«Останній місяць перед звільненням села росіяни ніби з котушок з’їхали. Примушували людей виїжджати зі своїх домівок і потім їх грабували. А на початку листопада 2022 року ми всі прокинулися через гробову тишу. Не було чути нічого – жодного танка, жодної автівки. За 4 години росіяни повтікали всі. І невдовзі після цього зайшли наші, ЗСУ», – згадують про пережите мешканці села Борозенського, розкинутого посеред степів у Бериславському районі. За їхніми словами, за 8 місяців окупації росіяни постійно їм повторювали, що прийшли сюди назавжди. Тим, хто з цим не погоджувався, погрожували: «Для вас тут занадто добре, тому ви в Борозенському жити не будете. Тут будемо жити ми». З часом їхня риторика змінилася: «Якщо ми тут не житимемо, то ми вас просто зітремо з лиця землі».
«Накидались на охоронців, крали техніку»
Після звільнення Борозенської громади минуло майже 10 місяців, а в місцевому сільськогосподарському виробничому кооперативі досі підраховують збитки і заліковують рани. Як з сумом говорять селяни, завдяки тому, що окупантам було що красти в СВК «Борозенське» – одному з найбільших господарств у Бериславському районі, росіяни трохи менше чіпали самих людей.
«Коли окупанти зайшли до Борозенського, вони попервах нас не чіпали і здебільшогопросто спостерігали за нами. Якось влітку близько о пів на п’яту ранку я прокинувся від сильного гуркоту: росіяни заходились виламувати двері в нашому офісі. Ми прибігли до них, питаємо: чому не можна було попросити відчинити двері? А один із росіян кричить: «Нацики, де тут нацики?». А потім такий: «Як ви ставитесь до Росії і до русскіх? Тільки правду кажи!». Відповідаю: «Ну до Росії як до держави – нормально, а до ваших дій – негативно». Він на мене з кулаками кидається, а я йому: «Ти ж сам попереджав, щоб я казав правду, що ти робиш, ми ж прості люди. Ти знаєш, що таке кооператив?». А він поняття не має. Потім приїхав їхній командир і відчепились від нас. Але дедалі більше росіяни на нас наїжджали. Ти міг з ними поспілкуватися вдень, а ввечері отримати в хату міну», – згадує 69-річний Микола Медвідь, голова СВК «Борозенське».
За його словами, найбільш важким для села виявився останній місяць окупації. Після того,як Збройним Силам України вдалося звільнити сусідню Велику Олександрівку, росіяни ринулися до Борозенського, повсюди розставили свою техніку і робили все, що заманеться. Їхні командири до села майже не заїжджали і керували зі своїх штабів по сусідству.
Тоді ж росіяни трощили і грабували все навкруги. Знищили ферми в селах П’ятихатки і Садок, розграбували 3-й і 4-й відділки господарства, пекарню. Окупанти відібрали більшу частину врожаю, який вдалося зібрати минулого року – частку працівники кооперативу встигли сховати.
«Залітали до гаража, кидали охоронця на землю, цигаркою припалювали йому руки йнаказували: «Показуй, де тут хороші машини! Інакше ми тебе…». Брали найкращі машини і виганяли їх. Кожен ранок ми починали з підрахунку втрат: то молоковоз забрали, то «КамАЗи», то сівалки, то комбайни. Частину вони вивезли до Нової Каховки і туди, далі. А частину просто нищили: били скло, виривали монітор, пробивали бак. Усюди, де були росіяни, вони накоїли великої шкоди», –продовжує Микола Медвідь.
За приблизними підрахунками, російські окупанти знищили і розграбували виробничі потужності СВК «Борозенське» щонайменше на 60%, а тваринницький напрям ще більше. Частково техніку вдалося відновити власними силами, а за решту досі довелося гасити оформлені до повномасштабної війни кредити. Більша частина орендованих кооперативом земель – близько 7,5 тисячі гектарів – ще навесні цього року залишалася замінованою, особливо з боку Великої Олександрівки. Трохи їх вдалося розмінувати власними силами, частково – за допомогою військових. Але ця проблема залишається для місцевих аграріїв дуже болючою.
Має кооператив проблеми зі збутом зерна. Микола Медвідь говорить, що до великої війни у нього були надійні партнери, які теж дужепостраждали внаслідок бойових дій. Але він сподівається, що це питання вдасться вирішити.
Місцеві стверджують, що Борозенське і навколишні села змогли вижити саме завдяки роботі кооперативу, в якому працювали і продовжують працювати майже три сотні людей. В скрутний час господарство допомагало продуктами.
За словами Миколи Михайловича, росіяни йому не пропонували співпрацю. «Якось один мене спитав, чи хотів би я на них працювати. Я перепитав: хто ти за національністю? «Дагестанець». Ти любиш свою батьківщину? «Да, люблю». Ну а я свою Україну люблю, тож більше подібних питань мені не став». На тому розмова закінчилася», – згадує голова СВК «Борозенське».
Згодом він сам постраждав від рук окупантів. Микола Медвідь неохоче згадує, як росіяни жорстоко побили його разом із дружиною.Стікаючого кров’ю, його доставили до Бериславської центральної районної лікарні, де згодом він дізнався про звільнення Борозенського. Наслідки жорстокого побиття досі даються взнаки, хоча Микола Михайлович всіляко намагається це приховати і одразу переводить розмову на щось інше. Але хоч-не-хоч вона все одно повертається до спогадів про безчинства росіян.
