11 листопада 2022 року назавжди залишиться в пам’яті кожного херсонця, де б він не був на той час. Багатомісячна окупація нарешті скінчилася, з’явилася надія побачити та почути рідних. Адже росіяни, залишаючи місто, позбавили херсонців зв’язку. Та, мабуть, ніхто не пережив стільки емоцій, як люди, котрі залишалися заручниками в захопленому ворогом місті й першими зустріли наші війська. Журналісти «Нового дня» зібрали кілька таких історій-спогадів. Наші героїні сьогодні також залишаються в місті, попри постійні обстріли працюють та вірять, що одного разу вся херсонська земля буде вільною від загарбників.
Тетяна Червоная: «Ми так плакали, що весь одяг був мокрий від сліз»
«В ніч з 10 на 11 листопада я не спала. Стояла на порозі дому і слухала нічну темряву. Відчувала, що відбувається щось незвичне. Зі сторони Миколаєва щось сунуло. В районі автовокзалу в темряві наче чула автоматні черги, якийсь шум. Ми дуже боялися вуличних боїв. Мені здавалося, що в районі вулиці Некрасова щось відбувається, було якесь передчуття. Вранці поділилася з сусідами. Вони сказали: не вигадуй. А вже за годину до мене в хвіртку стукала сусідка. У неї незадовго до того був інсульт, і я думала, що їй погано. Вона впала в мої обійми і почала плакати та цілувати мене: «Таня, Таня, наші в місті! Вже на площі Свободи танки наші, море людей». А я їй: «А я тобі ж казала, а ти не вірила, я відчувала!». А її мама , котра ходила з палицею, підбігала до кожної хати, стукала у вікна, просто літала й кричала: «Люди, вставайте! Наші, наші зайшли! Ми вільні!».
Я одяглася, було холодно. Вийшла на вулицю, всі сусіди обіймались. Ми так плакали, що весь одяг був мокрий від сліз, до нас підходили інші люди і теж з нами обіймались. Усі стали, як рідні. Всі включали музику в машинах і навкруги звучав Гімн України.
А по проспекту 200 років Херсона парад ішов! Це було людське море. З дітками, з прапорами, люди співали, кричали від радості, дівчатка у віночках…
А до того мій брат казав (він з Миколаєва): «Таня, чому ти досі не виїхала, чому сидиш під окупантами?». Я говорила, що вірю в чудо! Він відповів, що дива не буде. Але ми вірили! І воно сталося! Таких емоцій ми не переживали ніколи в житті. Коли я лягла 11 листопада спати, в мене в грудях, як радіо грало, і звідти звучав Гімн».
Багато хто не міг повірити в те, що звільнення відбувається насправді, адже за місяці окупації росіяни чи не щодня в рупор кричали херсонцям: «Росія тут назавжди», намагалися посіяти зневіру. Тетяна згадує:
«Моя родичка з маленькою дівчинкою робили саморобні сувеніри в синьо-жовтих кольорах і їздили по місту. Де бачили наших воїнів, дарували ті сувеніри і дівчинка просила обійнятися.
Для людей це був такий стрес, що вони підходили до військових і казали: «А ви справжні, ви не переодягнені орки? А можна доторкнутися, обійняти? Обіймали і плакали, плакали… А знаєте, чому так люди плакали? Бо не могли повірити, що в один день ми прокинемось, а Херсон знову наш. Ми розуміли, що воїни витісняють ворогів з міста, та це так раптово сталося. Це як над містом висіла чорна хмара, давила і раптом – зникла. І стало так ясно, яскраво! Хоч був вже листопад. Одразу Херсон став такий чистенький! Коли окупанти тікали, вони тоді пошкодили все, що тільки можна. В людей потекли холодильники, вони все м’ясо виносили у двори, маринували, робили шашлики, співали…
Тоді ми на рівні атомів, від маківки і до п’ят відчули, що таке патріотизм. Ми всі були рідні. Та моя маленька, що їздила з матусею з сувенірами і обіймала воїнів, підійшла до мене і весь час співала: Херсон – Херсон… Кажу: «Дашо, ти вже захрипла!». А вона не може зупинитись. І в мені Гімн звучав».
