Дніпровське поблизу Білозерки – одне з сіл на березі Дніпра, яке щодня обстрілюють з Лівого берега. Сьогодні більшість людей виїхало звідси. Війна розділила багато родин. Надія Зуєва жила у Дніпровському разом з чоловіком та дітьми, а сьогодні зі своїми синами чекає закінчення війни у німецькому місті Тамм, землі Баден Вюртемберга. Про українців за кордоном, окупацію Білозерки та херсонських жінок, яким доводиться багато чим жертвувати заради збереження майбутнього своїх дітей, наступна історія.
«Над нами горіло небо»
До війни родина Надії любила подорожувати. Та подорож за тисячі кілометрів від дому ніхто не планував, згадує жінка. Життя до повномасштабного вторгнення було щасливим, сьогодні ж майбутнє не має чітких рис.
«До війни чим ми займалися? Чоловік працював на будівництві, були замовлення. І, в принципі, на все вистачало. Я працювала майстром манікюру сама на себе. Була оформлена як ФОП, платила податки, мала клієнтів. Мріяли, подорожували, діти вчилися у школі. В нас два хлопчики – 6-й і 7-й клас, так було на початку війни. Звісно, ми чули розмови ще за місяць до вторгнення. Але до останнього не вірили, що справді буде війна. Це була для нас несподіванка. Бо 23 лютого у нас ще були гості, і ми гуляли, веселилися. Навіть уявити не могли, що завтра станеться щось жахливе. Зранку всі прокинулися їхати на роботу. А мене розбудила клієнтка і каже: «Надю, може, ми відмінимо наш запис на дев’яту?». Я така: «В якому сенсі відмінимо?». У мене тоді весь графік збивається, і я не знаю, кого куди переносити. А вона каже: «Почалася війна». І ми тоді все самі побачили. Бо з нашої кручі видно Чорнобаївку, наше село розташоване над річкою. І почалося. Чоловік працював в Олешках, і, звичайно, він ще й намагався поїхати на роботу в цей день. Я не пускала. І, слава Богу, хлопці відмовили його. Бо вже 24-го на мосту творилося жахіття.
– Як у Дніпровському було на початку війни?
– Перші дні війни була паніка. Ніхто не знав, що робити і куди бігти. Бо в нас немає підвалу. Він був старий, і ми його засипали, зацементували. Не знали, куди їхати і чи треба взагалі. Чекали, що все закінчиться за 2–3 тижні. Бо слухали Арестовича. Запасів як таких у нас теж не було на довгий час. Я завжди сердилася на бабцю, Царство їй Небесне. А вона пережила війну. Вона постійно купувала мішками борошно, цукор, олії багато. А я сердилася і казала: навіщо так багато, адже ми можемо в будь-який час все купити в супермаркеті. Коли почалася війна, згребли з полиць все. Ми купували навіть ті консерви, яких ніколи не їли. Аби хоч щось було. Брали, що лишилося. Спали одягнені, дітей теж змушувала спати одягнутими. Над нами горіло небо. Це було щось жахливе. Над нашим будинком літали винищувачі. Я просто не знала, куди бігти.
оловіки організувалися в селі, ходили щоночі чергували. Але то було швидше від мародерів. Бо проти військової техніки голіруч – що можна зробити? У них були лише коктейлі Молотова. Жінки також організувалися, вичищали, які були в селі, підвальні приміщення. Це під магазином, на складі, там де холодильник в радгоспі. Але мені, щоб добігти до найближчого підвалу в магазині, треба було хвилин десять. Це якщо швидко бігти з дітьми. І не факт, що добіжиш. Тобто була абсолютна паніка. Але намагалися робити хоч щось.
– Отже, ви залишалися в селі на початку окупації?
– В перший тиждень війни нам зателефонували знайомі з Херсона. Це був чоловіка напарник. Вони працювали разом. Попросилися до нас приїхати і пожити. Тому що по Херсону тоді ще вмикали сирени. І у них не було підвалу. Ще й маленька дитина, яка дуже важко це все сприймала. І кожного разу було надзвичайно складно одягати-роздягати дитину – і знову все по колу. Їм не було де сховатися. Доводилося бігти в гараж, стрибати з дитиною в яму і там ховатися. Зрештою вони приїхали і залишилися у нас. Прожили два тижні і вже хотіли повертатися додому в Херсон, але не змогли. У той час туди почали потроху завозити продукти, а у нас в Білозерці з цим була катастрофа.
