Війна змінила країну і змінила кожного з нас. Після 24 лютого ми вже ніколи не будемо такими, як раніше. По-новому тепер виглядає українська естрада. Артисти відмовляються від російськомовного контенту, а ще – допомагають ЗСУ зі своїх концертів. У Вінниці кореспонденту NewDay ua випало поспілкуватися з Ivan Navi. Він двократний номінант музичної премії YUNA та переможець премії «Золота жарптиця». Його пісні – на перших позиціях хітпрадів на радіо.
-Іване, пам’ятаю Ваш виступ на великому концерті до Дня міста на набережній у Херсоні. Це був 2019 рік. І якась містика – фрагмент саме цього концерту Ви виставили в своєму Інстаграм буквально за два дні до повномасштабного вторгнення, в лютому цього року. Херсонщину окупанти захопили з перших днів… Це була Ваша інтуїція?
-У Херсоні мені дуже сподобалося. Це був нереально крутий концерт. Щось до 20 тисяч людей тоді було. За емоціями – бомба! А чому виставив саме це відео перед нападом росії? Певно, я таки щось відчував… Українці – сильна нація. Але бачите, нам доля випала така непроста. У мене дуже багато знайомих є з Херсона, і їхні батьки там позалишалися в окупації. Я з ними спілкуюся, однозначно всі чекають ЗСУ, ніхто там не хоче бути в окупації.
-У Вашому репертуарі є дуже потужна пісня «Журавлі» і Ви її пов’язуєте зі своїм прадідом. Ким він був?
– Мій прадід Іван дожив до 98-ми років, він був січовим стрільцем. Для мене взагалі сімейні цінності це найголовніше. У нас споконвіку із покоління в покоління передавалася пісня «Журавлі». Але до війни я її так не сприймав, переживав, але по-своєму. Коли зараз я виконав цю пісню, вона по-іншому зазвучала і зовсім інше сприйняття. Ти оцінюєш ту ситуацію, яка навколо відбувається, і кожне слово як ножом у серце. Тим більше, що пісня про переселенців. Її свого часу Квітка Цісик співала, Україну залишило дуже багато людей. Щодо прадіда – до речі, я нікому про нього не розповідав, по-перше, ніхто й не запитував. Не пам’ятаю, скільки мені років було, ну десь 3-4, але картинка відклалася як прадід сидить біля дуба, такий стільчик, такий картузик мав, паличка. І він ото любив, коли приїздило сімейство з різних регіонів. Дуже мудрий був, відразу нам вкладав стосовно української культури, стосовно української мови. Я греко-католик і віра в Бога завжди була присутня в нашому житті. І прадід, якого називали Дзядик, завжди говорив – «без Бога не до порога».
– Сьогодні у Вашому сценічному іміджі відчувається вплив боксу. Це тому що Ви займалися цим видом спорту?
-Бокс завжди був присутній у моєму житті і по сей день залишається. Сцена дуже схожа до рингу, до того, як вийти на ринг, ти переживаєш, а потім забуваєш про все. А на сцені ідентично. Тільки в боксі – побити суперника, а на сцені вразити тих, хто сидить у залі.
-Іване, після повномасштабного вторгнення більшість українських артистів показали свою патріотичну позицію. Але є й такі, що поводяться по-іншому і їх зараз позбавили почесних звань. Що думають про це в творчих колах?
-Це їхня справа, щоб їх судити, треба розуміти, що вони переслідують. Вони ніколи значить не були патріотами своєї країни і продалися за гроші. Тобто, у нас люди віддають життя за те, щоб ми жили в мирі і мали перемогу. Людина, яка, знаєте, тримає середину, не туди і не сюди, це, напевно, ще гірше.
-Ви для себе, коли розпочалася повномасштабна війна, вирішили, що працюватимете на підтримку ЗСУ, України?
-Я це ще вирішив з народження, в мене інших варіантів не було. Я львів’янин, а Галичина – це вже все, це марка. Я ніколи не розглядав для себе ринок росії, ніколи не розглядав для себе російськомовні пісні. У моєму житті є англійська, мені подобаються пісні англійською. А в ту сторону навіть ніколи і не дивився, тому що розумів – мені немає чого там роботи. Це для мене чужа мова, чужий народ.
Спілкувалася Марина САВЧЕНКО.