Відтоді, як почалася війна, де б не були жителі Херсона – залишалися в місті чи виїхали – спокій їм тільки сниться. Немає тиші і в місцях вічного спочинку – на кладовищах. Ми зібрали історії херсонців, які намагалися відвідати могили рідних чи поховати своїх близьких під час окупації і після неї, та змушені були рятувати власні життя.

Стріляли по машині, хоч бачили дитину

Аліса разом з родиною та дітьми виїхала з окупованого Херсона наприкінці квітня. Зараз тимчасово живе у Луцьку. Її чоловік на війні. Перед виїздом родина намагалася відвідати могилу свекра на Комишанському кладовищі.

“Мій чоловік втратив батька у 10-річному віці. Він (свекор) похований у Комишанах. Ми жили неподалік від кладовища. В той час уже зрозуміли, що жити в окупації не зможемо і хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію, але не встигли – ані 24 лютого, ані пізніше, коли ще був коридор через Олександрівку. Тому довелося чекати, поки не відкрився коридор на Давидів Брід. Часу на збори не було. Бо дізнавалися, що хтось десь зміг виїхати завдяки чуткам. І розуміли, що день-два – і зновперестануть випускати.

Ввечері напередодні від´їзду ми проїжджали повз кладовище, і я кажу чоловіку: «Давай заїдемо, попрощаємося із татом. Хтозна, чи зможемо ми ще сюди повернутися». Це вже було по обіді, ще трохи – і сутінки. З нами була старша дочка. Заходити пішки не ризикнули, заїхали через браму. Вона була відкрита. Доїхали до своєї алеї. Кажу дитині – запам´ятай, тут твій дідусь похований. Мала ще квітів якихось нарвала. Простояли ми так хвилин до десяти, може. І тут на мене раптом такий страх напав. Кажу чоловіку – поїхали.

А за хвилину почули постріли. Дивимось, а до нас з кінця алеї орки біжать і щось кричать, а один стріляє. І при чому видно, що з нами дитина. Я малу за спину, в машину – і ходу. То вони по машині стріляли, але не попали, тільки каміння відскакувало і подряпало. А ми з малою на задніх сидіннях лежали. Дуже було страшно. Я себе картала, що через мою сентиментальність дочка могла постраждати. Тоді зрозуміла, що в них – орків, певно, нічого людського немає. Вони ж бачили, що з нами дитина – і все одно стріляли. Та чоловік мені потім каже – добре, що я тоді все ж таки до тата заїхав. Він так наче благословив мене, від куль і досі захищає.

Окупанти на кладовищі зетки чорним намалювали

Марія М. – давно на пенсії. Зараз їй 80, а свого чоловіка поховала у 2014-му році у Зеленівці. Жінка розповідає, що це – одна з причин, чому вона не виїжджає з Херсона попри обстріли – хоче у випадку «переходу межі» лежати поруч з чоловіком.

«Це смішно у 80 років бути романтичною, правда? Але Петра я любила все своє життя, ще з дитинства, така олнолюбка. І у вічності буду поруч. Я знаю, що там точно щось є за межею. Я відчуваю. Дітям кажу, що нікуди не поїду, бо не хочу скитатися по світу і спати десь на матрасі. Це правда. Але найголовніше – через Петра. Я до нього завжди приїздила. Не тільки на Проводки, а й так – цілий рік. То квітів привезла, то просто поговорити. Він бузок любить. А перед Проводками – то обов´язково. Бо має бути прибрано, чисто. Нас так завжди вчили. Там ще поруч є закинуті могили. То я їх теж завжди прибираю. А тут москалі прийшли. І все. Перед Проводками не змогла попасти. А совість мене мучила. Ще час минув. Ну думаю – що робити. Все одно треба йти.

– То Ви що, ходили у Зеленівку з міста пішки?

– Пішла, мої тоді вже поїхали (з міста), та я їм нічого не сказала. Бо в доньки була б істерика. Тоді в Зеленівці було все дуже погано. І автобуси перестали ходити. Ну і була заборона на кладовище ходити. Йшла, йшла, аж зрозуміла, що не дійду. І сіла на траву на узбіччі.

– Не страшно було?

– Я не дуже боялася москалів, бо вони вже там стояли, окопів нарили. Але нащо їм стара баба? Та було дуже сумно. Бо все наче вимерло. Весна цвіте, все квітне – а люди наче вимерли. На вулицю ніхто не виходив. Але їхав один чоловік, побачив мене і підвіз. Правда, сказав, що я божевільна баба, що мені вдома не сидиться.

– Змогли потрапити на кладовище?

– Так, там з одного боку отвір в паркані, бо головна брама була закрита. І я пройшла, така щаслива була. Трохи посиділа, поговорила. Поприбирала, віник у мене був, і тряпка, і води у пляшці – пам´ятник витирати. Кажу – бачиш, що москалі наробили. Якби ти був живий ніколи б в житті не повірив. Добре, що ти цього не бачиш. Бо другий інфаркт би мав. Ми з ним колись жили у росії кілька років, коли ще молоді були. Він і уявити не міг, що вони можуть напасти на нас. Це ж «братський народ». Нас так вчили. А ще помітила, що вони таки були на кладовищі, бо зетки чорним намалювали і пляшки пусті накидали. То я їх зібрала і викинула.

