Фарадей (позивний нашого співрозмовника) пішов добровольцем на фронт ще у 2022-ому, коли його рідне місто було окуповане російськими військами. Сам він родом з Херсонщини. За цей час пройшов шлях від людини без жодного бойового досвіду до захисника з нагородами за мужність, остання з яких – Золотий хрест Головнокомандувача ЗСУ. Це інтерв’ю Фарадей дав у короткій відпустці, зараз вже знову воює за цілісність Батьківщини. За два з половиною роки без адекватної ротації, говорить, що відчуває вигорання, проте можливість залишити захист України до остаточної перемоги не розглядає. Що відчувають військові, про зміни в армійській системі, мобілізацію та життя на “нулях” читайте в інтерв’ю журналіста NewDay ua.
Між двох світів
– Повернення до світу цивільних, яке воно? Наскільки складно переключитися після фронту.
– Повертаюся з відчуттям тривоги, тому що потребують вирішення деякі сімейні, житлові питання. І водночас спустошення. Тому що все в цивільному житті здається трохи безглуздим.
– Звідки такі відчуття?
– На війні у тебе є мета, перед тобою стоїть найголовніше питання – виживання власне і своїх людей, країни, а тут незрозуміло, що робити.
– Зараз дуже багато людей, якщо не більшість, потрапляють на фронт саме з цивільного життя. Тобто вони не готувались до війни, не обирали військовий фах. Скільки часу потрібно на те, щоб прийняти цю нову реальність?
– У всіх по-різному. Можу сказати хіба що про себе – я не засікав, скільки часу в мене пішло на те, щоб звикнути до війни. Пішов до військкомату, взяв повістку. Поїхав в учебку, побув в учебці, поїхав на фронт, потрапив в підрозділ, пішов на перше бойове завдання, потім, друге, третє. Якщо ти ходив у походи, то можеш трохи уявити. Що таке жити без комфортних умов, без можливості, наприклад, попрати свої речі, коли захочеш, спати в холоді чи під час сильної спеки, ти зрозумієш ще в учебці. На фронті те саме, що в поході, тільки там тебе ще весь час намагаються вбити. Людина – така істота, яка пристосовується до будь-чого. Я не думаю, що в мене був час на звикання. Я просто приїхав і почав робити роботу.
– Одразу в бій?
– Ні, не одразу. На перше бойове я вийшов, мабуть, днів через п’ять після того, як потрапив в підрозділ. Тоді думати про власні відчуття якось не було часу і сенсу. У тебе є старший, накази якого ти виконуєш, є якісь базові знання – як тримати автомат, коли потрібно падати (як щось летить). Просто робиш свою роботу. Насправді минуло вже два з половиною роки, і спогади майже стерлися.
Мобілізація. “Реальна і розумна”
– Які думки з приводу сьогоднішньої мобілізації?
– Я думаю що вона провалена. В першу чергу, вона провалена з точки зору термінів. Треба було робити загальну мобілізацію ще в 22-му, або хоча б у 23-му році. Є дуже велика проблема – військ критично не вистачає.
Люди, які воюють з перших днів війни, вони морально виснажені і фізично також. Ми говоримо про тих людей, котрі не обирали своїм фахом військову професію. А контрачі (контрактники. – Авт.) вже давно закінчилися фізично. Тобто лишаються добровольці або примусово мобілізовані, але факт залишається фактом – вони виснажуються фізично і морально, війна добре на здоров’я не впливає. Майже по всіх підрозділах не вистачає штату, тобто бригади не доукомплектовані. Уявімо, що є точка на карті фронту, яку має тримати взвод. У взводі піхотному має бути умовно сорок людей, а їх там насправді не сорок, а п’ятнадцять. Якби їх було 40, вони б могли сидіти по три доби на передньому краї і робити три ротації, тобто працювати умовно в три зміни. Якщо ж їх 15, то вони мають сидіти там безвилазно, а це перевищує людські можливості. Спробуй на звичайній цивільній роботі пропрацювати три доби підряд, без сну. Це складно, а тут зовсім інша історія. Якщо говорити про піхоту, їх постійно накривають дронами, артою. Їх не вистачає найбільше, тому що там, де має сидіти 10 людей, сидить три людини.