«Вони зовсім не такі, як ми. Вони геть інші. Боляче дуже згадувати про те все. Стараємось це забути. Але поки не виходить», – зізнається Микола Медвідь.
«Стелі тут не було, даху теж. Не було нічого!»
«Ось тут жили орки, в нашому будинку культури. Будівля велика, дуже гарна, внизу кафе було, дискотека. Відновленню підлягає, але обсяг робіт значний. А навколо росіяни понаставляли свої ДЗОТи. Навіть трохи встигли ними покористуватися, а потім покинули, залишивши таблички «Заміновано», – показує нам своє село Володимир Васюта, заступник начальника Борозенської сільської військової адміністрації.
Разом із ним і очільником військової адміністрації Семеном Мощенським підходимо до порослої травою невеличкої бетонної споруди. Біля одного з ДЗОТів Васюта зізнається, що після звільнення села спочатку пропонували їх передати нашим військовим. Ті відмовились, тому селяни вирішили перетворити їх на туалети, встановивши над вигрібними ямами.
Тут же, в центрі неподалік, стоїть пусткою пошкоджена опорна школа. Представник військової адміністрації говорить, що кошторисна документація з її відновлення вже подана до Фонду ліквідації наслідків збройної агресії.
До великої війни Володимир Васюта працював спортивним інструктором, мріяв побудувати в центрі села сучасний стадіон зі штучним покриттям. Підготовлений за його ініціативи проєкт став переможцем одного з конкурсів, і в 2022-му мали розпочатися земляні роботи. Але після 24 лютого йому довелося переключатися на зовсім інші справи. Навесні 2022 року, після того, як у Борозенському вже на повну хазяйнували «ДНРівці», він прийняв рішення вибиратися з окупації, зібрав колону з кількох десятків машин і через 14 ворожих блокпостів вивіз людей через Нову Кубань і Давидів Брід на Кривий Ріг.
«На кожному з блокпостів я давав оркам шмат м’яса, щоб людей не чіпали. Стояли там «ДНРівці» зі 113-го полку», – згадує Володимир Васюта.
Прогулюючись центром, заходимо до будинку 82-річної Віри Кулик. Жінка розповідає, що 3 листопада, якраз перед звільненням села, росіяни майже повністю зруйнували її хату. Нещодавно в ній зробили капітальний ремонт, тож будинок знову став придатним для життя.
«Стелі тут не було, даху теж. Не було нічого, синку! Зірвало все, залишились лише стіни. Зараз усе відновлено», – говорить Віра Михайлівна.
За словами Семена Мощенського, начальника Борозенської сільської військової адміністрації, зараз у громаді вже відновлені йвидані матеріали для відбудови 40 житлових будинків. Загалом тут пошкоджено 293 будинки, а 45 повністю зруйновані.
Питання відновлення житла і отримання будівельних матеріалів у Борозенському, майже як і всюди, не обходиться без сварок.
«Часто питають: «Чому сусідам будматеріали дали, а мені ні?». Нерідко люди хочуть отримати від нас, приміром, шифер, рейки, балки, потім одержати компенсацію від держави, ще й відновити житло за рахунок програми «Пліч-о-пліч». Або привезли на село фуру шиферу – 986 листів. Аби перекрити одне стандартне домоволодіння, потрібно 80 штук, тож фури вистачає по факту лише на 12 будинків. А людям здається, що з однієї фури можна ледь не все село перекрити, і виникає обурення. Бо всі хочуть взяти. Тому ми виділяємо шифер за категоріями. Насампередтим, у кого немає даху, посеред хати небо і хто самостійно не може дах перекрити. Якщо ж роздаватимемо шифер направо-наліво, буде ще гірше, багато людей знову залишаться невдоволеними», – вважає Семен Мощенський.
Найбільш постраждале село в Борозенській громаді – П’ятихатки. Саме тут проходила лінія зіткнення. До російського вторгнення уцьому селі було близько 70 будинків, зараз залишилося лише 29 мешканців. Через велику кількість мін, які закриває високий бур’ян, з розчищенням П’ятихаток і навколишньої території доведеться зачекати. Також складна ситуація з замінуванням у селі Дмитренка, проїзд до якого тимчасово заблокований.
Попри це, люди продовжують повертатися до своїх домівок. Зараз у громаді проживаютьблизько 2600 осіб з майже 4 тисяч, котрі мешкали до окупації. Багатьом із них доводиться зіштовхуватися з необхідністю оновити або відновити документи на нерухомість, щоб отримати грошову допомогу від держави на відновлення пошкодженого або зруйнованого житла. Місцевим стало трохи легше після того, як у сусідній Великій Олександрівці відновили роботу ЦНАП, бюро технічної інвентаризації і державний реєстратор. Однак через те, що Великоолександрівська громада теж має серйозні руйнування і є чимало охочих якомога швидше оформити потрібні документи, допомогти людям з Борозенського зможе в першу чергу відкриття власного ЦНАПу.
«Офіс Президента України поставив перед нами чітку задачу: до 31 грудня відкрити свій ЦНАП, і ми рухаємося в цьому напрямі, –запевняє Семен Мощенський. – Плануємо відкрити повноцінний Центр надання адмінпослуг, де зараз знаходиться відділення «Укрпошти», яке переселимо до іншого приміщення. Вже обрали спеціаліста на посаду державного реєстратора, який невдовзі розпочне прийом людей в Борозенському».
Олег БАТУРІН
Фото автора