«Ми були заблоковані»
«Наші села виявилися заблокованими, так би мовити, відрізаними – дорога на Херсон була закрита. І проїхати було неможливо, – говорить Надія. – Тому що місцевий депутат висипав нам величезну купу піску. І одні люди були за ту купу, а інші – проти. Одні говорили, що вона хоч на деякий час зможе затримати просування російської техніки, врятувати нас від загарбників. Що завдяки їй до нас не пройдуть танки. А інші сварилися з ними. Говорили, що ми тепер заблоковані, ніяк не дістати продуктів. Ми не могли доставляти продукти з баз і складів в Херсоні. І навіть «швидка» не могла доїхати. Одній жінці довелося народжувати вдома – не могла дістатися лікарні. Комишани теж певний час були відрізані. Знаю, що люди з Комишан намагалися у разі необхідності їхати в Білозерку по допомогу, а не в Херсон. І в перший же день, як ту купу трохи розрили, наші друзі повернулися в Херсон, бо у них лишалися там батьки і їм треба було також десь діставати для них продукти. Оскільки ми жили в селі, у нас були кури, вони несли яйця. Хлопці ловили рибу. Обмінювалися продуктами. З сусідньої Новодмитрівки привозили молоко. Роздавали людям безкоштовно. Один чоловік їздив спеціально туди своєю машиною і привозив молоко, щоб людям роздавати. А потім вже продавали, але недорого – тільки щоб відбити бензин. Так і жили, трималися разом – нас було четверо і ще ось ці друзі з Херсона. А потім з продуктами почало ставати все важче. Не було хліба, доводилося їхати по нього в Білозерку. А там окупанти наставили своїх блок-постів, перевіряли. Це було страшно: не знаєш, як з ними говорити, чого від них чекати. Вони ж наставляють зброю».
Білозерський мітинг. «Перестрілка в прямому ефірі»
– Пам’ятаєте мітинги проти окупантів у Білозерці? Чи брали у них участь?
– 14 березня ми зібралися зі знайомими і поїхали. В Білозерці на площі було дуже багато людей. Не пам’ятаю, хто був організатор. Ми були з українськими прапорами, нас повели до танка. Сказали: ми підемо до танка (пам’ятник. – Авт.), обійдемо навколо і повернемося на площу – до торгового дому Безпоясного. Але люди пройшли танк і пішли далі прямо. Хоча ми знали, що військові вже заїхали. Рашисти були в Білозерці. Отже, ми пішли і дійшли до зупинки «Техносіті» – магазин товарів. Посеред дороги стояв БТР. На цьому наша мирна хода завершилася. Таке виникло тоді відчуття, що нас навмисне заблокували на цьому відрізку дороги. Тому що попереду був БТР і позаду біля танка заїхала військова техніка. Звичайно, у них була мета розігнати мирний мітинг. Жінки і чоловіки вели себе дуже сміливо. Боже, там були російськомовні жіночки. Вони кричали їм: «Ми з Росії, жили там, і жили тут. Нас ніхто нє ущємляєт. Ідіть геть!» Що я хочу сказати: окупанти – ті, що молодші, років до тридцяти, стояли і мовчали. Більш агресивно поводилися старші на вигляд – років 50-60. Ймовірно, це були їхні командири. Один з них виступав, кричав нам: «Та ваше керівництво вже розпустило Херсонську колонію зеків (90-у, здається) і вони вже пішли гвалтувати по селах вагітних жінок. І навіть називав село – Надєждовка. Мовляв, у вас бардак з владою, розпустили зеків. Ми кажемо: «Ідіть звідси, ми самі розберемося зі своєю владою!» Ми тоді розуміли, що вони мають вказівку залякувати, діють за методичкою. Несли всіляку ахінею. Я потім дзвонила знайомим з Надєждовки, запитувала, чи був такий випадок. Ніхто про це не знав. Я питала в них, чи мають родини, дітей? Але там жах якийсь почав відбуватися. Оці всі перестрілки я знімала в прямому ефірі на фейсбук. І тільки коли повернулася додому, зрозуміла, наскільки це було небезпечно. Вони почали стріляти. І коли пролунали перші постріли, стало по-справжньому страшно. Люди почали розходитися. А вони вихоплювали з натовпу людей – чоловіків – і били. Кого попало. І так вони забрали 8–10 чоловіків, кинули в БТР і вивезли в невідомому напрямку. Ніхто не знав, що з ними. Стріляли, слава Богу, в повітря. Але по всьому периметру зі всіх вулиць заходили їхні військові, вони сиділи, і зброя була направлена у натовп, на людей. Ось так закінчився перший і останній мітинг у Білозерці.
Виїзд з окупації. «Подорож в нікуди»
– Все ж таки вирішили виїхати з окупації? Важко було це зробити?