– Як щодо підготовки тих військових, котрих набирають зараз? Які думки з цього приводу?
– Я не знаю. Особисто мій взвод вже давно не отримував поповнення, тобто нові люди до нас не заходили. Було якось що об’єднали два взводи, наш та інший. У роту переводилися люди з піхоти. Знаю що були якісь нові люди – це поповнення в батальйоні, але я з ними ніколи не спілкувався і їх не бачив. Розумна мобілізація мала бути побудована, в першу чергу, на добровольцях, але медійна складова така, що люди не хочуть іти в армію. Для них ТЦКшники це страшні чорти, бусифікатори. Тобто немає нормальної медійної складової, яка би переконала народ України, що ми маємо усі йти воювати. Що альтернатива цьому лише одна – ми все одно усі підемо воювати, але вже у іншій армії, коли у нас за спиною будуть стояти розстрільні команди, як це відбувається з людьми з Донецька з Луганська, які по суті потрапили в ДНР, потім потрапили в російську армію, і потім вони знищувалися в першу чергу. Їх кидали і кидають на самі “м’ясні” штурми першими.
– Це ми говоримо про тих людей, проти яких ви зараз воюєте, котрі по той бік фронту?
– Насправді вони вже давно позакінчувалися. Але і у нас ситуація непроста. Якісь підрозділи укомплектовані на 20%, якийсь на 60. Людей не вистачає, щоб добити штатний склад діючих підрозділів. А ми маємо укомплектувати ті підрозділи на 200%. Лише тоді ми зможемо встановити чіткі терміни служби для тих військовослужбовців, які воюють з перших днів війни. А їх потрібно міняти, тому що це парадоксальна ситуація – люди не залізні, вони не термінатори.
– У самого є відчуття вигорання?
– Звісно є.
– І як з цим боротися?
– Ніяк. Все одно – ідеш і працюєш. Медійну війну ми фактично програли. Тобто якщо зараз відкрити соцмережі, там буде мільйон повідомлень, постів, відосів про те, яка сволота ТЦКшники, дописів на кшталт “я ухилянт і цим пишаюсь”. Я вважаю, ворог провів успішну медійну кампанію, дуже ускладнив нам цю мобілізацію. А наші керманичі фактично самі собі стрільнули в ногу. Тому що, якби з самого початку комплектація військ відбувалася більш адекватно, більш грамотно, зважаючи на навики людей, котрі йдуть на війну, мабуть, тоді ворогу не було б так просто.
– Якщо керуватися виключно навиками та здібностями новобранців, де тоді брати піхоту? Адже не секрет, що потрапити у штурмові бригади – один з найбільших страхів цивільних. Чи є успішні приклади такої служби?
– Приклади успішної діяльності подібних військових організмів, котрі якісно проводять операції з мінімальними втратами, звісно є. Взяти хоча б третю штурмову бригаду. У них навіть немає якихось особливих проблем з комплектацією, і це добровольці. Тобто люди, які можуть і хочуть воювати, в тому числі і в піхоті – є. Вони не міф. Тобто виживання і успішність операцій – це все шанси. І ми можемо збільшити шанси свої або групи на виживання і успішне виконання завдання, але для цього потрібні певні чинники. Наприклад, якщо ми подумали про РЕБку для піхотинців, яка прикриє їх від ворожих FPV (дронів). Якщо ми продумали нормальну евакуацію, то ми ще збільшуємо шанси. Тобто, якщо все робиться правильно, логічно і з розумом, тоді ми маємо реальні шанси виконати якусь складну задачу, навіть дуже ризиковану з мінімальними або зовсім без втрат. Тому є ефективні бригади
– Наприклад, які?
