Війна повністю перевернула життя багатьох херсонців, змусивши шукати нові шляхи для виживання. Втрачені домівки, робота, розірвані родинні та дружні зв’язки – попри усі випробування та щоденні обстріли, тиск, пережитий під час окупації, у місті залишаються жити і працювати представники малого бізнесу. Щодня виходячи на роботу, відкриваючи свої магазини, робочі точки чи заклади, ці люди не дають перетворити Херсон на місто-привид. Олександр Н. – херсонець, власник невеликого магазину,  який обслуговує ремонтні майстерні швейно-галантерейних виробів. Про те, як доводилося працювати під час окупації і після звільнення – наступна історія.

«Відчуття непримарного лиха»

– Олександре, як для Вас почалася війна?

– Я добре пам’ятаю переддень війни – 23 лютого. Тоді тільки і було розмов щодо концентрації російських військ біля кордону з Україною. І хоча більшість людей, як і я сам, не хотіли вірити у найгірший розвиток подій, тривога все одно літала в повітрі. Я заспокоював дружину, говорив, що це – не більше, ніж «гра м’язами», що наш уряд і президент все тримають під контролем, що наша армія – земля і небо, якщо порівнювати з 2014-м. І вже точно з Криму нам нічого не загрожує. Я сподівався, що все якось минеться і напруга з часом спаде. На жаль, сталося все не так, як я сподівався.

Ранок другого дня (24 лютого) був важким. Звістка про початок повномасштабного вторгнення приголомшила мене. Я фізично відчував тягар безпорадності та невизначеності. Я не пам’ятаю вже зараз, хто саме з рідних повідомив, що ворог заходить в Олешки. Потрібно було приймати якесь рішення, мати план дій.

Пам’ятаю, як мене вразили пусті полиці магазину, куди я зайшов за продуктами. Напередодні всього було вдосталь. Продавчині знають мене багато років, вони розказували, що весь товар розмели ще зранку, а підвозу не було і навряд чи буде. Як не дивно, це вивело мене зі ступору. Мене захопило відчуття справжнього не примарного лиха. Почав вирішувати питання з продуктами, зробивши місячний запас необхідного – олія, сіль, макарони, цукор, подбав про сірники, свічки, мило. На мою думку, цього мало вистачити, щоб перечекати скрутні часи. В той же день ми з дружиною поїхали у передмістя, забравши по дорозі тещу. Поїхали у будинок моєї матері, бо там був підвал. Чекали на приїзд дітей та решти родини. А пізно ввечері, сидячи у тісному і холодному підвалі, відчули важкі артилерійські вибухи. Вони доносилися з боку Антонівського мосту. Отак завершився перший день війни, після якого все в нашому житті розділилося на «до і після».

– 24 лютого вже не вийшли на роботу?

 – Ні, війна заступила собою все інше. Робота здавалася чимось другорядним у порівнянні з тим, що коїлося навколо. Головне було вижити. Окрім того, мій працівник, продавець, жив в Олешках, і він просто фізично не міг приїхати. Тому що на мосту Антонівському точилися бої. 24-25-го лютого міст переходив від одних до інших. По мосту били. І звісно, ніхто нікуди вже не йшов. Хоча деякі клієнти телефонували, питали – чи будемо працювати чи ні. Таких людей було немало. Швидше за все у них були невиконані замовлення. Але ми не працювали з 24 числа.

«Треба дати змогу людям працювати»

– Коли все ж таки наважилися відкрити магазин?

