Світлана Думинська – режисерка за фахом. З 2014 року після Майдану працювала начальницею управління культури Херсонської ОДА. Перед війною очолила управління культури міськради. Дата повномасштабного вторгнення російських військ в Україну застала родину Світлани не вдома, а у Львові – проводжали доньку за кордон, думала за кілька днів повернутися. Окупація рідного міста не дозволила цього зробити. Натомість з перших днів війни Світлана розгорнула активну волонтерську діяльність у Львові, тісно співпрацюючи з громадськими організаціями та благодійниками і волонтерами з різних куточків України й світу, які об’єдналися, щоб допомагати херсонцям вижити та зберегти культурну спадщину міста. День, коли писалося це інтерв’ю, був останній у Львові. Вона повертається додому в Херсон.  

«Львів був неймовірним вуликом»

– Усі, хто приїжджають до міста Лева, знають, де Вас шукати – в одному з найбільших волонтерських центрів, який розгорнули в бібліотеці в середмісті. Світлано, пригадайте момент, як Ви з чиновниці перетворилися на волонтерку?

– У мого чоловіка є друзі – вони теж волонтери, тільки в Одесі. Ми з ними скооперувалися в перші дні війни. Громадська організація називається «Одне життя», ми працюємо разом. Мені простіше зустрічати тут у Львові, далі відправляємо гуманітарну допомогу на Одесу, а з Одеси вони вже, як могли – передавали на Херсон. Це надійні люди, вважаю їх своїми друзями і сподіваюся, що і вони мене.

Коли Херсон окупували, я зрозуміла, що треба щось робити, тож одразу прийшла до бібліотеки, в якій ми зараз – для юнацтва імені Романа Іваничука. Вони з 2014-го волонтерять. Тут дуже завзята директорка Тетяна Пилипець, вона просто мотор. На той момент Львів був неймовірним вуликом, як я його називала. Тут було багато людей на вокзалі – жінки і діти, котрі намагалися виїхати за кордон. В бібліотеці почалося плетення сіток. А люди постійно сюди приходили, намагалися їм знайти житло, якось прихистити. Ситуація була дуже складна психологічно. І ми почали одразу співпрацювати, плела з людьми сітки, а потім подумала, що маю для Херсонщини робити щось більше. Тому пішла знайомитися до одних, до інших. Я говорю завжди і всюди: така підтримка, як була для Херсонщини, – це багато. Бо тільки-но я говорила, що з Херсонщини, казала, що потрібна допомога, – одразу відкривалися всі двері. Єдине на той час для нас було найскладніше – знайти ті шпаринки, щоб ліки, продукти передати на окуповану Херсонщину. Це було дуже важко. Але як оптиміст скажу:що зробила війна? Вона познайомила з такою кількістю неймовірних людей. Я не знаю, чи змогла б я їх знайти, побачити і оцінити в мирний час. Ця трагедія країни показала, що будь-якої миті я можу опинитися у будь-якому місці України і знатиму, що я вдома.

Волонтерів «кидали на яму»

– Кому допомагаєте у Херсоні? Як організували роботу та хто долучився до волонтерського руху?

– Спочатку все, що у нас виходило,це продукти передавати, ліки. Я сама телефонувала в перші тижні до громад, старост яких знала. Одразу почали тісно співпрацювати з Комишанами, з Катериною Роговою, допомагали туди доправляти ліки. Згодом у нас з’явилися Інженерне, Зеленівка, потім Станіслав. Але навіть те, що ми пересилали поближче, не могли великими партіями везти. Було і таке, що наші волонтери їхали в Миколаїв, щоб забрати гуманітарку на Херсон, а їх після того «кидали на яму». А вони все одно поверталися за тими ліками і перевозили. Історій багато, головне, що це все продовжується. І кожного разу, коли ти думаєш, що, може, вже зупинишся, бо не знаєш, чим ще будеш корисним, відкриваються якісь нові двері. Тут ми знайомимося з волонтерами, а вони передають одяг, а інші – готові їхати на Херсон. І так у нас назбиралася низка європейських друзів, але вони – українці, котрі допомагають звідти. Так ми познайомилися з Лєною Джессен з Данії. Це ще один мотор, який не дозволяє зупинятися волонтерському руху. Теплі речі, шкарпетки, все, що необхідно нашим хлопцям на фронті. Тут в бібліотеці у нас дівчата, їх називають «золоторучки», мають свій фронт – вони почали шити прапори, білизну. І нам передавали, а я відправляла на Херсон. Робили все, щоб хоч чимось допомогти. Але ми – крапля в океані.

Окрема подяка команді дівчат на чолі з Ольгою Гудз, волонтеркою з Одеси. Дівчата обшивають військових і цивільних.

