«Якщо ти українець, маєш працювати на Перемогу»
Юрій Рожков ледь не загинув, допомагаючи ЗСУ втримати Херсон
 
Відомий бізнесмен, благодійник, депутат міської ради. Життя херсонця Юрія Рожкова на «до» і «після» розділило 24 лютого 2022-го. Йому випало зазирнути у вічі самої смерті, і було заради чого. Вірив, що ворог не пройде у його рідне місто… Сьогодні рік, як росіяни з ганьбою вигнані з Херсона, а Юрію є що пригадати про перші дні їхнього вторгнення.
 
– На другий день після повномасштабного вторгнення Херсон почув новину про те, що депутат Рожков був тяжко поранений, допомагаючи нашим військовим на АЗС. Пізніше Вас і взагалі, даруйте, «поховали»… Хочеться почути з перших вуст, що відбувалося з Вами в той період.
– Коли розпочалася велика війна, я прийняв рішення, що моя родина має терміново виїхати з Херсона. А сам залишився: бізнес, треба бути на місці. І десь о 21-й годині мені зателефонували з військової адміністрації. Сказали, що наші відбили міст, але пального в них залишилося лише на пів години. А танк, який не працює, стає мішенню для ворога. На заправці, яка була неподалік мосту, як заїжджати в місто, ще залишалося пальне, але не було струму на АЗС. Потрібні були насоси, щоб пальне з підземних ємностей перекачати до танків. Знаєте, в мене був такий настрій, що ми можемо відстояти наш Херсон! Знайшов у себе необхідне обладнання – великі насоси зі шлангами. Ми з хлопцями швиденько зробили перехідники і все це завантажили в бус. Я мав передати обладнання біля «Салюту», але там нікого не виявилося. Час ішов, я розумів, що хлопці чекають, і тому поїхав на Антонівський міст. Дорогою бачили побиті обстрілами машини. А вже біля АЗС стояли сучасні, величезні танки, які потребували заправки. Наші, вони нас чекали! Сама АЗС була вже розбомблена і порожня. Нам із колегою Олександром Сербою самим довелося витягувати шланги, діжки, насоси, налаштовуючи процес заправки. Був сильний гуркіт, і я навіть не почув самого удару. Це був російський літак, який скинув дві ракети.

З того моменту нічого не пам’ятаю. А Олександр, попри поранення, зміг зателефонувати нашим хлопцям на підприємство і повідомити, що мене підбили й потрібна допомога.
– Це було смертельно небезпечне поранення?
– Дві воронки від ракет. І танк підбитий наш, на жаль… CNN потім показав це відео в своєму репортажі.

Сила удару була такою, що мене відкинуло так далеко, що хлопці не могли знайти. Я опинився за газовим баком. Він, до речі, ще декілька днів горів. Дуже пощастило, що не вибухнув, інакше б точно не вижив. І так були обгоріла рука, осколки – в плечі, грудях, ногах (одна з них перебита) та розрубана голова. Наші хлопці на легковій машині, дуже вдячний їм за те, що не побоялися, приїхали і забрали нас з Олександром до лікарні ім. О. Лучанського. Його туди прийняли, бо мали змогу надати допомогу при такому пораненні, а мене порадили везти в обласну лікарню, до хірургів, бо кров із вени била фонтаном… Так і зробили. Екстрена операція… Наступного дня до тями прийшов у реанімації. Тепер розумію, що таке, коли говорять: для військових важливо не втратити кров. Думаю, якщо б ще хвилин 10 я пролежав на місці отримання поранення, можливо, вже б і не врятували. Була розірвана важлива артерія на плечі, права рука, грудна частина – там зашивали. Ліву ногу, перебиту в трьох місцях, лікарі зафіксували і поки чіпати не наважувалися, через проблему з рукою. Була загроза сепсису. Уявіть, рука почала надуватися і чорніти… Вже пізніше мені сказали, що розглядали навіть варіант ампутації. А на третю добу пізно ввечері я раптом відчув якесь дивне тепло по грудях. Був у всьому білому, аж дивлюся – майка стала чорна… Відкрилася кровотеча з руки. З рани просто пульсувало. І от тоді лікарі вже думали, що це все…