Марія Олексієнко: «Думали, що це сон»
Пані Марії вже 82 роки. Вона залишається в Херсоні, бо, говорить, тут ще багато роботи. Продовжує працювати, волонтерити й донатити на ЗСУ. Чекає на повернення рідних з фронту. Мріє, щоб можна було потрапити на острови та знову побачити свою дачу. І хоча розуміє, що, ймовірно, там нічого не лишилося після підриву Каховської ГЕС, та все ж залишається надія, що ця земля звільниться і буде відроджена. День визволення з окупації запам’ятала таким:
«Я була в Гідропарку, їхала з дачі. І побачила машини з нашими прапорами. Нас там багато було, дачників. І ми всі заплакали. От я зараз плачу, як це згадую. Ми не повірили спочатку. І чоловіки там були, і жінки. І ніхто не вірив – всі думали, що це сон. Усі люди махали їм, а вони махали нам. Всі кричали: «Наші! Наші!”. Це така радість була. Окупанти думали, що якщо тут російськомовне місто, то ми будемо їх зустрічати з відкритими обіймами. Але не дочекалися. А наших зустрічали. Ми не святкували, не було чим, просто дуже раділи. А потім на другий день пішли на площу Свободи. Наші такі красиві хлопці, гарні, як титани справжні. Люди їх всі обіймали, приносили смачненького. Хто що мав, те й приніс. Пиріжками їх пригощали, хоч вони й відмовлялися. Казали, що в них все є. Це була дуже велика радість. Не знаю, чи буває більша радість на світі. Мені дуже хотілося побачити внука. Думала, а раптом і мій тут серед хлопців, але він на іншому напрямку в той час був. День визволення Херсона – це тепер найважливіший день для нас».
Олена Войдаковська: «Плачу і кажу «дякую»
Олена Августівна також залишається у Херсоні. Вона бібліотекар за фахом. Після визволення міста змогла повернутися до улюбленої роботи, сьогодні відроджує культурне життя міста.
«Зимно було. Я стояла в черзі за хлібом. І потім бачу, що проїжджають наші військові. Це так незвично було. В мене перехопило дух, і я почала кричати їм. Моя подруга каже: «Тихо, це провокація!». Але вже в душі щось перевернулося. Ми ходили по вулиці, чекали. Машина поїхала на «Три штики» (мікрорайон у Херсоні. – Авт.), потім розвернулася, поїхала по Сенявіна, потім рушила на вулицю Володимира Великого. Оце була одна машина, і вона була з прапором. Троє наших там сиділо. Це було неперевершено. Потім хтось сказав, що військові стоять наші біля «Оскара» (супермаркет. – Авт.). Я побігла туди. Боже, які то гарні були хлопці. Я поки дійшла туди – вже невпинно плачу. Сльози течуть, нічого сказати не можу. Тільки обіймаю і кажу «дякую». А вони відповідають: «Дякуємо, що ви нас дочекалися».
День звільнення колись стане одним з найголовніших свят для всіх херсонців, вірять наші героїні. Зараз не до святкувань: місто залишається під постійними обстрілами, щодня російські дрони калічать людські долі, руйнують будинки. Та, попри все, херсонці продовжують жити, намагаються зберегти своє місто, проводять заходи пам’яті. І продовжують гідно тримати Південний фронт, допомагаючи військовим.
Тетяна Червоная говорить, що про цей день – Визволення від російської окупації – будуть розказувати ще багато десятиліть.
«Про пережите розповідатимемо наступним поколінням. Ми всі говорили, що над містом Ангели і не може бути, щоб Херсон зруйнували! Ми так вірили – і дочекались. Херсон повернувся додому, в Україну», – додала наостанку жінка.
Записала Олеся СКРИПКА.