Перші дачі у плавнях поблизу Херсона почали будувати у 50-х роках минулого сторіччя. Це були невеликі наділи від підприємств – 5-6 соток на непридатній для садівництва землі. Спочатку це були болота – потрібно було докласти багато зусиль, щоб перетворити ці маленькі острови у сади.
“Херсонські дачі – унікальні, – говорить наша співрозмовниця Мирослава Лебедин. – Для багатьох жителів міста вони – як дім, передавались з покоління в покоління. Будували їх цілими родинами, допомагали сусіди, друзі. Висушували болото, підіймали береги. Там був свій світ, своя типово Херсонська атмосфера, їхати влітку на дачу – це обов’язкова традиція”.
Мирослава згадує: вперше потрапила у плавні у 5-річному віці, як раз тоді, коли відбувалося їхтє освоєння. Маленькою дівчинкою була настільки вражена заповідною природою, що загадала бажання – мати свій будиночок в плавнях. Ця мрія здійснилася, багато років свого життя жінка прожила на дачі. А на пенсії – залишалася і зимою. Там її і спіткала окупація.
“Орки не зайдуть у плавні”
– Як так вийшло, що на початку окупації Херсона ви опинилися у плавнях?
– Коли почалася окупація, ми не встигли виїхати. В той час сильно обстрілювали Миколаїв, прилітало і по Херсону. Багато людей, хто мав дачі, вирішили, що безпечніше пережити цей час там. Тоді ми думали, що це – ненадовго. Багато хто дотримувався думки, що орки не зайдуть у плавні. Ці маленькі острови не будуть їм цікаві, адже там нічого немає – ні магазинів, ні інфраструктури, на деяких причалах не підведено світло, а газ підвозили в балонах. Водночас ще в часи Другої світової там ховалися партизани, там біля нас навіть можна натрапити на маленьке закинуте кладовище, до нього можна підібратися лише човном. Тому ми вирішили, що це цілком придатне сховище. Багато хто перевіз туди дітей. Оскільки навчатись вони не могли, то гуртувалися якось, читали книжки. Це було наче поселення аборигенів, або якихось втікачів. Ми були певною мірою відірвані від того, що було назовні, в Херсоні. Новини приходили із запізненням, коли хтось на баркасі їхав у місто за продуктами. Інтернету і світла не було, були батареї (сонячні) потім пропав і зв’язок. Та головне, що там у нас не було орків. Майже до кінця літа.
– Чи не страшно було там залишатись?
– Ми вважали, що це найбезпечніше місце. Виїжджали у місто лише за крайньої необхідності – за продуктами, ліками чи зв’язком – щоб отримати якусь звістку від рідних, що виїхали. Бо проходити блок-пост, який рашисти поставили за мостом на Острові (якщо їхати з центру міста в Гідропарк) – це було неймовірно важке випробування для нервів.
Страшно було тільки тоді, коли ракети літали на Миколаїв, прямо над нашими головами. Вночі небо сяяло. Вода підсилювала звуки в багато разів. Ось це було страшно. Одного разу я побачила, що на мене у вікно наче падає місяць, впала на підлогу від страху, а це ракета низько летіла. Але попадань до нас не було. Садили город, ділилися продуктами. Мені приносили борошно, то я випікала хліб, закрутки були у всіх, рибу ловили. Якось викручувалися.
“На блок-постах жінки пошепки читали “Отче наш”
– А на блок-постах страшно було?
– Я вже казала, як на мене, блок-пост на Острові (мікрорайон у Херсоні. – Ред.) був один з найстрашніших. Він був величезний, із бетонних блоків. Орки зупиняли маршрутку, віталися. Люди намагалися не дивитися їм у вічі, відверталися. Хлопців перевіряли ретельно, не тільки речі змушували, підіймати футболки, шукали татуювання. Навіть коли видно було, що це дитина 15 років – все одно виводили на вулицю. Одного разу обшукували молоду жінку, перерили всі речі, витрусили сумку. Обмацали. Але в більшості – жінки сиділи в салоні, часто чула, як пошепки читали “Отче наш”, щоб відпустили тих людей, яких вивели. Потім, коли проїжджали той блок-пост, багато хто плакав – від безсилля, що ми нічого не можемо зробити.
Ще помітила таку тенденцію – вони завжди виводили тих, хто сідав на задні сидіння маршрутки. Одного разу на дачі їхала мама з підлітком. Ще хотіла їм сказати – сідайте спереду. Хлопця змусили вийти. Мама почала заступатися, а вони тоді всіх пасажирів взагалі вивели з маршрутки. Там було багато старих, то все дачники.
– І що вони від вас хотіли?
– Нічого, просто тримали на розпеченому сонці, на жарі протягом години чи більше. Це буряти були. Хоч і закриті обличчя, але видно по очах. А взагалі там – збірна солянка була. Потім таки відпустили.
– Чи бачили, як когось забирали під час цих перевірок?
– При мені – ні, але вздовж узбіччя стояли пусті легкові автівки, з речами – як люди зазвичай на дачу збираються. Відкриті багажники, відкриті двері. А людей не було… Ці машини там багато днів стояли. Також весь Гідропарк був обвішаний фото дачників, які пропали. Їх шукали рідні. Це були молоді хлопці здебільшого на фото.
– А на самому пірсі, звідки баркаси відправлялися, були перевірки?