– Дні в окупації тягнулися повільно, були схожі на день бабака. Весь час одне й те саме. Ми жили в передмісті, селище наше майже вимерло, всі повиїжджали. В якийсь момент стало зрозуміло, що війна не на місяць і не на два. З одного боку постало питання, що потрібно якось жити. Не в перспективі, а від завтрашнього дня. Бо запаси їжі вичерпувалися, ціни на ринку зросли, був дефіцит, а коштів не було. Доходів не було. Один місяць пройшов, другий. І на початку травня стало зрозуміло – треба якось виживати. Ще працювали телефони українських операторів, і мені дзвонили люди, писали на електронну пошту – чи будемо ми працювати і, якщо будемо, то як саме? Це напрацьована клієнтська база, яка більше двадцяти років була у нас на обслуговуванні. Серед них були люди, які колись давно починали з нами, і у війну увійшли з нами. Весь їх бізнес був заточений на нас. Я розумів, що це клієнти, якийсь професійний принцип спрацював – треба дати змогу людям працювати. Тому на початку травня я вперше поїхав в магазин, треба було подивитися, в якому там все стані, чи все вціліло, чи не побиті вікна, чи не розікрали. За ці місяці війни були випадки, коли вітрини розбивали, виносили і забирали товар. Потрібен був план дій. Я визначив день, повідомив людей, сказав, на яку годину можна прийти. Така собі розвідка боєм – щоб прояснити ситуацію, чи можна працювати.

«Дві зетки під порогом»

– Яким був перший день? Вцілів ваш магазин?

– Перший день я був весь в напрузі. По-перше, навкруги були перевірки, стояли блокпости. Документи вивчали дуже прискіпливо. Водія, який мене привіз, чомусь визвали, повели його десь в сторону, почали щось розпитувати. Нерви були натягнуті. Тим паче, що я виїхав у місто в перший раз, вперше попав на блокпост. А потім дорогою були ще блокпости. Мене вразило оце воєнне місто. Людей на дорогах майже не було, де-не-де проїжджала машина. Зате військових російських було дуже багато. На дорозі розклали мішки з піском, на них сидів кулеметник. Як їхати на вулицю Богуна, там стояла вантажна машина, крита. В ній сиділо чоловік п’ять. Потім ми проїхали під залізничними мостами на Шуменський. Водій показав мені спалену машину. Каже, хтось виїхав у комендантську годину, і його, не дуже розпитуючи, розстріляли, а машину спалили. І вона (автівка) так і стояла, обгоріла… Люди в основному були біля ринку. Там було більше життя.

Щойно я прийшов у магазин, з’явився перший клієнт. І він говорить: «А що це у вас під дверима машини стоять?». І я дивлюся у вікно – справді стоять дві машини тентовані, майже біля нашого порогу. Це були дві вантажівки з зетками. Один солдат курив, а другий сидів просто на сходах нашого магазину. Інші ходили, роздивлялися навколо. У другій машині шматок тенту відкритий – і там також солдати. Старший з них з якимись папками пішов через дорогу в сторону свічки (багатоповерхівка), яка стояла навпроти нас. Я хвилювався – людей нема, а дві машини приїхало, щойно я відкрив магазин. Я не знав, чого від них очікувати, чи зайдуть вони, коли прийдуть клієнти. Покупець, зробивши замовлення, також не поспішав виходити на вулицю. Думаю, йому було не по собі. І потім, кожного разу, коли я виходив на роботу, я бачив, як ті вантажівки паркуються на стоянці біля нас. І солдати ходили кудись за свічку. Весь час ходили з якимись папками, носили ящики. Мої вікна заклеєні плівкою рекламною, тому було не дуже видно.

«Приходили і ставили конкретну вимогу – щоб впроваджували рублі»

– При вас нікого не забирали?

– При мені ні. Але я бачив, як на вулиці Кулика, в районі інтернату, двоє патрульних затримали чоловіка. Він стояв з піднятими руками, а вони хлопали по боках, задрали сорочку. Обшукували. Ходили з перевірками по магазинах. В якийсь момент зайшли і до мене, тоді як раз було чотири клієнти і я – п’ятий. Один з клієнтів, чекаючи черги, вийшов покурити. До нього підійшов військовий і «попросив» цигарок. Каже – останні забрав. В цей момент дивлюся – заходить (окупант). Вигляд у нього, правду кажучи, був бомжацький. Штани військові, а сам у майці і в шльопках. Таких я бачив не раз – вони ходили не в берцях, не в чоботах, а в шльопках. Вдягнуті не по формі, таке бачив дуже часто. Ще один заходив – вусатий небритий дядько. В тільняшці, а на голові – папаха. Серйозно – така папаха з червоним дном. Дуже схожий на тих, що просять під церквою.

