Після придушення проукраїнських мітингів в окупованому Херсоні, підпілля не припинило свою роботу, намагаючись зберегти надію в жителів міста. На парканах, деревах, стінах будинків з’являлися послання від Жовтої стрічки – руху громадського спротиву на окупованих територіях України. Меліса (так просить називати себе героїня цієї історії, адже досі перебуває на лівому березі Дніпра) – художниця за покликанням. Більшу частину окупації провела у Херсоні, долучившись до руху спротиву. Незадовго перед тим, як містобуло звільнене вимушена була перебратися на лівий берег, а повернутися вже не змогла…
«Для українських спецслужб ви всі уже зрадники»
– Як так вийшло, що ви опинилися на лівому березі?
– Для мене це страшний сон і суцільна невдача. Адже ми так чекали, коли звільнять наше місто. Ми вірили в це. Ніколи не втрачали надії. Я мріяла зустріти звільнення міста вдома, але не судилося. Так вийшло, що наприкінці жовтня померла моя дуже близька людина, родичка. І там у неї на той момент жила моя собака. У неї своє подвір’я. Нікого більше не лишилося, майже всі виїхали. Я маю на увазі сусідів. Ну і ви можете уявити цю сумну картину – коли по вулицях ходять виснажені покинуті собаки та коти. Я розуміла, що і мою Доцю таке чекає. І що треба її забирати. Я думала, що встигну повернутися. Але не встигла.
– Закрили виїзд?
– Не виїзд. Переправу. Тоді вони (окупанти) активно всіх своїх евакуйовували на лівий берег. З річпорту на катерах. Дзвонили по кілька разів на день, щоб негайно забиралися з міста.
– І що казали?
– Казали, якщо не виїдете, то тут на вас чекає смерть. “Ви помрете від рук українських військових. Вас розстріляють, бо ви тут довго сиділи і для українських спецслужб ви всі уже зрадники. І в кращому випадку вас посадять. А ми вас врятуємо”. Не кожного разу таке казали, але кілька разів було, бо весь час дзвонили з різних номерів.
– На російську сімку?
– Так, іншого зв’язку тоді у Херсоні не було. Так само, як і тут зараз (на лівобережжі. – Ред.), хіба що ближче до Херсона пробивається іноді український зв’язок. Але погано. Тому я поїхала. Думала – заберу собаку і на наступний день – назад. В результаті, коли опинилася на тій стороні (Дніпра) нас так просто не відпустили, хотіли “евакуювати” далі. І мені треба було вигадати хоч щось, аби не вивезли.
– Куди?
– Начебто в Крим, точно не казали. Коли ми задавали питання – їм це дуже не подобалося. Отже я застрягла на кілька днів. А потім все – дізнаюся, що Херсон звільнили, а я знову по той бік, в окупації. Це було як вибух – і радість, і розпач. Радість за наших людей, за наше місто. Я ще намагалася повернутися човном, але в останню мить власник відмовив. Сказав – як попливемо, розстріляють. Шанси дуже малі.
«Страшенно хитало від “Нас ось-ось звільнять” до “Нас ніколи не звільнять”»
– Можете пригадати, як Ви долучилися до руху спротиву, коли ще були у Херсоні?
– Спочатку були березневі мітинги. Як то кажуть, “бєзуміє і отвага”. Насправді це все було на якійсь хвилі адреналіну. Ми всі відчували себе як одне ціле. Тоді такий дух був, словами не передати. Здавалося, ми можемо їх винести з нашого міста. Вони нас боялися.
– А Ви? Не боялися, що почнуть стріляти?
– Кожен з нас розумів, що можуть почати (врешті цим і закінчилося). Тим паче, що вони розстрілювали будинки і автівки, коли заходили. Але страшно стало вже тоді, коли почали забирати поодинці, приходити додому. Коли почали пропадати знайомі. Коли ти сидиш і раптом чуєш кроки в під’їзді. І грюк у сусідні двері. І розумієш, що за кимось прийшли. А наступним можеш бути ти.
– Що Ви тоді робили? Як наважилися долучитися до руху спротиву.
– Перше, що я зробила – змінила місце перебування, щоб не за пропискою. А потім десь півтора місяці сиділа тихо, як миша. Ні з ким не спілкувалася, майже не виходила на вулицю. Це був такий час, коли ти точно не знаєш, кому можна довіряти, а хто встромить тобі ножа у спину. Боялася власної тіні. Багато моїх знайомих думали, що я виїхала. Це був час очікування і розпачу. Страшенно хитало від “Нас ось-ось звільнять” до “Нас ніколи не звільнять”. В них (окупантів) працював метод кнута і пряника. І пропаганда звичайно. Коли ти в цілковитій інформаційній ізоляції, коли ти весь час захлинаєшся в страху, то рано чи пізно пропаганда починає діяти. Слава Богу не на всіх. Я знаю, що більшість наших людей міцні горішки. Принаймні мені хочеться в це вірити.