– З окупації ми виїхали з другої спроби. З першої нічого не вийшло. Виїжджали разом з сусідами двома машинами. На одному з блок-постів нас покошмарили, бо у чоловіка в телефоні (він нічого не видалив) знайшли те, що ми про них насправді думаємо: що орки – козли, матюки і нецензурщина. Я тоді думала, що нам кінець. Але, дякувати Богу, нас якимось дивом пропустили. І ми дісталися Кропивницького. Там прожили три місяці. Хоча спочатку, коли виїжджали, думали, що це на 2–3 тижні і ми повернемось додому. Ми не готувалися до евакуації ніяк. І не хотіли. Ми навіть не знали, чи варто їхати. Але чоловік мені сказав: «Ти ж розумієш, якщо вони прийдуть до нас додому, я просто не зможу вас захистити». І тоді почали думати, куди їхати. До нас телефонували родичі з Кропивницького, хвилювалися. І ось одного разу я вже сама їм подзвонила, плакала і казала: ви говорили у вас є будинок, ми хочемо виїхати. І ми поїхали до рідні чоловіка. Це був великий будинок у селі – частина родини разом з дітьми виїхали до Польщі, а ми зайняли їхнє місце.
– Чому вирішили залишити Україну?
– У Кропивницькому я навіть знайшла роботу. Щоправда, доводилося їздити щодня з села в місто. Я влаштувалася в салон, але клієнтів було мало, більше витрачала на дорогу, ніж заробляла. В другому салоні був чудовий колектив, та все одно зарплати не вистачало. А чоловік не міг знайти роботу, ходив по співбесідах: одна, друга, третя, десята. 2–3 дні попрацював – випробувальний термін. І знову – шукати. Аж потім йому подзвонив товариш і запропонував приїхати до нього в Київ працювати. І він надумав туди їхати. Мені ж сказав їхати в Німеччину. Я довго вагалася, хоча наші знайомі вже раніше туди поїхали. Одні казали – в тих землях добре, інші – в других землях добре. Насправді було страшно. Бо я їхала з дітьми в нікуди. Ми зовсім не знали мови, ніколи не вчили німецьку. Але я розуміла, що вже липень, а війна так і не закінчується. Дітям потрібна освіта, а в Україні лише онлайн. Діти мають вчитися, а не марнувати час і гуляти. Окрім того, в Кропивницькому ставало страшно їздити на роботу. Почалися прильоти по місту. Ми виїхали в Німеччину, а наступного дня нанесли удар по Авіаційному університету.
– Чому саме Німеччина?
– Для мене важливо було, щоб діти навчалися. У Польщі або Чехії виплат біженцям не вистачило б на життя. Я розуміла, що мені тоді доведеться працювати 8–10 годин на день. А що буде з дітьми? Треба їм готувати, допомагати з уроками. Якщо вони чекають тебе весь день, а ти приходиш додому втомлена і вже нічого не можеш, діти живуть самі по собі. На соціальні виплати в Німеччині можна прожити, тому вибрали цю країну. Ми приїхали в серпні, якраз були канікули. А 12 вересня діти пішли до школи.
Табір біженців. Варшава
«Як ми потрапили у Німеччину? Їхали евакуаційним автобусом зі Львова. З Херсона забрали нашу собаку Джину. І це стало великою проблемою при виїзді за кордон. Вона була нечіпована. А зайвих кілька тисяч у нас не було. Взагалі була дуже обмежена кількість коштів, щоб хоч якось протриматися перший час. Тому довелося передавати її з людьми в Рогатин, де знайшли прихисток наші куми. Вони взяли собаку до себе. А я з дітьми і трьома валізами поїхала евакуаційним автобусом до табору біженців у Варшаві. Не спали всю ніч, але, приїхавши на місце, я зрозуміла, що й там не вдасться заснути. Це було величезне приміщення, може, на 500 людей, може, на тисячу, без перегородок.
Дуже багато ромів, на підзарядку телефон залишити неможливо. Я хотіла поставити, до мене підійшов чоловік і каже: тут біля нього і стій. Бо вчора хлопець заснув в обнімку з планшетом – у нього з рук витягнули. Я знайшла якісь ковдри, діти заснули на розкладушках, а сама спати вже не могла. Дочекалася, поки діти трохи відпочинуть, і поїхала на вокзал. І там вже купувала квитки на потяг до Берліна. Можна було стати в чергу на евакуаційний автобус до Берліна і чекати 5–7 днів в таборі у Варшаві, поки наберуться люди. Але я там не змогла поспати і двох годин. Тому добиралися самотужки.
