Кому завдячуємо створенням Старошведського?!
Газета «Новий день» завжди з інтересом розповідала про життя Зміївки та її жителів. Це мальовниче село на Бериславщині, що розкинулося біля узбережжя Дніпра, має унікальну історію. Його появою на мапі України маємо завдячувати насамперед представникам шведського народу, який століттями проживавна острові Даго у Балтійському морі. Та в 1781році російська імператриця Катерина ІІ переселила цих острів’ян на землі Північного Причорномор’я, відвойовані Російською імперією в Туреччини. По прибуттю шведи заснували тут село Старошведське. У другій половині ХIХ століття воно було об’єднане з найближчим сусіднім німецьким поселенням. Ав 1951 році до Старошведського прибули бойки, яких на той час примусово переселяли цілими селами на Південь України.
Треба сказати, що зі зміною історичних епох та влади на долю жителів цього села випадали чималі випробування. У різні часи люди зазнавали репресій, переслідувань, вони також пережили голодомор 1932–1933 років, насильниці депортації до Німеччини під час Другої світової війни і до Сибіру після війни, заборони на виїзд до родичів у часи СРСР. Після проголошення незалежності України нащадки перших поселенців залучили до відбудови села допомогу Швеції та Німеччини, а бойківці наповнили його справжнім духом українського патріотизму. У Зміївці до початку повномасштабної війни проживали понад 2700 чоловік, більшість із них – діти, онуки та правнуки тих шведів, німців та бойків, які опинилися на цій землі волею долі. А після 24 лютого 2022-го для них розпочалася ще одна чорна сторінка життя.
Як і більшість сіл Херсонщини, Зміївка була окупована Росією. Патріоти села, серед яких і староста Микола Куривчак, потрапили до полону і зазнали страшних тортур. А коли 11 листопада 2022 року Збройні сили України деокупували Зміївку, вже за два дні на зміну радості від відчуття поверненої свободи в селі розпочалося життя, сповнене тривоги від щоденних нищівних обстрілів російськими окупантами з протилежного берега Дніпра. Сьогодні в селі мешкає менше сотні людей. Зміївка більш ніж наполовину зруйнована. Щонайменше десятеро її жителів загинули та двадцятеро зазнали різних поранень від ворожих обстрілів. Найстійкішими зміївцями, котрі тримаються за рідні домівки, опікується староста Куривчак, котрий повернувся до своїх обов’язків одразу після деокупації села.
Виривати чужі народи з «корінням» – нікого не нагадує?
Та повернімось до далекого XVІІІ століття. Беремо до рук мапу Європи і знаходимо той самий острів, з якого шведи прибули на Південь України у 1782 році. Сьогодні він має назву Хійумаа і є другим за площею островом Естонії. Перша письмова згадка про життя на Хійумаа датується 1228 роком, а в XIV столітті у північній частині острова з’явилося шведське поселення. З другої половини XVІ і до початку XVІІІ століття острів належав Швеції, у цей час він і мав назву Даго. Історія свідчить про те, що він був важливим центром шведської культури, а до кінця XVІІІ століття населення Даго налічувало близько 2000 чоловік. Що ж змусило шведів покинути рідні місця і вирушити за кілька тисяч кілометрів у чужі краї, на південь України, в пошуках ліпшого життя?!
У 1710 році, в ході Північної війни, Швеція втратила право на володіння островом Даго, і він відійшов до Московського царства. Радянські історики стверджували, що старошведи вирушили на південь тодішньої Російської імперії за власним бажанням,буцімто прийнявши вигідну пропозицію імператриці Катерини ІІ отримати на новому місці будинки, землі та податкові пільги. Насправді ж це були селяни, які поскаржилися новій правительці на нестерпне життя, спричинене підвищенням податей шведськими дворянами, які залишилися господарювати на острові Даго. І Катерина ІІ замість того, щоб сприяти зниженню обтяжливих зборів з пересічних острів’ян, відіслала близько 1200 шведів на далекий південь. Цей піший перехід для понад половини людей став останньою дорогою, кінця якої вони так і не побачили.