– Я вважаю, це Третя штурмова, 12-а НГУ, “Хартія”, 92-а, я зараз скажу саме про піхотні підрозділи, які дуже ефективно воюють і несуть мінімальні втрати завдяки хорошій організації і налагодженим процесам всередині самих організмів, завдяки мотивації людей, які там знаходяться. Ось наприклад, є такий кейс. Є пост, на ньому 8 людей. Йде ворог. Один стріляє, а семеро сидять в бліндажі, ховаються. І все закінчується не добре. І навпаки, є кейс, коли чотири піхотинця відбили наступ з 30 ворожих рил. Чому так відбувається? Тому що в одному випадку проведена правильна робота, а в іншому – ні.
– В перші дні повномасштабного вторгнення добровольців було багато, ти один із них. А зараз вони ще є?
– З тих, кого я знаю, двоє моїх знайомих нещодавно також пішли добровольцями. Кілька тижнів тому прийшли і добровільно пішли служити. По суті коли ти йдеш добровольцем, у тебе є вибір, куди ти підеш і чим ти будеш займатись. На яку посаду ти потрапиш, ти можеш сам це вирішити. Якщо ти “бусифікований” (бус-тцк- армія, ви зрозуміли) то ти не маєш такого вибору. В результаті ти потрапиш невідомо куди і невідомо на яку посаду. Насправді, це найгірший варіант – бути бусифікованим.
Матеріальна сторона військової справи
– Якщо говорити про матеріальне, як зараз із оснащенням? Щось змінилося в кращу або гіршу сторону?
– З точки зору базового оснащення, тобто бронік, каска, автомат – видають завжди і всім. Можуть бути якісь дрібні помилки, не догледіли, забули. Але це швидше виняток . Наприклад, можуть не видати аптечку, але це людський фактор, це має проконтролювати командир взводу, підняти питання. Якщо говорити про дрони, то в принципі вони теж більш-менш є. З точки зору додаткового обладнання, вже складніше. Тобто багато наземних станцій, якихось РЕБок, теплаків (тепловізорів) це часто доводиться купувати самим. Якщо говорити про ремонт транспорту, зазвичай це лягає на плечі самих військовослужбовців. Хоча все залежить від бригади, від організму. Я знаю бригади, де все дуже чітко налагоджено і все ремонтується, і забезпечення краще – це все від командирів на місцях більше залежить.
– Як щодо оснащення ворожої армії? Які у них дрони?
– Я би сказав так, що FPV дрони у нас кращі. Спеціалісти на місцях краще. Але абсурдність ситуації полягає в тому, нас змусила доля. Наведу приклад. У них (ворожої армії) є великі підприємства, які виготовляють дрони. Ці дрони у них штамповані, всі однакові. Ворожі пілоти беруть всі дрони і якось летять на них. У нас багато чого доробляється силами підрозділів. Коли дрон приходить, він допилюється, перероблюється, зміщуються частоти. І він вже летить перероблений підрозділом. І для того, щоб це все зробити, люди вимушені глибоко поринати в тему, розбиратись і напрацьовувати та підвищувати свої знання і навички. Поступово це призвело до того, що у нас більш кваліфіковані спеціалісти, ніж у них. Окрім того, у нас більше конкуренція між підприємствами, які виготовляють дрони. У нас в Україні багато виробників тих же дронів. Але у ворога досить розвинена розвідка крилами. Орлани, наприклад. І це досить якісні вироби.
Волонтерство. Другий фронт
– На початку війни дуже активними були волонтерські рухи. Як зараз з цим? Відчувають військові волонтерську допомогу?
– Волонтерська допомога залишається, є великі волонтерські фонди, які забезпечують на рівні бригад. Загалом волонтери продовжують допомагати. Просто є професійні волонтери, котрі займаються цим на постійній основі. Є друзі, знайомі, котрі постійно допомагають нам щось купити, саме для нашого екіпажу, наприклад. Вони закривають частину наших потреб, їх допомога не припинилася. Але від волонтерів, котрі займаються цим на постійній основі, чув що робити це стало набагато складніше.
