Знайшли у річці з гирею на ногах: детально про звірство окупантів у Херсоні
Сьогодні, коли Херсон визволено від ворожої навали, вкрай важливі не лише душевні відео і фото з центральної площі. Ми маємо постійно нагадувати про військові злочини російських окупантів. У Херсоні їх теж виявилося дуже багато. Чого тільки варта історія із закатованим підполковником Віталієм Лапчуком. Колишній заступник начальника Херсонського факультету Одеського університету внутрішніх справ одним із першим записався в тероборону. І став мішенню для ФСБ. Моторошними подробицями затримання і вбивства Віталія з NewDay ua ділиться вдова Альона Лапчук.
– Альоно, як Ваш чоловік опинився в епіцентрі подій?
-На момент повномасштабного вторгнення росії Віталій працював у Держкомрезерві і був у Києві. А у нас тут вже бомбили Чорнобаївку. Я дзвоню чоловікові: мені страшно, що робити? Він – сиди вдома, я їду. 24-го ввечері він вже був у Херсоні. А 25-го пішов на Антонівський міст. А там вже були спалені машини і купа трупів. Віталій почав дзвонити Лагуті (на той момент – голова Херсонської ОДА), той трубку не бере. Його помічнику додзвонився й говорить: «Треба підірвати прольот на мосту, тоді ніхто не пройде. Потім легко відновимо». А той йому – забирай сім’ю і їдь, це не твоє діло. Тоді Віталій поїхав у військомат, там зустрів Дениса Миронова, відставного майора. Мій чоловік став командиром однієї з рот ТрО, а Денис був його заступником. Зазвичай, виходячи в місто, вони брали з собою інші телефони, порожні, а не «домашні». 27 березня Віталію хтось подзвонив і викликав на зустріч, хтось, кому він довіряв. Те, що їхнього комбата «обробили» ФСБ-шники, вони вже знали. Я це чула, коли їхала з ними в машині. Віталій говорив: ти не бери від нього слухавку, ти ж знаєш, він вже «під тими». Мій чоловік взагалі був дуже обережний. А оскільки він їхав до когось близького, взяв телефон, де було все, будучи впевненим, що його не затримають.
–Тобто, в телефоні Віталія могли бути всі докази його діяльності?
-Я так думаю. Так от з Денисом кудись на зустріч мій чоловік поїхав о 9 ранку, а вже через годину я зрозуміла – щось не те. Ми завжди були на одній хвилі і я його відчувала. Дзвоню – слухавку не бере. А потім почав постійно скидати… Такого бути просто не могло. Здогадалася, що його взяли. Увесь цей час я телефонувала на «гарячу лінію» уповноваженого з прав людини, але так і не додзвонилася. А десь о 13-й годині, дивлюся, до будинку, ми тоді жили у моєї мами, під’їхали три «zетки»… Чоловік подзвонив і говорить – Альона, відкривай! У мене і серце впало…
-Хто це були, ФСБ-шники, чи не тільки?
-До будинку ввалилися одразу дев’ятеро. Ну з ФСБ там, може, й було декілька осіб, вони поводилися стримано. Решта – придурки з ДНР: примітив і хамство. Там один був такий Андрій, у того взагалі були «скляні» очі. Тільки-но «гості» зайшли, я почала запитувати: хто ви такі, ваші прізвища, мета вашого візиту? Вони – «российские войска!». Запитую: за що ви його побили? А у Віталія була розсічена брова. Зверху наліпили лейкопластир, а з-під нього кров повністю заливала очі – обличчя все чорне. Віталій у такому стані ще говорив одному з них: «Ти, як офіцер, обіцяв сім’ю не чіпати». Мене ж заспокоював: «Альона, вони тільки заберуть зброю і все». А сам ледь говорив, у мене було відчуття, що йому зламали щелепу…
-У будинку тещі Віталій ховав зброю?