Найголовніше – не втратити віру в середині себе. Якщо ти збережеш віру сам, тоді можеш поділитися з іншими. У тій квартирі, куди я переїхала, на балконі знайшлося старе радіо. Мій друг його розібрав і зібрав знову. Там іноді пробивалися українські хвилі, наші новини. Так ми розуміли – що нас не забули. У кого були супутникові тарілки, тим взагалі пощастило. Але вони (окупанти) іноді їх знімали, трощили.
– Щоб не слухали українські хвилі?
– Ні. Це смішно, але у знайомих відкрутили тарілку і побили їх, бо сказали, що вони через тарілку здають позиції (окупантів) українській стороні. Це дичина, але вони правда так думали. Це не росіяни були, з іншим розрізом очей. Ви зрозуміли. Там ще дівчина була, йогою займалася і невдало пожартувала. Каже “так, я через тарілку спілкуюсь з іншим світом, з нашими потойбічними братами”. І її, і всіх вдома побили, навіть собаку, а тарілку з собою забрали…
Коли таке відбувається довго – ти відчуваєш страх, а потім лють. І потім настав якийсь момент, коли ти розумієш – мусиш хоч щось робити. Інакше збожеволієш. Ти хочеш сказати “Я є, мене не стерти, Україну не стерти”. І я порізала жовту футболку і повісила першу стрічку на ялині неподалік дому. Я була не перша. До цього це вже було в Херсоні.
«Вилучали всю жовту фарбу»
– Ви працювали з “Жовтою стрічкою”?
– Не можу про це говорити. Але можу сказати, що надихалася ними. Вважаю, що я вільний художник. Ну тобто вирішую сама, що робити. Насправді до війни у мене була не творча професія. Але я завжди любила малювати. Коли почалася війна, світ посірів. Фарби додають в нього кольорів. До речі, з жовтою фарбою в окупованому Херсоні була проблема. Спочатку я не могла в це повірити – кудись зникла жовта фарба. А потім мені продавці сказали, що росіяни “ізималі”, тобто вилучали жовту фарбу, щоб не дай Боже, не помалювали все в жовто-сині кольори. Тому в той час можна було помітити, що прапорці українські намальовані синьою і кольором лайма, майже жовтий, але більше зелений. Доводилося весь час вигадувати якісь лайфхаки.
– Які, наприклад?
– Жовтий колір досить важко отримати з інших кольорів. Але якщо змішати, наприклад, помаранчевий і зелений у правильній пропорції, то вийде щось схоже на жовтий. Це, звичайно, не чистий колір. Але краще так, ніж ніяк.
– Не страшно було робити такі написи в окупації.
– Трохи. Доводилося вночі виходити. В повній темряві, майже навпомацки. Бо вуличного освітлення вже давно не було. Але зате і тебе не видно. Трафарети допомагають дуже. Тут вже гурток умілих ручок – є де розгулятися. Вночі ходять їхні патрулі. Але в певний час. Листівки друкувати я не наважувалася – бо як знайдуть – це смертний вирок. Вдень старалася не виходити зайвий раз на вулицю.
Знаю, що в окупації поки з’являються українські написи, люди відчувають, що вони не самі. Така дрібниця, але це – як рятівний буйок, який не дозволяє впасти духом остаточно.
– Зараз можете продовжувати?
– Не можу про це говорити. Між містом і маленьким містечком чи селом є велика різниця. Тут важко щось приховати. Думаю, що навіть після нашого інтерв’ю мені доведеться видалити все і позбутися сімки. Це небезпечно. Але мовчання вбиває. Хочеться продертися назовні. Знову дихати вільно. Я почала говорити сама з собою. Що ти відчуваєш в окупації? Що ти змушений мовчати. Ти перетворюєшся на суцільне мовчання. І слух. Слух дуже загострюється, бо ти весь час прислухаєшся – звідки йде небезпека.
– Намагалися виїхати?
– Зараз можна виїхати тільки в бік Криму. Там фільтраційні табори. У нас багатьох силоміць евакуювали, хтось сам поїхав, дехто опинився в рф. Я не можу засуджувати, людям не залишили вибору. Я не зарікаюся, що врешті можу там опинитися. Але це буде найгірший розвиток подій.
– У вас гучно?
– Знаєте, це лишилося у мене ще з Херсона – коли гучно, коли вибухи, значить не все втрачено. Значить нас не залишать тут. Сидимо з собакою у підвалі часто. Вона стресує дуже. Вони, бідні, як люди – все відчувають, дуже бояться. Птахів шкода – від вибухів вони мертві падають. Це жахливо виглядає.
– Чого найбільше хочете?
– Вижити, дочекатися і банку жовтої фарби. Чогось я думаю, коли це все скінчиться – я малюватиму вдень, а не вночі. І це буде щось дуже красиве. Мальви, маки, соняшники і кавуни. Але головне – дочекатися.
Олеся СКРИПКА.