– Чому? Люди менше донатять на армію?
– На жаль.
– Є відчуття, що цивільні перестали усвідомлювати загрозу?
– Чим далі від фронту, тим більше здається, що люди сприймають цю війну, як чергову версію АТО. Тобто це десь там. Ну інколи щось прилітає, але то ж не по мені. Ближче до лінії фронту такого відчуття немає. Тобто в тому ж самому Запоріжжі всі розуміють, що війна. А от чи усвідомлюють повністю у Львові, я не впевнений. Навіть попри прильоти і загибель людей. Це мої відчуття.
– У чому зараз найбільша потреба? Чого не вистачає?
– Акумуляторів. Приходять дрони, але вони йдуть з дуже маленькими штатними акумуляторами. Ми закуповували частково за гроші підрозділу, частково підкидували наші друзі, підігнали волонтери. Бо вони ж, ці акумулятори, постійно розходяться, доводиться весь час ще купувати.
– Свої кошти теж витрачаються на це?
– Є таке
– Багато?
– Так. Багато. Але насправді будь-який військовий, навіть доброволець, готовий віддати ці гроші комусь, хто стане на його місце, і піти в захід сонця подалі від лінії зіткнення. 99% людей, які прийшли добровольцями на самому початку війни, хотіли б вже зараз піти. Тому що втома, вигорання, місцями ідіотизм. Ну і взагалі – скільки коштує твоє життя? 30 тисяч? Сто? Двісті? За скільки його можна продати? Ніхто не готовий. Тому гроші – це просто гроші – це інструмент. Тому те, що ми заробляємо, воно здебільшого там і витрачається. Ти можеш витратити ці гроші і купити РЕБку і зменшити шанси на безтермінову відпустку у Вальгаллу. Ти можеш зберегти ці кошти і загинути. Що ти вибираєш? Відповідь очевидна.
– Якщо говорити про дрони. Зараз в Херсоні ворог весь час скидає з дронів вибухівку на цивільні авто і просто людей. Є якісь поради, як цього уникнути?
– Є одна порада – виїжджайте із зони ураження, подалі від лінії зіткнення.
– Але ж не всі можуть.
– Через не можу. Я бачив людей, які не виїжджали, живучи фактично на лінії зіткнення. Колись ми стояли на Водяному (Донеччина). По суті там вже не було села, залишалися самі руїни. І от лежить два двохсотих в районі точки евакуації. І з напіврозваленого підвалу виходить якийсь мужичок і каже “пацани, дайте цигарку”. І ми його питаємо: “Що ти тут робиш, чоловіче? Тут же ж війна”. А він каже: “У мене тут соління, варення, закрутки, Я тут живу”. Тобто “не можу” це у більшості випадків відмазка. Звісно, це важко і страшно. І це дуже боляче – кидати свою домівку, але якщо не дай Бог лінія зміститься завтра на твоє подвір’я, що ти робитимеш? Врешті життя у нас одне. Якщо говорити про “пелюстки” (невеликі міни які розкидають, і вони приводяться в дію відтерміновано) їх найчастіше розкидають не з дронів, а з градів. Розказувати про них особливо нема чого Наступиш – відірве ногу. Дивитись під ноги, ні на що не наступати, не ходити по полях і високій траві. Загуглити і подивитися як вони виглядають.
Скільки коштує день на нулі
– Фінансове забезпечення військових “на нулі”. Як зараз і з цим? Чи є якісь проблеми?
– Стосовно справедливого забезпечення, усе залежить від бригад і командирів. Є у військового грошове забезпечення в районі 20 тисяч, котрі він отримує будь-де. Є ще 30 000 грн, котрі отримують військовослужбовці у бойових бригадах, котрі безпосередньо не виконують бойові завдання. І для тих, хто безпосередньо виконує бойові завдання, є винагорода 100 000 грн. Залежить від бригад. Треба розуміти, що військові не проводять 100% свого часу, виконуючи бойові завдання. Це не можливо в принципі. Якщо ми говоримо про безпілотники, то треба підготувати всю техніку, налаштувати її. По факту ви три дні працюєте і три дні готуєтесь до наступної зміни. У нормальних підрозділах, тим людям, котрі нормально працюють закривають сотку. В ненормальних підрозділах сотку їм не закривають. А рахують “от ви три дні були на бойових, значить ми вам закриваємо з розрахунку три тисячі в день, а ті дні коли готувалися – не закриваємо”.