Вже в Берліні нас зустріли волонтери. Це було дуже приємно, коли вони біжать, кричать: українці приїхали! Допомагають тягнути валізи. Серйозно, це було приємно до сліз. Ми приїхали пізно ввечері. Переночували в таборі на вокзалі.
В Берліні ночували в аеропорту Тегель: це величезний термінал, де тимчасово облаштували місця для відпочинку, душові, сухі сніданки. Постіль чиста, аж скрипить. А зранку я вирішила їхати до знайомих, тих самих, що перші два тижні окупації жили в нас вдома. Вони вже були в Німеччині на той час, кликали до себе, говорили, що там хороша соціальна допомога. Я поїхала – і… прогадала.
Німеччина. Пошуки нового дому
– Багато хто з українських жінок обирає своїм прихистком Німеччину. З якими труднощами довелося зіштовхнутися у цій країні?
– Була дуже важка дорога з купою пересадок. Але так вийшло, що нас ті землі не прийняли. Вони дали направлення в інше місто. І знову – з валізами, з дітьми – 10 пересадок. З табору в табір кочували. Це була просто катастрофа. В останньому таборі ми прожили 10 днів, з 1 по 10 серпня.
А 3-го до мене приїхали сестра з сином. Вона на той час вже працювала в Польщі. Але я її зірвала з місця, сказала їхати до нас, бо там, де великі сім’ї, більше шансів отримати житло і кращі умови.
Нам пощастило – нас поселили в готель, там ми прожили ще 2 місяці. За цей час почали оформлювати документи. Правду кажучи, оформлення документів – це справжня рулетка. Все залежить від того, який соцпрацівник тебе оформлює, в яких землях, в якому селі ти живеш. Щоб дочекатися ось цього аусвайса – посвідчення на проживання, люди чекають від кількох місяців до півроку. А без посвідчення ти як турист: не можеш оформити страховку, виплати отримуєш мінімальні – 330 євро. І щоб їх отримати, також маєш щомісяця подавати купу документів.
– Довго довелося чекати на житло?
– Нам не було з чого вибирати особливо. Одну-єдину трикімнатну квартиру ми змогли подивитися. І були дуже раді, що власник погодився пустити українців і нам її джоб-центр затвердив. Коштувала вона півтори тисячі євро на місяць. Поки що її оплачують – і це добре. Але рано чи пізно нам доведеться виходити на роботу і тягнути цю оренду самим. Треба бути готовим до того, що з півсотні запитів по сайту тобі відповість один чи два власники. Багато хто хоче здавати квартиру працюючим, а не тим, хто живе на соціальні виплати. Ми заїхали на квартиру 1 листопада. А 12-го до нас приїхала наша мама. Вона прожила в окупації 9 місяців. Виїжджала з лівого берега: через Крим, росію, країни Балтії, Польщу. І зараз нас в цій квартирі шестеро. Господар підняв орендну плату на 300 євро, тобто він рахує, що з кожної людини по 300 євро.
Мовний маркер українців за кордоном
– Спілкуєтесь з іншими українцями?
– Я багато чого під час війни усвідомила по-іншому. Хоча, звичайно, війна почалася задовго до 24 лютого 2022-го. Але я не розумію тих українців, які в Німеччині, говорять російською, для яких «какая разніца». Є різниця: ви тікаєте від війни, яку розв’язала росія. І якщо говорите російською, то яким чином вас відрізняти від рашистів? Я розумію, що так звикли Одеса, Харків, не всі. І якщо вона (переселенка), наприклад, згадує щось про Приватбанк, значить, з України. Але ми маємо бачити своїх.
Українські та проросійські мітинги
– Німеччина підтримує Україну. А чи самі українці підтримують свою країну звідси?
– Українських мітингів в Німеччині багато. Кожен місяць точно. Ми намагаємося їх не пропускати. Найчастіше їздимо у Штутгарт, наше місто поблизу розташоване. Мітинги різні бувають. Просили зброю, леопарди. Дякували німцям за підтримку. Останній раз була велика хода містом 8 березня з нашими прапорами. Багато корінних німців щиро підтримають Україну, вивішують на машинах наші прапорці. Але змушена сказати, що є і проросійські мітинги. В нашій місцевості вони не численні. Але ось нещодавно один такий мітинг бачили. Проїжджали повз людей, побачили у них плакати. Ми ще тільки вивчаємо німецьку, тому одразу не зрозуміли, але сфотографували, щоб перекласти. Коли переклала, що вони написали, це була лють. Ці люди виступали проти зброї, яку Німеччина постачає Україні. А на плакатах було написано, що через німецьку зброю кожні 14 хвилин гине людина. Я не знаю, наскільки треба мати промиті мізки, і чи хтось рахував, скільки українців гине через рашистську зброю на українській землі. На щастя, ці люди виступають не дуже активно, адже завжди є ті, хто можуть вказати напрямок, куди їм іти.
