоді з’являється страх, якого ти так довго намагався позбутися. Звісно, нас вчили падати правильно, але ти ніколи не будеш до цього готовий. Чесно кажучи, дуже боюся впасти на дитину або зламати ногу», – додає.
Причина затримки – не лише збільшення кількості пацієнтів, які потребують протезів. На четвертий рік війни їх справді побільшало, в тому числі й серед цивільних. Але ще одна причина – логістична. Необхідні матеріали й деталі для оновленого протеза виготовляють за кордоном. І хоча вони були давно вже замовлені протезним підприємством і оплачені Україною згідно з державною програмою, але застрягли в одному з портів дорогою до України. Таким чином ситуація зайшла в глухий кут. А Єгор та Олена вигадують лайфхаки – що можна намотати на ногу, аби не спадав протез?
Цю історію хотілося завершити на позитиві
«Мабуть, найголовніший позитивний момент, – говорить Єгор, – це наша відносна стабільність, фізична, емоційна, ментальна. Відсутність поганих змін – це вже дуже хороша новина. Займаємось спортом, я ходжу в зал і контролюю вагу, щоб тримати себе у активній фізичній формі, працюємо, а по вихідних намагаємося вирушати в якісь невеличкі мандрівки усією родиною. Україна прекрасна, в ній так багато гарних куточків. І дуже хочеться, щоб усе вціліло. А ще багато хороших людей. Ось нещодавно нам подарували мішок картоплі. Це теж ветеран, фермер, котрий, попри травму, продовжує свою родинну справу й займається сільським господарством. До речі, це не єдиний випадок. У мене є побратим, котрий на кріслі колісному обробляє поле. Такі приклади справді надихають».
Олеся СКРИПКА.
……………….
Родина Єгора та Олени Протопопових переїхала з окупованого Херсона у Львів у 2022-му. Єгор пішов добровольцем на фронт, а 9 вересня того ж року отримав важке поранення, виконуючи бойове завдання у складі 56-ї Маріупольської мотопіхотної бригади на Донецькому напрямку. Сьогодні Єгор працює у сфері медіа та мріє повернути своїй родині майже забуте відчуття рідного дому.