Через війну в Україні зникло багато бізнесів. Буває дуже важко змусити себе зробити крок назад і почати ще раз. Страшно, що нічого не вийде? Скажіть це Тетяні Страмновій, котра вже вчетверте відновлює власну справу. Жінка виїхала з Донецька через те, що туди прийшов «руський мір». Та коли він зайшов і на Херсонщину, де вона довго відновлювала власну справу, вирішила вдруге не тікати. Одягнула вишиванку і почала лякати окупантів козиними черепами.
Зайнялася власною справою заради малюка
За спеціальністю я художниця-дизайнерка. У Донецьку працювала на будівництві дизайнеркою, де і познайомилася з майбутнім чоловіком. Згодом у мене народилася дитина з інвалідністю. Вона постійно плакала, і я мусила весь час тримати її на руках. Свій стан я почала переносити у кольори в дизайні. Через це, звісно, від мене почали відмовлятися клієнти. Так я втратила роботу.
Дитині потрібне було особливе харчування, зокрема, якісне свіже мʼясо. Це наштовхнуло мене на думку, що можна спробувати зайнятися власною справою. І я вирішила зупинитися на птиці: завела спершу бройлерів, а потім і перепілок.
Багато людей дізналися про мене і приходили купувати. Клієнтами, в основному, були батьки діток з алергією, бо у мене ж було «чисте» м’ясо. Все стало налагоджуватися: у мене були вже реалізатори, свої «точки».
Але прийшов 2014 рік, а з ним і «руський мір». Нам довелося брати сумки, дітей під руку – і тікати. Два тижні перечекати ми вирішили у Херсоні. Але згодом, звісно, стало зрозуміло, що додому ми вже не повернемося. Яка доля моєї ферми, на жаль, не знаю.
Заведіть тваринку, в рік якої ви народилися
Ми знайшли тимчасове житло у Зеленівці під Херсоном, почали облаштовуватися. Треба було щось робити. Я вирішила спробувати вдруге зайнятися пташиним бізнесом. Памʼятаю, це був 2016 рік, і я виграла грант від Великої Британії. Придбала інкубатори та клітки для бройлерів.
Спершу було важко. Поступово в Зеленівці люди дізнавалися про мене і приходили купувати м’ясо птиці. Але господар будинку почав піднімати ціну за оренду та розповідати про плани продати будинок. Тому вирішили, що треба шукати власне житло. Так приїхали до Музиківки. Це теж неподалік від Херсона, а нам так і треба було. Ми маємо двох діток з аутизмом, тож необхідна була спеціалізована школа. Саме така була в обласному центрі. Тож ми потрапили в це село, взяли будинок у кредит і, звісно, перевезли свою птицю.
Ще рік знадобився, аби вже тут про мене дізналися покупці. Обсяги тодішніх продажів птиці не дозволяли нам платити за кредитом та утримувати тварин. Тому я дала оголошення, що готова їх обміняти на більших тварин: свиню, козу, корову… та хоч когось. Мені запропонували обмін: 400 голів птиці на три кози та цапа. Отак почався мій другий бізнес.
Догляд за козами для мене виявився посильним. Мої батьки з села, але кіз там рідко тримали, в основному, корів. Ну принаймні з коровами на пасовищі я малою бувала, тож знала, як це. Чули приказку: «Якщо хочеш бути щасливим – заведи тварину, у рік якої ти народився»? Я –за роком Коза. І саме з козами у мене все склалося.
Сир з Музиківки полюбився киянам
Ми почали розвивати нашу ферму, зʼявлялися нові кози. На мʼясо їх пускати було шкода, а молока виходило забагато. Та й серед населення, знаєте, чомусь досі побутує думка, що молоко з кози обовʼязково повинне мати неприємний запах і смак (а це не так). Тому з молоком не дуже пішло.
Я захотіла навчитися варити бринзу. Дуже швидко, до речі, з’явилися перші клієнти: знайомі дегустували і сказали: «Давай ми купимо». Згодом я брала участь у навчанні, де познайомилася з жінкою, в якої теж були кози. І вона на той момент уже готувала сир. Я скуштувала і думаю: «Ага, якщо вона може і вміє, то і я так хочу».
Першу сироварню я купила вживану, та ще й у борг. Уже потім брала участь у грантових програмах, за кошти яких придбала ще доїльний апарат і велику сироварню.
Почала шукати рецептуру. Ох, скільки молока я перевела, поки навчилася, ви не уявляєте. Ніхто ж не підкаже точно, як робити той сир. У кожного свій секретик. А ще (це вже зараз я знаю) з козиним молоком узагалі дуже важко працювати.
Потроху все розвивалося. Мене це так захопило, дуже подобалося робити сир. І я вже не обмежувалася звичними, а пробувала робити а-ля пармезан, гауду, маасдам. Не все виходить, бо є сир, який варити ніби й нескладно, але треба врахувати дуже багато тонкощів під час його дозрівання, аби дірочки вийшли красиві. Але я беруся за все. Чим складніша технологія, тим мені цікавіше.
Сири я продавала, в основному, клієнтам у Херсоні або відправляла поштою. Як не дивно, найбільше охочих було з заходу України та Київщини. Справа в тому, що цінову політику тримала на рівні продажу на Херсонщині. А в Києві сир, який я продаю по 450–500 гривень за кілограм, реалізовують за ціною й до тисячі.