– Як з роботою у Німеччині?
– Щодо роботи. У мене, наприклад, дві освіти – педагогічні. І ще я майстер манікюру та перманентного макіяжу. Щоб влаштуватися в садочок або до школи, мені треба знати німецьку на рівні B2. Курси мовні у нас інтенсивні, триватимуть до вересня. Але я не знаю, чи встигну засвоїти мову на потрібному рівні. Поки що ми здали тести на рівні А1, це за два місяці, але говоримо дуже примітивно. Просто окремі фрази. Звичайно, можна і зараз піти на роботу. Те, що вони пропонують, – mini-job. Тобто ти ходиш на курси і за тобою зберігаються виплати. Але по факту це тільки на словах. Для того, щоб зберегти мої нинішні виплати, я маю пів дня бути на курсах і пів дня працювати. Воно того не варте. Якщо ж шукати себе у сфері краси, можна піти в російськомовний салон. Але я точно не хочу йти в таке середовище. А щоб іти в німецький, знову ж таки треба вивчити мову. Є думки орендувати приміщення та працювати на себе. Якщо порівняти, одна процедура перманентного макіяжу, наприклад, «брови», коштує близько 250 євро і займає півтори години. За цей же час роботи в салоні на власника ти отримаєш лише 13 євро. Та поки що думати про свою справу зарано. Звичайно, є робота, яка не потребує знання мови: посудомийки, двірники. Як відомо, українці різні приїхали, хтось готовий працювати мовчки – я таку роботу не шукаю.
– Знаю, що українські жінки у будь-якій ситуації знаходять вихід. Чи доводиться економити, і як це вдається?
– В Німеччині високі податки – 35–40%. Тобто якщо ти заробила 3000, то майже половину віддаси. Добре, якщо лишиться хоча б 2 000. І якщо українська влада хоче оподаткувати українців за кордоном, то я не знаю, за що жити і чи варто повертатися. Продукти тут дуже дорогі. Та є соціальні магазини, називаються тафель. Усі, хто сидить на соціальних виплатах, мають право у них купувати. Туди завозять товар з супермаркетів за день-два до закінчення терміну придатності. Туди завжди черга: казахи, сирійці і навіть німці. За 15–20 євро можна набрати дві сумки. Це фрукти, йогурти, буває і м’ясо або сир, хліб, булки. Тобто там, де ми можемо зекономити, економимо.
– Хочете повернутися у звільнений Херсон?
– Коли звільняли Херсон, якраз сюди до нас їхала мама. І ми не могли повірити, що це правда. Це була радість, але недовга. Тому що ми розуміли: коли вони (окупанти) відходять, то починають все знищувати після себе. Всі села, які знаходяться вздовж Дніпра, будуть під щоденними обстрілами. Так воно і є зараз. Наше рідне село сьогодні просто чорне. Немає води, світла. З листопада. Газ насилу зробили. Але майже всі виїхали. На сьогодні лишилося до 40 людей в селі, може, й менше. Я не знаю, як вони там тримаються. Звичайно, волонтери завозять їжу, воду, буржуйки, дрова. Батьки мого чоловіка тимчасово виїхали до Білозерки, але дуже хочуть додому. Ми теж хочемо повернутись і все відбудувати. Але питання: куди повертати дітей? Сьогодні наша круча вся нашпигована розірваними і нерозірваними снарядами. Вони мінували все. Сусідам прилітає – одним, другим, третім. У нас вибиті вікна вже давно, побитий дах, стіни ще стоять. Це сьогодні. І я не знаю, що буде завтра. І не знаю, як держава збирається повертати українців додому, мають бути хоч якісь умови. Звичайно, я хочу повернутися, відбудувати свій дім. А діти вже робитимуть власний вибір. Зараз у нас головна мета – вивчення мов. У Німеччині, навіть якщо не знаєш німецької, всі чудово розуміють англійську. Мені, якщо чесно, соромно, що у 35 років я не знаю англійської на достатньому рівні.
За словами Надії, одне з найважчих рішень, яке довелося прийняти заради майбутнього дітей, це розлука з чоловіком на невідомо який час. Як і багато інших українських жінок, вона та діти чекають, коли вся родина зможе зібратися під дахом рідного дому.
«Всі хочуть додому»
Записала Олеся СКРИПКА.