Вже сьогодні, коли від тих подій минуло майже два з половиною століття і ми маємо змогу аналізувати історичні процеси Московії упродовж тривалого періоду, стає очевидним, що в московитів та їхніх сучасників є характерна риса: виривати європейські народи з «корінням» із рідної землі та переселяти за тисячі кілометрів на чужину. За останні кілька століть можемо пригадати чимало таких переселень, здійснених будь-то царською Росією, СРСР чи РФ. Спільним для цих злочинних дій є насамперед те, що для незаконно переміщених людей великим випробуванням стає далека дорога, яку не кожен здатен подолати, а другим – суворі кліматичні умови, до яких багатьом важко пристосуватися і продовжити життя.
Переселення шведів у 1781 році з їх рідного острова Даго на українські землі дуже нагадує примусові депортації, здійснені нащадками Катерини ІІ за часів СРСР. Як ми знаємо, ці процеси поширились і на кримських татар у 1944-му, і на українців, депортація яких відбувалася у декілька етапів з 1944 по 1951 рік. До речі, коли шведи прибули на нові землі, замість обіцяних імператрицею будинків та наділів вони побачили голий берег Дніпра. Вже за пів року кількість населення становила усього-на-всього 135 чоловік.
Подорож слідами засновників Старошведського
Авторці цих рядків, як нікому іншому, зрозумілі відчуття шведських остров’ян з Даго упродовж їх пішого походу, хоч по тому минуло й кілька століть. Дуже схожий за маршрутом шлях нашій родині довелося подолати наприкінці 2023 року, полишаючи рідну Херсонщину, окуповану РФ, у надії дістатися вільної землі. Для українців, які на той час трималися до останнього і не взяли від окупантів паспортів, єдиний дозволений країною-агресором шлях на свободу пролягав саме через кордон Росії з балтійськими країнами. Фактично це дорога через російські регіони та Москву на північний захід – до Псковської області, яка межує з Латвією. Ми вирушили з півдня Херсонщини через окуповані РФ Запорізьку та Донецьку області аж до окупованого Новоазовська в останні дні осені. Попри те, що за вікном, назустріч до омріяної волі, були лишень російські військові блокпости та колони військової техніки, ми раділи лагідному сонцю і теплій погоді. Але щойно перетнули адміністративну межу з країною-агресором і проїхали кількадесят кілометрів на північ, як потрапили у сувору зиму, вранішній морок та снігопад, що лише наростав з кожним новим кілометром, яким ми рухалися на північний захід Росії аж до кордону з Латвією.
Ми подолали декілька тисяч кілометрів узвичайному мікроавтобусі, яким у мирні часи зручно було б дістатися з Берислава до Херсона, але аж ніяк не їхати тисячі й тисячі кілометрів з однієї країни до іншої. Той автобус на понад дві доби став для нас і транспортним засобом, і місцем ночівлі, і їдальнею, а для маленьких пасажирів – ще й туалетом… Бо ж водій, який поспішав вкластися в обіцяні 3 доби поїдки, зупинявся не на прохання пасажирів (якою б поважною не була причина), а лише в суворо прописаних місцях, на великих автозаправках міжнародних автошляхів безкрайньої країни-агресора. На міжнародному автомобільному пункті перетину кордону РФ з Латвією, декілька годин чекаючи своєї черги на 15-градусному морозі, ми відморозили пальці на ногах… Але це ніщо порівняно з тим, коли під час фільтраційної перевірки російські прикордонники погрожують українцю перебити коліна за якусь дрібницю, яку знаходять в його телефоні.
І ось повернемося до подорожі острів’ян Даго до Південної України. 1200 людей, серед яких, певно, так само були діти, подолали орієнтовно такий же шлях (але в зворотному напрямку)пішки! Вони йшли більш ніж півроку, і стає зрозумілим, чому до берега Дніпра дісталися лише близько 500 чоловік!
Нещодавно автор цих рядків мала змогу побувати на батьківщині засновників села Старошведське – острові Хійумаа. Саме сюди вирушила делегація Союзу українок Естонії у свою традиційну літню подорож, запросивши в поїздку родини біженців з України. З материкової частини Естонії до Хійумаа ми вирушили на острів поромом. Ця подорож Балтійським морем триває трішки більше години. Від порту Хельтермаа ми розпочинаємо знайомство з Хійумаа.