– Тобто день на нулі скільки коштує?
– Три тисячі гривень. Дуже залежить від підрозділу. У 56-й бригаді, де я був раніше, наприклад, закривали все стабільно.
– За час служби, чи було відчуття змін. Армія поступово модернізується, чи змінилося щось на краще?
– Зміні йдуть, але не настільки швидко, як нам би того хотілося. Що собою являє армія? По суті це стара радянська система. В ній є частина людей, котрі намагаються цю систему перетворити на щось адекватне. Але відбувається спротив. Тому що у ній вистачає людей, котрим все це зручно, котрі не хочуть змін. Одне з нововведень “Армія +” – це електронна система подачі рапортів. Її впровадили на офіційному рівні, є наказ нею користуватися. Але тобі потрібен ID (електронний обліковий номер) твого командира. Проблема в тому, що вони (окремо взяті командири) не хочуть давати свій ID, не хочуть, щоб ми писали рапорт в електронному вигляді. Тому що тоді цей рапорт не можна ні загубити, ні порвати. В “Армії +” у кожного зареєстрованого військовослужбовця є свій порядковий номер, так ось деякі командири блокують впровадження цієї системи тим, що просто не дають свій ID номер. Хоча мають це робити згідно наказу. І ти того командира ніяк не змусиш.
– А як щодо скарги в Міноборони? Існує ж спеціальна “гаряча лінія” у випадку таких порушень.
– Ми одного разу вже звернулись зі скаргою про порушення. Умовно закінчилося це все тим, що вирішувати проблему призначили людину, на яку і була написана ця скарга. Тобто був наказ Генштабу на переведення. Комбриг не хотів нас відпускати. Ця справа закінчилася нічим. Тобто справді, є “гаряча лінія” Міноборони, на яку можна поскаржитися, вони розкажуть, наскільки важливе для них ваше звернення. Та заглиблюватися у суть справи ніхто не буде. Принаймні у нас такий досвід.
– Зараз багато чуток про те, що росіяни поповнюють свої ряди вихідцями з Північної Кореї, які думки з приводу цього?
– Звісно я чув про це. Вважаю, що в медалі є дві сторони. З одного боку це погано, адже більше сил у противника – це не полегшить нам життя. А з іншого боку це маркер, що у них не вистачає власних сил. Якщо вони вже залучають війська з інших країн. Ну типу будуть північні корейці, значить, будемо бити північних корейців. Чим вони суттєво відрізняються від бурятів?
Нещодавно Фарадей отримав ще одну високу військову нагороду. Та говорити про свої досягнення публічно він не готовий. Із моментів, котрі найбільше запам’яталися за час військової служби – порятунок важко пораненого побратима, а також знищення ворожої САУ. Серед трофеїв багато ворожої техніки, після двохсотої, говорить, перестав рахувати знищені цілі.
– Що б особливо хотілося знищити із ворожого господарства?
– Найбільше? Мабуть, ввалити по Кремлю. Або якийсь ракетно-зенітний комплекс, нафтопереробний завод. Тільки потрібні правильні дрони.
– У нас є такі?
– Ну якщо на болотах щось весь час вибухає, то, ймовірно, що є. Тільки наразі не у нашого екіпажу. Але все попереду. Найбільше хотілося б ввалити з дрона у (ваша цензура не пропустить) бункерного діда. Таке бажання у багатьох з нас.
– Хай усі мрії наших захисників здійсняться. Дякую за розмову.
Спілкувалась Олеся СКРИПКА