Кажуть, ідея з’явилася спонтанно. Принесли стару машинку, ще радянську, навчилися на ній шити, купили матеріал. Прапори передають хлопцям на передову. Останнього разу відправили в Краматорськ 65 штук. Збираються щодня, заходили до дівчат волонтери з Франції, передали 4 рулони тканини на прапори. Шиють ще білизну хлопцям, передають в шпиталі. А ще збирають бляшанки, роблять окопні свічки.

 «Внутрішні чвари списую на нерви»

– Світлано, а з якими проблемами зіштовхуються волонтери сьогодні?

– Зараз для мене проблем немає. Ми заздалегідь дізнаємося, які є потреби, телефонуємо. І наші хлопці доїжджають. Люди нас вже чекають – і ми віддаємо. Останнє, що вони повезли – це медикаменти, речі, обладнання для шпиталю. А тут нам ще зателефонували і сказали, що жіночка в Тернополі, їй 83, робить ляльки-мотанки – і вона хоче їх передати Херсону, щоб вони стали оберегами. У нас була ялинка прикрашена мотанками, а потім ми попросили, щоб медичний персонал роздав їх нашим хлопцям в шпиталі в Херсоні.

– А як реагують люди? Чи щось змінилося після звільнення міста?  

– Бували моменти, коли ми передавали речі на громади, а нам звідти говорили: не привозьте, бо люди сприймають це так, наче їм усі винні. Якісь такі внутрішні чвари. Але я це списую лише на нерви і шалений тиск, який був у Херсоні. І це просто психологічна була якась реакція. Але в більшості люди вдячні і чекають, бо допомога потрібна й досі.

– Знаю, що допомагати ЗСУ долучаєте і звичайних людей. Розкажіть про це.

– Спочатку ми почали спілкуватися з тими, кого знали: військовими капеланами, нашими хлопцями. І почали їм передавати те, що було потрібно на той момент. А треба було багато: і тактичні окуляри, і ліки, і інші речі. На сьогодні, і це не може не радувати, ми питаємо: вам потрібно це чи інше? А хлопці кажуть: ні, дякуємо, у нас все є. Та буває, що чогось бракує. Останній момент: мінус 17 на Сході, дуже швидко сідають акумулятори, а я в принципі ніколи не прошу. То був другий раз, коли звернулася до людей, попросила: накидайте нам (донатів), бо терміново треба купити хлопцям акумулятори. І ми за 8 годин назбирали кошти. Я навіть вже зупинила збір, але гроші ще надходили, тому змогли і хімічних грілок докупити, і сальця, і теплі речі, які нам передали – і воно все поїхало. Це хлопцям під Соледаром. Допомагали і на Південному, і на Східному напрямках. Це така термінова допомога. Насправді наші люди унікальні, дуже швидко збираються – і реальна допомога завжди йде.

Завжди є потреба на фронті у маскувальних сітках, які постійно тут плетуть для військових. Координує процес Віталій Колбунов – волонтер з Дружківки на Донеччині. А оскільки має інженерний досвід, удосконалив плетіння власними ноу-хау.

«Треба стукати, щоб відкрили»

– Чи продовжується робота на культурному фронті? Знаю, що збирали книжки для херсонських бібліотек.

– Коли Херсон був окупований, я бачила, як працює російська пропаганда, як вони заходять в бібліотеки. Вилучають українські книжки, завозять свої. Я подумала про те, що коли звільнять Херсон, нам необхідна буде нова українська література, в нашому перекладі, європейська. І навіть якщо вона буде іноземними мовами, ми ж – не болота, які відмовляються розмовляти англійською мовою, і нашим дітям розвиватись потрібно. І назва прийшла сама собою: «Українська книга українській Херсонщині». Звісно, я почала звертатися з листами, інформувати про цю акцію видавництва. Звернулася до Львівської військової адміністрації, вони теж мене підтримали. Цю акцію ми розпочали 9 листопада, а 11-го звільнили Херсон. Але книжки почали йти, а ми вже до того запланували провести у Львові фестиваль «Книжковий Миколай», який був південний завжди. З першого дня нас підтримували митці Львівщини, то я подумала, що це органічно. І дійсно, з першого дня все пройшло прекрасно, було багато людей, коли не заважали повітряні тривоги. І ми продовжували збирати книжки. Першу партію відправили – це більше тисячі книжок, які нам надали бібліотеки, видавництва, люди. Акція буде тривати, тому що ми розуміємо: зараз Херсону і Херсонщині не до того, щоб закуповувати книжки. Головне, що вся Україна нас підтримує. Централізована бібліотечна система Херсона налічує 33 філії, тож книжки будуть розподілені для всіх.

– Зараз в Україні розпочала роботу місія ЮНІСЕФ, яка займається збереженням культурних пам’яток. Знаю, що у фокусі їхньої уваги нині Львів та Одеса. А як щодо Херсона? Адже він під постійним вогнем. Чи вдасться хоч щось зберегти?