Цей острів – один з найбільш мальовничих у Балтійському морі. Він майже повністю вкритий прадавнім лісом, який подекуди здається незайманим. Височенні кудлаті ялини та сосни, стрункі берези супроводжують живим коридором майже упродовж усього автошляху і ваблять вийти зі свого авто і рушити вглиб цього незвіданого лісу, з насолодою вдихаючи аромат свіжої хвої, моху та лісових трав. Повз острів з давніх часів пролягав ганзейський шлях, торгівля яким простягалася від Італії до Росії, від Португалії до Скандинавії. У зв’язку з цим на острові Даго ще у першій половині XVІ століття був збудований (і діє донині) маяк Кипу (загальна висота від рівня моря до верхівки маяка – 102 м). З першого дня своєї роботи він вказував шлях кораблям-учасникам Ганзейського союзу.
Яким би гарним не був цей острів, та все ж упродовж подорожі думки повертали мене до тих старошведів, яким за велінням Катерини ІІ довелося покинути унікальну мальовничу місцину і вирушити у далекі таврійські степи. Це справді було надлюдське випробування, яке сучасною мовою можна сміливо порівняти з депортацією. І, як стверджують історики, ті, кому вдалося дістатися кінцевого пункту, так і не стали землеробами, на що розраховувала імператриця. Засновники Старошведського почали займатися рибальством – своїм основним ремеслом, яке передавали з покоління в покоління, живучи на Даго.
Коли мимоволі згадуєш рідні місця…
Перебуваючи на Хійумаа, який славиться своїми старовинними маяками, важко було втриматися від можливості здолати їх висоту і піднятися нагору. Адже на лівобережжі Херсонщини, яке нам довелося покинути через російську окупацію, у нас, як і в багатьох українців, було своє «місце сили». Це маяк на Джарилгачі – острові, який цілком виправдано називають «українськими Мальдівами». І піднімаючись на маяк Кипу на Хійумаа, ми віддали данину усім маякам, котрі зараз перебувають на окупованих РФ територіях лівобережної Херсонщини.
З маяка Кипу острів Хійумаа наче опиняється на долоні, і неважко відчути, яким нестерпним був сум старошведів XVІІІ століття, коли вони покинули рідну землю! Край незайманих лісів, які знаходяться в обіймах Балтійського моря, – такого місця старошведи не зустріли більше ніде, хоч подолали кілька тисяч кілометрів. Після їх прибуття на берег Дніпра у 1782 році минуло майже 2,5 століття. І не дивно, що у 1929-му їх нащадки за першої змоги повернулись у рідні місця! Місця, які їхні прадіди змушені були покинути волею російської імператриці.
Незначна кількість нащадків старошведів проживає на острові Хійумаа донині. Інші ж заклали основу для розвитку свого коріння на українській землі, в селі Старошведське (нині Зміївка). Хочеться сподіватися, що коли Україна нарешті здолає російську військову агресію, для Зміївки розпочнеться нова сторінка життя, в якому, як і колись задовго до війни, в часи незалежної України, органічно співіснували шведська та українська культури, перетворивши Зміївку на унікальне село Півдня України.
А наразі історія переселення старошведів є однією з красномовних ілюстрацій руського терору, що, як бачимо, бере свої витоки ще з царських часів і має абсолютно виразне продовження сьогодні, у ХХІ столітті!
Достеменно невідомо, скільки українців з початком повномасштабної російської військової агресії змушені були цілими родинами опинитися на території РФ: від Кубані до Уралу й від Зауралля до Далекого Сходу. Щонайменше це сотні тисяч людей! Чи побачать вони колись знову рідну землю? Хочеться сподіватися, що так. Ми маємо докласти усіх зусиль, аби повернути українське коріння на рідну землю і не допустити, щоб воно згнило на болотах держави, що століттями нищить Україну та її народ.
Марія ФОКІНА.
Титульне фото: скріншот Youtube
Фото автора; з сайту Херсонської єпархії Православної церкви України та відкритих джерел.
Авторка матеріалу висловлює вдячність Союзу жінок Естонії та особисто її голові Лілії Іванченко за надану можливість долучитися до поїздки на острів Хійумаа.