-Ну пам’ятаєте ж події в «бузковому парку», коли окупанти розстріляли хлопців, які вийшли захищати місто? Тоді була така паніка. Хто міг, втікав, а зброю кидали просто на землю. І Віталій удвох з Денисом почали збирати ту зброю в його машину, щоб не валялася посеред вулиці. 2 березня знайдене завезли до мами в підвал. А потім ще збирали по смітниках кинуті автомати, гранати, набої… Знайшли у нас, звісно, це все під час обшуку. І мені говорять: «Твій чоловік – терорист і буде відповідати за законами росії. А будеш багато вякати, зараз у тебе зуби полетять». Це чули старший син і моя мама. Вона як побачила, що з Віталієм зробили, почала ридати. Схопила Біблію і говорить: заприсягніться, що ви його більше не чіпатимете. То була істерика. А як спустилися в підвал, вони його там просто вбивали. Мені здається, там Віталію проломили кістку на обличчі, так і залишалися чорні смушки від прикладу автомата… І говорять: «Так, ви тут всі терористи, всіх забираємо». Навіть маму хотіли забрати. Кажу, її не довезете, в мами цукровий діабет і високий тиск. Хочете, щоб у машині був труп? А там очі «скляні», це точно були наркотики…
-І вас усіх забрали?
-Окрім мами, її таки вдалося «відпросити». А мені, сину й Віталію натягли на голови пакети… Пам’ятаю цей останній погляд свого чоловіка на мене. Він картав себе за те, що не вберіг нас від всього цього. Повезли нас в обласне управління поліції, на Лютеранську, 4 (Кірова). Я це зрозуміла, відчувши під ногам бруківку, така тільки на подвір’ї будівлі ГУНП. Всіх розвели по різних кімнатах. Те, що я чула: «Ми повинні встановити увесь ланцюжок». Який ланцюжок, яких людей вони хотіли встановити, не знаю. Віталій їм говорить: голова болить дуже, я не пам’ятаю. …Ааа, не пам’ятаєш, спустимося вниз! У мене тим часом брали відбитки пальців, це все було так довго – з 15-ї години до першої ночі. В один момент мені стало моторошно, раптом починаю ридати і чомусь кричати «ви його вбили!». Я так ридала, що в мене були від сліз мокрі ноги. Вони щось заметушилися, а потім кажуть: ти йди, а з сином нам треба поговорити. Думаю, на той момент вони вже Віталія вбили, я це просто відчула. Хотіли приховати злочин, ще й сина забрати. Говорю – ні, сина ви нікуди не заберете, чоловіка мені ви вже вбили. То тоді вже вбивайте й нас. Вже пізно, комендантська година. Мене на вулиці розстріляють. А якщо ви зробите це тут, будете відповідати. А вони мені: «завтра приедет военная полиция, тебе будет хуже». Говорю – та гірше вже бути не може.
-З Вами спілкувалися вже інші люди, не ті, які робили обшук і забирали з дому?
-Частково ті були присутні й там. У мене на голові все ще залишався пакет, але він був з коричневою прозорою смужкою і я все бачила. Не знаю, може, вони злякалися моєї істерики, але нас раптом посадили в машину, вивезли під мости, як на Таврійський і Шуменський, і сказали – шуруйте. Говорю: так вже додому відвезіть, комендантська ж година! А вони: ну, там патруль, ми боїмося… До четвертої ранку ми з сином йшли до себе в Степанівку. Дійшовши до свого будинку, побачили, що в нього влучила ракета. Вона не розірвалася, але пробила дах і розгромила сходи.
Звісно, що стріляли адресно, туди, де ми були прописані. Сусідні будинки були цілі. А мамі у цей час стріляли у ворота, вони були як решето, на вікнах скло повилітало. У дворі ми знайшли багато таких квадратних шматочків. Як наче арматуру порізали. Стріляли касетними боєприпасами.
-Куди ви поїхали, залишившись без даху над головою?
-Я – до своїх друзів, а син – до своїх. Мали конспіруватися. Бо в нас же позабирали телефони, хто знав, що вони там знайдуть. А потім знову скажуть, що ми терористи. Наступного дня я купила новий телефон і відновила свій номер, бо до нього прив’язані банківська картка, Фейсбук і т.д. Замінила паролі, щоб ніхто не заходив. Цікаво, що 29 березня, на третій день після затримання Віталія, з його телефона мені почали надходити повідомлення. А в нас була домовленість – якщо просто зайнятий, він мені відправляв плюсик. Це означало, що все добре. А тут надсилає плюсик і пише – «все складно». Звісно, це вже був не він. Зрозумівши, що це ФСБ-шник, я пишу: «Віталік, ти тримайся, головне здоров’я. Ми написали в ООН, стукаємо в усі зачинені двері, тебе внесли в списки на обмін…». І після цього – все, телефон відключися і більше не світився. Далі я написала про те, що викрали Віталія, у Фейсбуці. Потрібно було привернути увагу суспільства.