– Коли зрозуміли, що Херсон розграбовується, що вичистили музеї, краєзнавчий і художній, я почала шукати можливості, як допомагати закладам культури міста. Виходила на різні організації і фонди. Слава Богу, ми змогли направити в Херсон пакувальні матеріали для закладів культури – щоб вони могли там закрити фортепіано, наприклад. Нам надали багато мішків, плівку, генератор. Це зробив Центр порятунку культурної спадщини. Вони співпрацюють з закордонними організаціями. І коли вони погодилися надати нам дуже цінну фанеру – для вікон, для дахів, все мали, окрім транспорту. Я в той момент була вже у Херсоні, тож змушена була повернутись у Львів, щоб знайти транспорт, склад, де все це тримати. Я дуже вдячна Вікторії Бебко, бо та допомога, яка на той момент надавалася нам, а це більше півмільйона, просто тут би залишилася, бо нам не було чим перевезти зі Львова на Херсон це все. Я вже зневірилася, а вона сказала: ми ще попрацюємо. Тепер ці речі в Херсоні – для музичних шкіл, бібліотек, будинків культури, які заходяться в селищах. Також нам передали мішки – закривати пам’ятники культури. Найбільше хвилююся за Шевченка і Говарда… А з Дніпра нам везуть вогнегасники. Тобто роботи багато, а ось рук не дуже. Проте є люди, готові допомагати, і є європейські фонди. Просто треба стукати, щоб відкрили.

«Боюся у «базі зрадників» побачити друзів»

– З якими почуттями зустріли звістку про звільнення міста?

– Херсон завжди в серці, і всі телеграм-канали, які у нас є, завжди пишуть про рідне місто. Я спілкувалася з людьми, яким ми передавали допомогу, і постійно моніторила ситуацію – для мене було важливо не побачити в «базі зрадників» своїх друзів. І, слава Богу, жодного з них там немає. Так, там є представники культури, артисти. Можливо, по них є резонанс, бо вони публічні люди, їх більше видно. Я вдячна нашим людям, які змогли протриматися і витримати все. Не пробачу тим, хто повів себе не як українець. Знаєте, коли я зараз дивлюся на той шабаш, що відбувається у так званому «міністєрствє культури», як вони плескають в долоні і співають «валєнки-валєнки», в той час, як Україна просто плаче, тоді, як у нас гинуть люди, – це просто «пір во врємя чуми». Пам’ятаю, як черевко, зрадник, носився з ідеєю встановити пам’ятник Пушкіну і опирався тому, щоб у нас була Алея героїв.

Я тоді працювала в облдержадміністрації, а питання надання місця для Алеї героїв мало вирішувати місто. Оскільки гуманітарною сферою тоді займався черевко, це замикалося на ньому. Тоді заступником голови ОДА була Валентина Січева, то вона просто за два дні до заходу, коли ми мали відкритися і вже не було ніякої надії примусити його розмістити фотографії героїв, запросила до себе його і хлопців з АТО. Вони сіли за столом, подивились йому в очі, сказали все, що думають – і за ніч було все поклеєне.

– Після звільнення поверталися додому? Яким побачили Херсон?

– Це було до Нового року, перед тим, як розстріляли «Сільпо». Вразив під’їзд до Херсона. Не будинки, а просто якісь скелети. Вразили двоє людей, які стояли біля свого зруйнованого будинку, чоловік і дружина. Просто стояли, дивилися і думали, як вони будуть розбирати ці завали. Місто вразило порожнечею, дуже мало людей, порожні вулиці. Але все одно воно таке рідне. Звісно, насамперед поїхала на площу Свободи.

– А не страшно було повертатись?

– Ні, не страшно. Знаєте, був один момент: я була в своїй музичній школі, де розтрощило дах, мені потрібно було обов’язково піднятися нагору, щоб подивитися. Бо ми організували хлопців, які нам допомагали закрити те все. Мені в цей час скидає дочка: «Мамо, в Херсоні обстріли». Я навіть їх не почула, було не до того. А коли ввечері почитала новини, почула знайомих, то зрозуміла, що це сталося за декілька вулиць від того місця, де я була. Але не знаю, мені не страшно, це моє місто.

– Що плануєте робити далі?

– Я їду додому. Ми і приїжджали минулого разу, щоб передати цю велику передачу і важливий для нас вантаж, і вже хотіли лишатися в Херсоні. Але довелося повернутися сюди, у Львів, щоб налагодити комунікації. Тепер тут всі процеси скоординовані. Коли я дізналася, що з 20-го потяг на Херсон іде, то взяла квитки – і вперед. Все, це мій дім, я там працюю. Попереду ще дуже багато роботи.

Спілкувалася Олеся СКРИПКА.