Так ось, зайшов він до мене в магазин, можливо, не чекав, що буде багатолюдно. А всі на нього дивляться. Пройшов по залу, щось роздивлявся, видно було, що знітився. Може він хотів щось попросити чи забрати. Не знаю, але подивився на нас, хмикнув і вийшов. Може, не було що брати – бо тут специфічний товар.

– Чи утискали якось окупанти підприємців?

– Мене не чіпали. Бо я виходив десь раз на два-три тижні. Працювали тільки по дзвінку, виходили на певну годину. Я, так би мовити, працював інкогніто зі своєю клієнтською базою. Але випадків я знаю багато, бо мені розповідали продавці. Не просто ФОПи, які торгують на лотках. А ті, що у великих будівельних магазинах. Вони говорили, що до них приходили і ставили вимогу – щоб впроваджували рублі. Це було дуже конкретно – або ви ставите ціну в рублях поруч з гривнею, або від завтра не працюєте. На ринках було трохи вільніше. Тому що там люди в будь-який момент могли зібрати свої речі, скласти лотки, або загрузити в машину – і поїхати. А ось люди, які працювали зі стаціонарних точок – їм було складніше. Особливо у великих магазинах – їм діватися було нікуди. Ось так почали з’являтися ціни в рублях і гривнях. Знаючи про цю ситуацію, я все одно часто забував і питав – а що це у вас таке? Скільки воно коштує насправді – 75 гривень чи 150? – Ні, це 75 гривень або 150 рублів.

«Думав, що розбираюся в людях…»

– Як люди сприймали такі «нововведення»?

– Як то кажуть, в біді пізнаються і друзі, і недруги. Я вже 20 років в бізнесі. Клієнтів досить багато. Я був насправді засмучений, коли люди, які були дуже хорошими клієнтами, викликали повагу – і раптом в цій ситуації вони обирали, скажімо, не дуже українську позицію. І навпаки, були люди, з якими важко спілкуватися, людина могла грубо поводитися, щось різко казати – але водночас я бачив, наскільки вони патріотично налаштовані. Тобто клієнт приходив і просто без страху казав: «Там ті сволочі, ті орки стоять!». А я кажу – «Ти дуже голосно не кричи, вони ж просто під магазином». А інші – ввічливі, поважні – і вони мені казали: «Все одно до того йде, хочеш-не хочеш – треба реєструватися». Ті люди, які були при українській владі досить законослухняними, вчасно платили податки, і тепер вони те саме планували робити і при російській владі. Це було розчарування. Казали – хочеш працювати, іди реєструйся. Але був нюанс. Перш ніж зареєструватися, потрібно було отримати російський паспорт. Я чув, як клієнти говорили – ну так, сьогодні отримаєш російський паспорт, а завтра – повістку. І я не вірив своїм вухам, коли люди, яких я поважав, казали – то й що, можу і автомат потримати. Я дивився з-під лоба і думав – чи людина жартує чи серйозно? Все життя здавалося, що я в людях розбираюся, а насправді: кожна душа – темне лоша.

«Хохол не хоче продавати за рублі»

– А як Ви уникали переходу на рублі?