– Ні, там не перевіряли. Але одного разу, коли ми вже сіли в баркас, жінка мені пошепки розказала, що до їхнього причалу (це Потьомкінський острів) пристав невеличкий катер. І вийшли орки, досить багато. Почали шукати когось – чи своїх, чи наших – не зрозуміло. Казала, заховалася в хаті і боялася навіть дихнути.
“Фізкульт-мінутка від окупантів“
Ірина Павленко – також дачниця. Говорить, війна-війною – а город садити треба. Тому щойно стало можливо – почала їздити. Щоб дістатися до своєї дачі, потрібно було сісти на катер у Річпорту. Ірина згадує той момент, як окупанти вперше почали висаджуватися у плавнях:
– Коли почали ходити катери, я здивувалася, що не впізнаю команду. Бо багато років були матроси, ми їх знали в обличчя. А це були не наші хлопці, не наші люди. А москалі. Їх було видно по поведінці. Вони весь час рахували людей. Постійно виходив ніби матрос, придивлявся уважно. Але нічого такого вони не казали, мовчали. Та енергетика зовсім інша. А сама така родзинка – коли вони у гучномовець увімкнули фізкульт-мінутку. Ми аж підстрибнули. Очі на лоба полізли. Ніколи в катерах нічого не вмикали, завжди було тихо, бо ми любимо поговорити тихенько, обмінятися новинами – то все пошепки. А тут фізкульт-мінутка! Таке відчуття, наче попали в Радянський Союз 70-х років. Але ніхто від того не зрадів. І потім вони вже почали висаджуватися на острови.
“Бувало з Дніпра виносило тіла загиблих…“
Обшуки у дачних кооперативах в плавнях попадали і у соціальні мережі, переважно у проросійські телеграм-канали. Їх знімали самі окупанти. Мирослава говорить, що про облаштування катівень на дачах їй невідомо, проте згадує, що з Дніпра влітку принаймні двічі виносило тіла загиблих: «Це були хлопці з простріленими головами. Ближче до Олешок по Дніпру їх виловили. Двоє. Також був розстріляний човен. Люди хотіли з дача евакуюватися. Це самий кінець літа або перші дні вересня».
– Чи правда, що знищували човни?
– Більше забирали. Але часом і прострілювали дно. Ми свій човен заховали тоді в очеретах в глибині острова. Але, можливо, вони і його вже забрали.
– А чи була можливість рибалити?
– Навесні ще була. Фактично – ми так і виживали. Нам пощастило, до нас вони досить довго не висаджувалися – на наш берег. Але потім вже люди боялися і купатися, і рибалити.
– Чого найбільше боялися?
– По-перше, мін. Боялися, щоб щось не випливло. А ще потопельника спіймати страшно було.
– А були потопельники?
– Вони ж і своїх стріляли, тих, що відмовлялися накази виконувати, відловлювали по дачах і в воду скидали.
“Я не знаю, до якого коліна наші баби їх прокляли”
Мирослава залишила свою дачу у вересні. І відтоді там не була. Думала, що ще зможе повернутися. Бо вивезла туди з дому майже всі цінні речі. Говорить, що взагалі змогла виїхати дивом. Баркаси вже майже не ходили. У жовтні на дачах ще залишалися люди. А в листопаді, коли Херсон звільнили, дехто так і не зміг виїхати. Потім обірвався зв’язок…
– Вам відомо щось про людей, які лишилися на дачах?
– У листопаді їх там лишалося мало, дехто побоявся перетинати Дніпро. Восени по нашому берегу вже ходили вони (окупанти), щось робили біля води в очеретах. А потім я дізналася, що на розтяжці підірвалася наша дачниця, яка там лишалася. Була бухгалтером. Вірю, що вижила. Її начебто вивезли кудись на лівий берег, казали в Генічеськ, зв’язок з нею втрачено. Я не знаю, де вона ту розтяжку знайшла – чи в лісі, чи біля води. Але знаю точно, що якби вони не прийшли у наші плавні, людина була б жива і здорова. Злості на них не вистачає. Я не знаю, до якого коліна наші баби їх прокляли. І також забрали сторожа, це хлопець близько 40 років, Олег. Дуже шкода його, бо він сильно боявся, щоб його не забрали. І таке сталося. Я йому багато разів дзвонила після того, але він поза зоною досяжності. Молюся, щоб був живий.
– Як думаєте, військові рф зараз заселилися на дачі?
– Знаю точно, що людей силоміць вивозили кудись із дач. І впевнена, що вони могли позаселятися туди, де є сонячні батареї. Це все вода, там важкою технікою не проїхати. Але з дронів, думаю, все їм добре видно на Херсон. Бо коли не було у Херсоні води і намагалися з річки набирати, вони одразу чимсь дрібним стріляли. Можливо, якісь пушки і позавозили. Насправді я навіть не хочу думати, що ми це все втратили. Для мене, для мого серця – то був дім. Там всі мої квіти, виноградники, дуже велика колекція півоній. І він, мій дім, лишився там, у плавнях. Знаю, що за парканом згоріла дача – бо щось прилетіло. То сусідчина. Не знаю, чи вціліла моя. Але вірю в Бога, і в ЗСУ, і в те, що ми все зможемо повернути.
Олеся СКРИПКА.
Імена героїнь змінені на їх прохання.