– Добре, що без пригод обійшлося.

– Ну як без пригод. Автобуса не було, а до мене блуд вчепився. Таке рідко, але буває. І я забула, як додому йти. То мене люди прихистили. А вже через кілька днів змогли додому відправити. А потім вже не могла Петра провідувати. Казали мені, що вони на кладовища не пускають уже навіть родичів і хоронити нормально не дають. І що замінували. І окопів нарили. Я не знаю, як так можна, кладовище – то свята земля. У нас в городах після війни (Другої світової. – Ред.) залишались могили – і наші там були, і німці. Але такого, щоб могили плюндрувати – ніколи не було, навіть по відношенню до ворога. А ще мені дзвонила подружка, це коли зв´язок був, звідти дзвонила (з окупованої частини Херсонщини. ­– Ред.), плакала, бо у них там повалили могили хлопчиків, тих які на Сході загинули. Але то не дивно, вони і своїх не жаліли – палили за містом, сморід стояв.

Загиблих в Антонівці не могли навіть поховати одразу…

25 лютого ввечері бомбили. Були загиблі. Ми тоді переїхали до куми, бо в неї підвал був, ще 24-го. І тоді ж прочитала у нашому квартальному чаті, що загинула сусідка наша. Щось прилетіло до неї. І завалило. Більше доби не могли тіло забрати. Бо ніхто не їхав туди, і не було куди забирати. Морг переповнений. Я так розумію після всього, що відбувалося на мосту (Антонівському) – там вже не було місць. А сусіди намагалися допомогти, витягнути, розібрати завал. Але були обстріли сильні. Не могли з хати навіть висунутися. І вона, бідна, там всю ніч так і пролежала. Я не могла повірити, що це все насправді. Бо тільки-но напередодні вона в гості заходила.

Я навіть точно не знаю, де її поховали. Але коли все це закінчиться, дуже хочу її відшукати. Квіти принести. Плачу, вибачте, вона молода ще була. Дитина сиротою лишилась…

«Чекайте гостей на поминки»

Олег пережив окупацію в Херсоні. Влітку втратив близьку людину, але та навіть гідно провести в останню путь не дали окупанти.

– Сестра не витримала, дуже важко це все переживала. Схопило серце, коли над нами щось важке пролетіло. Здається, то літак був. Свист такий. І все. Тоді якраз вимкнули зв´язок наш. Швидку не викликати, не міг додзвонитися. Біг до сусідів, в школу… Важко згадувати. І не хочу. Вони на кладовище нікого не пускали. І навіть не дали напис зробити на хресті українською, сказали, що тільки російською. І що якщо буду сперечатися, то будуть говорити інакше, і щоб ми тоді гостей чекали на поминки.

Я за родину боявся. На кладовище нас не пустили, забрали труну і самі зарили. Навіть попрощатися не дали нормально. Чесно, я мовчав. Бо мусив думати про живих, про дітей. Але це… я не знаю, як назвати. Краще промовчу, бо цензура не пропустить.

«Мама померла під вибухи…»

Наталя К. доглядала у Херсоні матір. Через це не могла залишити місто, хоча дуже боялася вибухів, говорить жінка. Вивозити лежачу людину не наважилася.

– Для мене найстрашніше почалося після звільнення міста. Ми так цього чекали. Були такі раді. Але ж обстріли. Ми на Острові живемо (мікрорайон Херсона. – Ред.). У мене почали здавати нерви. Панічні атаки. Настільки сильні, що я не могла змусити себе вийти з хати, навіть коли вже майже не лишилося їжі. Я в якийсь момент просто подумала, що ще трохи – і ми помремо від голоду, а не від ракети. Гроші були, не було сил вийти.

– Але ж зараз ви наважилися виїжджати з міста?

– Так. Бо мама померла… Зараз роблю документи. І їду. Але знаєте, що найсумніше? Вона померла під вибухи. Я знала, що вона помре. Але я так хотіла, щоб це було у миті тиші. А вона відійшла під звуки падаючих мін. Вона не заслужила такого. Ніхто не заслужив.

– Ви змогли поховати маму? Чи складно це зараз робити?

– Кладовище у вирвах, пам´ятники розкурочені. Просто жах, що вони там робили. Я навіть уявити не можу. Поки ховали, знову стало гучно. Дуже. Слава Богу, там є укриття. Але можете собі уявити – як воно, переривати мить прощання і бігти ховатися. Все довелося робити дуже швидко. Сподіваюся, мама мене пробачить…

З моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну і до початку нового, 2023 року представники ООН з прав людини ідентифікували понад 17 000 загиблих цивільних в Україні. Насправді тут не враховані жителі досі окупованих територій, не повністю зібрані списки з Маріуполя, Ірпеня, Бучі. Скільки мирних людей загинуло в Херсоні та області – точно не відомо. Тільки на 2 березня 2022 року, за повідомленням херсонських ЗМІ, їх було 36.

Люди, які поділилися з нами своїми історіями, впевнені, що кількість жертв серед херсонців встановити точно не вдасться. Та вірять, що за кожне втрачене життя окупантів та їх посібників чекає відплата.

Олеся СКРИПКА.