-На той час Ви знали, яка доля друга Віталія – Дениса, його теж затримали росіяни?
-Після мого посту в Фейсбуці зі мною зв’язалася дружина Дениса. Зникли його обидві автівки, як і машина нашої родини. Знаючи, що він був разом з моїм чоловіком і прочитавши моє публічне повідомлення, вона захвилювалася. Я розповіла їй, що Віталія з Денисом заарештували. Згодом Ксюша (дружина Дениса) мені подзвонила і говорить, що на неї вийшов чоловік, якому Денис передав свій наручний годинник. Його колишній співкамерник приніс сусідці Дениса, адже сім’ї Миронова з Херсона довелося вихати через небезпеку. На фото дружина впізнала дорогий швейцарський годинник свого коханого. Передали, що сам він у тяжкому стані, важко дихає. Перебуває на Кірова, 4, на підвалі. До 18 квітня його з іншими бранцями тримали там, а потім відправили в Крим. 23 квітня Денис помер, від ненадання допомоги при тяжких травмах. У нього ребро пробило легеню. І він місяць мучився, повільно згасаючи, – медика так і не привели.
– А що було чутно про Віталія?
-Його бранці з підвалу на Кірова бачили тільки в день затримання – 27 березня. Це ще раз підтверджує мої здогадки – мого чоловіка вбили одразу, у той момент, коли в мене почалася істерика. Віталік нас врятував. Мене з сином випустили тільки через нього. До речі, виходячи з двору ГУНП, я запитала: як і коли можу забрати свого чоловіка? Мені відповіли: «он сознался, что терорист, его будут судить в россии и он будет там сидеть». Я запитала: «Ціна питання?». Відповідь була, мовляв, тільки обмін. Хоча на цей момент вони прекрасно знали, що Віталій вже мертвий… Цинічна сволота.
– Вимушено виїхавши з окупованої території, Ви продовжували шукати чоловіка, живого або мертвого, чи не так?
– Я писала всюди, куди могла. І одні люди з міста, які, я впевнена, знали, що сталося з Віталієм, мені відповідали: «Ні, не в курсі, де він, як і Ви». Ну, з рештою, хтось із хороших знайомих його й здав. А Віталій про це точно здогадувався, тому і вбили.
-Як знайшли тіло Віталія?
-Ми з сином та мамою виїхали з Херсона 7 квітня через Снігурівку. Потрапили під обстріл. Машину посікло осколками. А 9 червня на мене вийшла судмедексперт з окупованого Херсона і попросила їй подзвонити. Звісно, я одразу все зрозуміла, мене почало трусити. Дзвонити сама я побоялася, це зробив прокурор, який вів справу про викрадення Віталія. І він мені підтвердив, що дійсно знайшли тіло мого чоловіка… Це була набережна Річпорту, 22 травня. Труп стояв свічкою у воді… з гирею, прив’язаною до ніг. Руки теж були зв’язані… Його побачив хлопець, який там пірнав. Коли з води дістали тіло Віталія, на ньому не було живого місця. Ми його впізнали тільки по родимій плямі на руці. Там і нирки були відбиті… А причина смерті виявилася невідомою, бо ж тіло довго було у воді. На це й розраховували.
-Ви домагатиметеся того, щоб вбивць Віталія знайшли?
– Я бачила і чула, як вбивали мого чоловіка. Дала всі свідчення правоохоронним органам. І росія за все має відповісти. Це військові злочини і вони повинні мати міжнародний резонанс. І ще хочу щоб знайшли тих, хто зрадив і здав Віталія. Так само, як і його друга Дениса Миронова.
Спілкувалася Марина САВЧЕНКО.