Кози – шлях до адаптації діток
У мене була й соціальна ланка: я хотіла своєю справою допомагати в соціалізації дітей з інвалідністю. Цю ідею мені підказали в нашій спеціалізованій школі. Мені вчителі в якийсь момент почали говорити, що мої діти краще почали адаптуватися і розвиватися відтоді, як у нас зʼявилися кози. Коли це почули інші батьки, теж почали у мене питати: «А можна приїхати?».
До повномасштабного вторгнення ми навіть встигли провести кілька пробних екскурсій для діток, щоб подивитися, чи їм сподобається. На одній із них виникла неочікувана ситуація: тільки-но одна з матусь привела до нас свою дитину, в неї почалася істерика. Виявилося, що хлопчик панічно боявся тварин, а поруч з ним пройшла кішка. Дитину заспокоїли таблетками. Я запитую у мами: «А чому ви не попередили?». А вона мені: «Побоялася. Нас з усіх зоопарків виганяють». Але, знаєте, під кінець екскурсії ледь не плакала та мама, тому що дитина вже підійшла до кіз (хоч і за два метри до клітки). Йому хотілося погладити, але ще боявся.
Багато хто каже, що тварини допомагають в соціалізації малюків. Але тут є ще й інший аспект: це хороший варіант заробітку в перспективі. Я розвиваю цю ферму для того, щоб у майбутньому мої діти могли нею займатися. Вони виростуть, навчаться доїти кіз і будуть на цьому заробляти. Те ж саме стосується й інших людей з інвалідністю. Я б хотіла наймати їх на роботу, аби всьому навчати: від догляду за тваринами і до виготовлення сирів. Ми під цей проєкт перед великою війною навіть отримали 1,5 гектара землі.
Відлякували окупантів козиними черепами
Торік наше село, здається, ледь не одразу ж опинилося в окупації. Для нас це був такий шок, що описати важко. Мені не вірилося, що я можу потрапити в таку ситуацію вдруге. Та я вирішила, що ферму не покину: стільки сил у це вклала.
Коли я побачила росіян, спершу було лячно. Ми закривали сарай, ховали кіз. А потім мене якась злість взяла. Я почала вмикати українську музику, пофарбувала клумби у кольори прапора, одягала вишиванку. Сусідів навколо «трусили», а до нас жодного разу не заходили. Може, забобонні? Бо я на паркані почепила козині черепи та шкуру.
Надлишки сиру і молока я роздавала місцевим. Також у мене залишалося трішки ферменту, який розбиває лактозу. Це дуже рятувало родини, у яких дітки мають непереносимість лактози, адже таке молоко було важко знайти.
Я сказала, що це моя земля, і я буду до останнього тут триматися. Тому ходила, рахувала колони, «зливала» українським бійцям інформацію. Коли в місто їздила, теж знімала – телефон ховала у спідню білизну. А після звільнення громади ми пригощали молоком і сиром наших військових – усім, що встигали зробити.
Війна вбиває не лише людей
Наразі у мене 45 кіз і 6 козлів. Війна, на жаль, позначилася і на тваринах. Коли вночі були потужні вибухи, я зранку боялася в сарай заходити, бо обов’язково когось виносила і закопувала. У деяких кіз не витримували серця, у деяких були інсульти, епілептичні напади. Звісно, це і на кількості молока відбилося, і на народжуваності. Дуже багато проблем виникло. Очікуємо, що наступного року ситуація стабілізується.
Поки що сироварня не функціонує. Але ми разом з місцевою владою працюємо над проєктом, у межах якого хочемо поставити цех з виробництва сирів на 300 літрів. І також будемо допомагати населенню: купувати у них молоко або ж брати його, а повертати сир, аби вони самі продавали.
Зараз ми працюємо над закупівлею кормів. Паралельно з цим очікуємо на нову грантову програму. Взагалі нам би дуже не завадив тракторець, бо земля є, але треба щоразу платити за роботу з посіву, збору тощо.
Попереду – відновлення соціальної складової та туристичного напряму. Ми ще до війни почали створювати фотозони, проводити дегустації, організовувати для відвідувачів «спілкування» з тваринами. І тільки-но ми розширимося, одразу повернемося до цієї сфери.
Клієнтів шукатимемо за кордоном
Я б хотіла зробити бізнес більш автоматизованим: найняти персонал і доручити йому всі процеси. Бо хочу вже нарешті поїхати кудись на відпочинок.
Аби розвивати соціальну складову, потрібно, щоб бізнес став більш прибутковим. Для цього планую створити повноцінну велику сироварню, найняти фахівців, відкрити на території ветеринарний кабінет і лабораторію. У планах – офіційна реєстрація, аби піднімати економіку країни та поповнювати бюджет громади.
Наразі найскладніше – знайти клієнта. В основному, продукцію в мене купували жінки для своїх дітей, а велика кількість таких виїхала. У наших планах відновити цих клієнтів, спробувати себе у продажах за кордон.
У мене вже кілька разів був досвід починати власну справу заново. Сподіваюся, ця буде найбільш вдалою, і більше я ніколи не почую про «руський мір».
Вікторія КОЛОМІЄЦЬ.
Фото надані Тетяною Страмновою та виданням ШоТам.