Російська каральна машина та весь її репресивний апарат не всевидющі й не всюдисущі навіть на окупованій території. Підтвердження цьому – історія мешканця Херсонщини й батька офіцера, котрий у перші дні наступу зс рф переховував у себе українських військовослужбовців та створив невелику розвідувальну мережу, яка постачала ЗСУ «гарячу» інформацію про пересування ворога. Зрештою, держслужбовець не тільки зміг перетнути лінію розмежування, а ще й із ризиком для життя вивіз з окупації важливі для наших армійців предмети. Відважний чоловік погодився розповісти про свої пригоди NewDay ua, але деякі подробиці та особисті дані нашого героя розголошенню поки не підлягають. Тому назвемо його просто – Василем.
- Василю, як ви зустріли перші дні наступу російських військ на Херсонщині?
- В мене домівка на лівобережжі Дніпра, і загарбники дісталися туди вже 24 лютого. Та тривожився не так за себе, як за сина. Той служив у військовій частині неподалік, був командиром взводу – лейтенантом. Щойно стався прорив, його взвод зайняв кругову оборону по периметру частини, хоча бійці чітко розуміли – із легким стрілецьким озброєнням проти бронетехніки довго не протримаються. На щастя, це розуміло і командування – взводу наказали виходити з оточення і перебиратися до Херсона, який на той час ще не захопили. Це змогли зробити не всі: син та більшість його побратимів евакуювалися на правий берег Дніпра, а ще двоє військовослужбовців ЗСУ з його бригади три тижні переховувалися у мене вдома. Тепер я можу про це розповісти. Потім вони (обидва хлопці були з різних сіл неподалік Білозерки) також евакуювалися, перевдягнувшись у цивільне та перетнувши Антонівський міст. На той час на ближніх блокпостах орків списків осіб, котрі підлягають затриманню, здається, не було.
- Але для вас також існувала небезпека?
- Якщо син воює, як я можу залишатися осторонь? Навесні «підтягнув» друзів, котрі знали округу, як свої п’ять пальців. Вони добровільно відстежували рух російських колон, грамотно фіксували їх склад та координати, потім я передавав цю інформацію, куди треба. І по рашистах наносилися вогневі удари. Та коли фронт відкотився до Миколаєва, тодішня артилерія й РСЗВ до лівого берега вже «не дотягувалися». Тому я просто був удома. Але залишатися ставало дедалі небезпечніше. Про мій внесок у рух опору мало хто знав, а хто знав – не зрадив. Однак орки дісталися до родича, котрий чимось викликав у них підозру, і жорстоко його побили: якраз і випитували про коригувальників вогню. Потім прийшли до оселі іншого родича, у котрого в ЗСУ також служив син. Родича не забрали на підвал, мабуть, через хворобу, але в хаті все поперевертали. Я не став очікувати, доки й по мене прийдуть – скористався легківкою, що її залишила у мене в дворі знайома. З її дозволу ми з дружиною рушили на Запоріжжя.
- Знали, що перейти лінію розмежування буде непросто?
- Знав, але не здогадувався, що застрягну в дорозі на два тижні. Виїхали з дому рано-вранці, перетнули цілу низку блокпостів, і лише на одному кадирівці причепилися: або платіть по тисячі гривень з людини, або поїдете до військового коменданта. Я погодився їхати, але тут вимагачі з автоматами вже іншої заспівали: коменданта зараз немає, повертайтеся назад, а приїдете пізніше. Робити нічого – виклав ті дві тисячі гривень, і тоді нас пропустили. Десь о другій годині того ж дня вже був біля автозаправки неподалік села Василівки. Але тоді вже ввели «перепустки», й їх оформлення розтягувалося невідомо на скільки. Тож на трасі вишикувалася ціла вервечка машин, і наша автівка у тій довжелезній черзі була мало не тисячна! А щодня тільки на реєстрацію пропускали всього по 5-7 машин.
- І як ви пережили те очікування?
- Як і всі. Природні потреби ходили справляти до лісосмуги. Там же милися, як могли, готували сяку-таку їжу на багатті – поклали каміння, поставили решітку. В нас були консерви, «Мівіна», ще перед від’їздом дружина змолола сала, зробила поживний перекус, тим і рятувалися. Ще біля колони ходили місцеві, пропонували наїдки. Звісно, не задарма: літр окропу в них коштував 10 гривень, бутербродик із ковбасою – 30 гривень, склянка чаю – 25 гривень, кави – 30 гривень. Хтось сказав би, що наживалися на чужій біді, але я особисто їх не засуджую – хоч якась допомога. Ще якось приїздила гауляйтерка з Василівки, привезла й роздавала тушонку, рибні консерви. люди брали – куди подітися? Звісно, можна було у навколишніх селах про ночівлю домовитися, але для того потрібно було залишити на блокпосту свої паспорти, а ми на це не зважувалися. Тож так і жили в салоні машини. Поруч у машинах так само жили старенькі, жінки з маленькими дітьми, інваліди. Багато було люду з прифронтового Бериславського району. Двоє людей у тій черзі померли, сотні поверталися – сил і здоров’я не вистачало.
- То ви все ж отримали «перепустку»?
- Врятував збіг. Біля колони з’явився якийсь молодий окупант і почав формувати колону з тих, у кого зі здоров’ям негаразд. У моєї дружини є хронічне захворювання, ще й за час поневірянь почалося запалення лімфовузлів на тілі. Я підійшов до військового, показав її медичні документи, усе ввічливо пояснив, і нас таки долучили до «пільгової» колони з десяти машин. Її доволі швидко пропустили, і речі оглядали побіжно. Це мене й врятувало – адже в речах вивозив захованими синову печатку з військової частини та флешки з деякою його службовою інформацією. Якби їх знайшли, навіть не знаю, що зі мною було б.
- Перетин лінії зіткнення минувся без обстрілів?
- Так, пощастило. Коли дорогою нарешті побачили українські прапори – обоє не стримали сліз. Дісталися Запоріжжя, переночували в знайомих і поїхали на Миколаївщину. Там побачив сина – він уже старший лейтенант. Пробалакали з ним вечір і поїхали облаштовуватися на Одещину. Якраз телефонує запорізький друг, котрий прихисток надавав. Каже, вчора саме в те місце, де залишали свою машину перед ночівлею, був приліт… Тож нічого ще не закінчилося.
- Дякую за інтерв’ю.
Записав Сергій ЯНОВСЬКИЙ.