– Очевидно, був певний витік інформації, яку перекрутили. І так з’явилося повідомлення, що Вас не врятували?  
– Написали, що Рожков таки помер від ран. А мені знову дуже пощастило. Тими днями хірурги, зокрема судинні, були в бомбосховищі лікарні, з родинами, бо через обстріли вони додому не ходили. Лікарі перешили ту вену якось під лопатку. Говорять, тиск зашкалював – під 220… На ранок знову отямився в реанімації. А далі що – перевели в звичайну палату і почалася робота.
– Як робота, це після стану «при смерті»?..
– Ну а який був вихід? Херсон окупований, їжі немає, бензину немає і нічого немає. А в нас на фірмі – 32 машини і люди. У палаті мав два мобільних, здзвонився з хлопцями. Попросив зв’язатися з рибалками. Вечорами везли їм пальне у каністрах з нашої бази, а зранку приїжджали, забирали мішки з уловом. Цю рибу ми розвозили по лікарнях і т. д. Потім допомагали з «Данону» вивозити продукцію, бо сировина перероблялася, а йогурти, кефір дівати не було куди. Ми цю продукцію роздавали людям та розподіляли між медичними закладами. Потім на птахофабриці у Східному почали дохнути кури. Окупанти не пропускали транспорт з кормами, і багатомільйонне поголів’я птиці не було чим годувати. Ми ганяли свої машини на птахофабрику і вивозили забитих персоналом курей – знову для лікарень і жителів. Вкотре дуже вдячний своїм хлопцям, котрі ризикували життям, працюючи під дулами автоматів росіян. Окупанти все ретельно пильнували, а тих, хто допомагав людям, нерідко затримували. Була й ситуація, коли в місті закінчилися медикаменти: інсулін, тироксин і т. д. Збирали заявки від активістів. Я телефонував своїм друзям по всій Україні, ми скуповували ліки, переправляли з Миколаєва і роздавали людям та медичним закладам.
– Але ж при цьому Ви залишалися в лікарні окупованого міста. Чи не полювали на Вас як на депутата ФСБшники?
– Звісно, щодня лежу і розумію, що за мною прийдуть. Тому що хочеться вручити Рожкову роспаспорт, зняти це все на камеру і т. д. Час від часу заходили лікарі й говорили: Юрію, сьогодні до тебе прийдуть. І щоразу, коли відчинялися двері палати, можете уявити, що відчуваєш ти, нерухомий, з перебитими ногами. Але ось так тихенько мені вдалося пролежати два місяці. А потім зателефонували хлопці, сказали: все, тебе здали, маєш одну ніч, щоб виїхати…

– До речі, чула, що виїхати через блокпости безперешкодно Вам допомогла правильно виписана довідка.
– Тієї ж ночі за мною приїхали хлопці, переклали на каталку, у легкову машину – і ми поїхали через Давидів Брід. Лікарі видали довідку про те, що я нібито після тяжкої ДТП, тому на моїй нозі – апарат Єлізарова (а його поставили через два тижні після поранення, коли таки вдалося прооперувати ногу). І що мене начебто везуть в Одесу на термінову операцію, щоб зберегти кінцівку. Пощастило, що шлях через Давидів Брід тільки відкрився і ще не було багато блокпостів, окупанти стояли, здебільшого, в лісосмугах. А ті, що були на дорозі, бачили мою скалічену ногу й показували водієві рушати далі.

