Після звільнення Херсона до рідного міста повернувся відомий краєзнавець та геральдист, дослідник історії козаччини на півдні України та воїнських некрополів Таврії Олексій ПАТАЛАХ. У вересні Олексу викрали рашисти й місяць тримали «на підвалі», а потім випустили в обмін на виступ з «викриттям укронацизму». По тому чоловік переховувався за межами обласного центру і лише після визволення Херсона зміг туди повернутися. Історію своїх поневірянь Олексій Паталах розповів журналісту NewDay ua.
– Олекса, наскільки мені відомо, з початку окупації Херсона ти жив не в своїй квартирі на Корабельному спуску, а у знайомих у Східному мікрорайоні. А викрали тебе саме з свого дому. Чому там опинився, якщо знав, що тебе можуть розшукувати?
– Перед тим я був на дачі – треба було щось їсти, тож наловив і насолив риби. З нею приїхав додому, аби переночувати, сходити на ринок за продуктами і їхати на Східний. Адже транспорт тоді ходив погано, і ввечері туди з центру було ніяк не дістатися, тільки пішки. А це далеко. Отже, переночував, зранку вийшов з квартири, а мені назустріч шестеро бурмил з автоматами і в балаклавах. Просто в під’їзді надягли наручники, забрали ключі від вхідних дверей і потягли в мою квартиру. Кажуть, робитимуть у мене обшук.
– І що ж шукали?
– Я так розумію, вони й самі до пуття не знали, що. Побачили вуздечку та канчука й питають «Ти що, садомазохіст?». Ні, кажу, просто я верхи їжджу. Побачили муляж козачої шашки – довелося пояснювати, що захоплююся реконструкцією. Шашку, до речі, так і не повернули. Витягли ордени другої світової й одразу «Де вкрав?». Відповідаю – то покійного діда, котрий воював. Ось його фото з усіма нагородами. Але справжнє свято в учасників «обшуку» настало, коли з шухляд у шафі повитягали підбірку журналів «Українське козацтво», які видавалися в Чикаго й Торонто. Випуски були датовані з 1968 по 1982 роки, але дати непроханих гостей не обходили. Вони звернули увагу на місце видання й негайно зробили висновок: «Так ти американський шпигун». І потягли мене «на цугундер», себто у підвал будівлі Головного управління Національної поліції Херсонщини на вулиці Лютеранській, де я пробув з місяць.
– Вибивали свідчення?
– Тортур, як таких, не було. Одного разу вирішили підключити до мене струм. Начальник «тюрми» із позивним Чорний посадив на стільця, вдягнув наручники з якимись провідками й почав крутити якусь машинку. Крутить і питає: «Що відчуваєш?» Та нічого, кажу. Він знову щось крутить, і знову «Що відчуваєш?». А я йому – нічого. Тоді Чорний страшенно заматюкався на чиюсь адресу «Нічого довірити їм не можна – геть зіпсували апарат». На тому тортури й закінчилися. А що з мене візьмеш? Співкамерник з Голої Пристані одразу дав мудру пораду – на допитах не мовчи, розповідай їм, що хочуть. І я не мовчав. Від мене вимагали прізвища українських активістів і держслужбовців – я їм цілий список надиктував. От тільки то все були прізвища людей, котрі… вже померли. Запитували про моє співробітництво з Інститутом національної пам’яті, зокрема про перейменування вулиць Херсона. Про таке можна було говорити безпечно, і я говорив. Цікавилися політичною обстановкою в області, то я їм розказую: «Хлопці, я докладніше знаю про Херсонщину у вісімнадцятому сторіччі, а не в двадцять першому». Запропонували «викривальний виступ» з записом на відео. Я не відмовився – наговорив на камеру псевдонаукових нісенітниць з «потрібною» риторикою. Судячи з усього, їм сподобалося. Бо отримав чи то премію, чи то «винагороду за співробітництво» – банку рибних консервів.
– Морили голодом?
– Годували нас раз на день. «Пайкою» була пластикова тарілка макаронів, що позлипалися, чи каші з запахом тушенки – перловки, рису або гречки. Тож рибні консерви справді здалися делікатесом.
– А чому звільнили – дав підписку про співробітництво із ФСБ?
– Як не дивно, такої підписки й не вимагали. Мабуть, як агент я їм здався не дуже перспективним. Лише наполягали, аби я в майбутньому оформив паспорт громадянина рф. Я й це пообіцяв – тільки не зараз, а коли черг поменшає. Зрештою, у тюрмі настала ротація, і мене звідти випхали. Дістався додому і бачу, що після обшуку зник дивний набір речей – покривало з ліжка покійної матері, прищіпки для білизни. Дурниця якась. Але в квартирі я довго затримуватися не став. Побоювався, що за мною стежитимуть і так зможуть вийти чи на подругу, котра мене переховувала, чи на спільного знайомого, котрий був пов’язаний з партизанами. Підставляти порядних людей не хотів і сам не хотів удруге підставитися. Навчений гірким досвідом, швиденько зібрався й гайнув на дачу. Там і просидів майже до звільнення Херсона, харчуючись власноруч виловленою рибою, фруктами та городиною з ділянки. Може, то була не найрозкішніша дієта, але після «підвального меню»» вона мені здавалася бенкетом. Навіть трохи від’ївся й здоров’я поправив.
– Як гадаєш – твоє затримання було просто збігом обставин чи хтось виказав?
– Гадаю, виказали. І навряд чи сусіди. В мене підозра на одного знайомого, котрий заходив увечері, коли з дачі приїхав. Своїми підозрами я вже поділився з ким треба, але особи називати не буду – може, дарма я на нього клепаю, і він ні в чому не винен.
– Дякую за інтерв’ю.
Спілкувався Володимир ДОРОФЄЄВ.