– Мені було трохи легше, тому що я працював, фактично, підпільно. Чужі люди не заходили. Тільки один був такий випадок. Зайшов якийсь хлопець, походив-походив. Захотів купити заготовку під ремні. Питає – скільки коштує? Я дивлюся по прайсу і кажу йому ціну в гривнях. А він мені – а в рублях? Я кажу – перепрошую, але ми в рублях не торгуємо. Він питає – а чого не торгуєте? Я дивлюся, що це не постійний клієнт. Кажу – навіть не знаю, який курс сьогодні. І починаю юзати туди-сюди. Він говорить – то я вам скажу, який курс. Я кажу – може ви і скажете, але я ж не знаю, який насправді. Він каже – а ви що не знаєте, що зараз треба за рублі продавати? Мене починає пробивати легенький холодок. Адже під порогом, як завжди, стоять машини з солдатами. Думаю, зараз гукне їм «Мужики, мені цей хохол не хоче продавати за рублі». Я йому кажу – я не можу вам продати за рублі, бо не маю їх у касі і не можу навіть дати здачу. «Давайте здачу гривнями», – каже він. Тягнув-тягнув я ту резину, шукав якийсь вихід. Оце я від нього дізнався, що курс гривні все менше і менше. Одним словом, він у мене майже на халяву взяв той ремінь. Шкіряний. Я списав його на збитки. А ті 200 рублів десь так і валяються. Нещодавно наводив порядок, наткнувся на них, думаю – треба десь викинути, бо ще мене як колаборанта посадять.

– Чи була якась комунікація у ФОПів з українською владою?

– Я ж до травня взагалі не виходив, а потім не було у нас українського зв’язку. Мова йшла не тільки про інтернет. Ми вже користувалися російськими карточками, бо інакше телефони просто не працювали. Навіть якби і хотів – ні інтернету, ні зв’язку не було. Відповідно – і зайти в податкову – ніяк, бо там була вже не та податкова. Деякі клієнти, які повтікали, казали – іди, реєструйся. Я кажу – не знаю, куди йти. Вони казали – туди ж, куди ти і раніше ходив. Ось такі справи.

«З кожним разом людей у місті стає все менше»

– А як зараз Вам працюється?

– З одного боку простіше. Бо можеш дихати вільно. Навіть якщо перетинаєш блокпости, немає вже тієї напруги. Вони дивляться документи – і все. Раніше на блокпостах (окупанти) починали телефони дивитися, знайдуть там щось, поб’ють ногами телефон або заберуть. Тому тепер значно спокійніше, люди по вулицях ходять. Але з другого боку, працювати стало важче. Бо майже не лишилося у місті людей, які потребують мого товару. З одного боку, у них самих немає роботи, бо всі хто міг, виїхали під час окупації. А ті, що лишалися, виїхали вже після звільнення. Особливо через обстріли. Залишили місто клієнти, які мали майстерні на Шуменському, Острові. З кожним разом людей стає все менше. Старші і заможніші виїхали за кордон. Багато хто – у Миколаїв. Є і такі, що відійшли разом з росіянами.

– Як щодо обстрілів?

– Ми працюємо в тому режимі, що і раніше – тобто по дзвінку. Це все через обстріли. От я приїхав, а вікна побиті. Єдине – вони були поклеєні плівкою, тому не посипалися. Рами ще радянського зразка, зовнішнє скло розбилося. Люди, які до мене приходять, кажуть, що до них прилітає теж. Не лише по робочих місцях, але й у житло. Ось сьогодні жінка приходила. Вона живе на перехресті Миру-Кулика. То каже – влетіло їй так, що пішла тріщина по стіні будинку. Повилітали вікна, побило холодильник. Попало по кімнаті, але вона була у глибині квартири, тому врятувалася. А мій водій живе у цьому ж районі, за два будинки від нашого магазину. Приїхав ввечері на машині, хотів килимки повимітати, відкрив дверцята і в цей момент бачить,  вилітає квартира в будинку напроти. Десь в кут попало, каже. Пірнув прямо в передні дверцята в машину. Руки-ноги трясуться. Все в пилюці. Туди «швидкі» поїхали, люди побігли. Він машину закрив, пішов додому, а зранку прийшов, відкрив – а на задньому сидінні каменюка розміром з цеглину. Мабуть, влетіла через задні двері, а він і не помітив. Звичайно, небезпечно. І коли йде обстріл, не виходимо. Люди продовжують виїжджати. Я залишаюся, бо живу в передмісті. Всі ми ходимо під Богом, і поки Бог нас милував. А Херсон має жити.

Олеся СКРИПКА.