– Про Одесу – то була легенда. Куди ж насправді Ви виїхали?
– Моя родина зупинилася в Яремчі на Прикарпатті. Я приїхав до Івано-Франківська. І одразу ж звернувся в обласну лікарню, де мене ще довго виходжували, за що їм безмежно вдячний. Взагалі хочу вклонитися медикам, зокрема тим, котрі врятували мене у Херсонській обласній лікарні. З тими хірургами я, до речі, на постійному зв’язку, вони зараз у Чернівцях працюють.
– «Херсон здали без бою» – фраза, яка вже стала вірусною. Особливо її люблять немісцеві. Ви якраз були там, де Херсон оборонявся, і допомагали йому в цьому. Що скажете на заяви про «зрадну зраду»?
– Та бійня була страшенна. Боролися до останнього, намагаючись не пустити ворога на правий берег. Хлопців наших полягло дуже багато. Особливо в районі Антонівського мосту. Одному з захисників, чий танк ми заправляли, до речі, дали Героя України. Він зараз воює на іншому напрямку.
– Чим Ви займаєтеся сьогодні? Чула, що фронту допомагаєте.
– Залишаюся в Івано-Франківську. Маючи зв’язки з міжнародними партнерами, купували позашляховики для військових, ганяли їх із Польщі. Обладнання для лікарень, шпиталів, ліки, продукти привозили, і робимо це дотепер. Щодня працюємо на допомогу Україні. У кожного зараз свій фронт, кожен має робити те, що може: бабуся в’яже шкарпетки для захисників, хтось обладнання возить, хтось воює, а хтось лікується після поранень. Але ми повинні щоночі, лягаючи спати, сказати собі, що ми зробили заради Перемоги.

– Що стало з Вашим бізнесом у Херсоні, як на нього вплинула війна?
– За допомогу нашим хлопцям окупанти назвали мене «нацистом». На територію мого підприємства заїхали БТРи і захопили його. Мені передавали, щоб приїхав, переоформлював бізнес на росію і працював. Відповідь проста: я – українець, можна все врятувати, окрім совісті. Тому прийняв рішення покинути бізнес у Херсоні. А потім почався суцільний грабунок. Усі машини наші відібрали, обладнання, продукцію. Меблі, кондиціонери – все вивезли! Збитків десь на 140 мільйонів гривень завдано. І, на жаль, мушу визнати: вкрадене у нас купували деякі бізнесмени в окупованому Херсоні. Не хочу про це багато говорити, це питання моралі людей, для яких було «россия навсегда», а тепер вони знову поставили синьо-жовті прапори. Нам же повернулися просто стіни, зараз побиті обстрілами, і деяке обладнання. Зараз шукаємо гранти для запуску бізнесу в Херсоні, але вже після звільнення лівобережжя, це зрозуміло. Частину обладнання ми змогли перевезти в інші регіони, зберегли колектив: когось витягнули в Івано-Франківськ, де запустили виробництво, хтось на «дистанційці». Зараз не до прибутків, працюємо, щоб утримати людей, допомагати ЗСУ і сплачувати податки. Бо ж розуміємо, що економіка має працювати. І щоб люди не їхали за кордон, їх треба «якорити» в Україні. Важко буде повертати наших громадян додому, коли в іншій країні вони вже мають соцпакет, а діти пішли до школи і в дитсадок. Маємо зберегти робочі руки. Зараз разом з обласною радою підприємців стукаємо до уряду: потрібно підтримати деокуповану частину області. Тому що в Херсон не поїдуть львів’яни, кияни і т. д., а поїдуть свої – відбудовувати. Але тільки тоді, коли будуть робочі місця. Тому мають бути державні програми для релокованих херсонських підприємств, які постраждали через війну. Якщо зараз такий бізнес не підтримати, то в Херсоні ми його потім не відновимо. А наразі, на жаль, багато програм загальних, з однаковими умовами – що для херсонських підприємств, що для львівських. Але ж ми не в однаковій ситуації. Наш бізнес постраждав, і ми потребуємо підтримки.
– Які відчуття були у Вас, коли приїхали у звільнений Херсон?
– Знаєте, зараз часто буваю за кордоном – возимо медичне обладнання для наших закладів. Але я там не витримую більше тижня. Тягне в Україну, хай її і бомблять, – ти вдома. А Херсон – там я народився, там земля пахне, це все своє, рідне. Себе бачу тільки в Херсоні. Ми повинні туди повернутися і відновити рідне місто!
Спілкувалася Марина САВЧЕНКО.