Залишатися в Херсоні попри війну – усвідомлений вибір, який зробила для себе письменниця, публіцистка та майстриня-вишивальниця Олена Маляренко. Сьогодні її вишиті роботи розходяться Україною та світом, а на початку повномасштабного вторгнення Олена працювала директоркою бібліотеки у Станіславі, яку згодом нещадно розграбували та частково знищили окупанти. Як вдалося вижити у місті попри особисті втрати, тиск і залякування, зберегти надію та українські культурні та мистецькі традиції – наступна історія.

Окупація. «Снилося, що тягнуть на референдум»

– 24 лютого 2022 року. Можете пригадети той день день?

– Як і більшість херсонців, я прокинулася о четвертій ранку від вибухів. Вони повторювалися знову і знову, і ми з чоловіком стали шукати в інтернеті пояснень, й не одразу повірили – може, фейк? Потім зателефонувала моя подруга, поетка й журналістка Ганна Щидловська і підтвердила – війна. Не вірилося, що росіяни вдарили по Чорнобаївському аеропорту і вертолітній частині, Нафтозаводу, що швидко просуваються до Києва, сунуть через Чонгар. Взагалі, відчуття реальності зникло: ніби я провалилася в брудну каламутну воду, відкрила очі, щось бачу, але нічого не розберу, і треба вибратися, а я не можу. Повне усвідомлення трагедії прийшло за кілька днів. Після Каховської траси, Бузкового парку, Антонівки…

Але я не могла повірити, що дійде до реальної, не гібридної, війни. Я була не готова.

– Ви залишилися у Херсоні. Що допомагало пережити тяжкий період окупації і не втратити віру?

– Ми з чоловіком обговорювали можливість виїзду. І хоч я для себе перспективи еміграції не розглядала принципово, щодо нього була б рада, якби він виїхав в Ізраїль. Насувалося щось таке, чого він міг не пережити. Він усе-таки, як більшість вихідців із СРСР, ностальгійно вірив росіянам, і я розуміла, що зіткнення з реальністю йому не витримати – і була права. Спочатку чоловік просто нервово сміявся з російських новин – вони аж ніяк не відповідали реаліям, які ми бачили з вікна. Потім у нього почалася важка депресія, а потім стався інсульт. Найважче було пережити, як він дивився в одну точку й казав: «У мене знову забрали батьківщину… Що ж вони наробили… Скільки людей погубили… Я не знаю, як жити…». Йому снилося, що його тягнуть на референдум, погрожують розстрілом, він кричав, пручався, не міг провести межу, де реальність, а де сон. Наприкінці квітня головного героя моєї книги «Типичный Боря», мудрого, дотепного й іронічного, не стало. А я відчула біль, порожнечу, розгубленість і безстрашність: тепер я сама, в мене є тільки моє життя і моя земля, на якій щодня гинуть мої люди. І з питання «Господи, а для чого я досі живу»? – народилися і вірші, і публікації, і щовечірні онлайн-читання українських перекладів Біблії, української літератури, молитвослова. Поки був наш інтернет, я виходила в ефір аж до травня, і люди писали, що їх це неабияк підтримувало. А мене підтримувало те, що я роблю щось маленьке і потрібне для них.

«За такі слова і шльопнуть можна»

– Яким Вам запам’ятався Херсон часів окупації?

– У перші дні окупації місто було – порожнє, сіре, холодне. По ньому треба було пересуватися пішки, з документами і краще без смартфона. Потім почалися черги за всім: до банкоматів, до «обналічок», до магазинів, у які пропускали по 10 людей, а коли закрилися крамниці – з’явилися черги до машин із продуктами. Спочатку зникли овочі й ковбаси, потім сіль і миючі засоби, потім все поступово стало з’являтися, але не було грошей, бо зникли українські банки. Єдине, куди не було черг до початку травня – це російська гуманітарка, її брали тільки пенсіонери, бомжі та втікачі із зруйнованих сіл, яким просто нічого було їсти.

Я тоді ще рідко виходила з дому і бачила росіян. Але за моїми спостереженнями вони спочатку намагалися подобатися обивателю й ввічливо вести дискусію: «Чи ви раді, що ми тут? Чи хочете, щоб наш єдиний народ знову об’єднався назавжди?» Пригадую, як поцікавилася, чи є у цього балакуна з блок-посту брат або сестра, і чи хотів би він все життя не мати власної квартири, а прожити у родичів у приймах – ви ж одна сім’я? Мій співрозмовник перезирнувся з «товаришами» і сказав, що кожна доросла людина має будувати своє життя окремо. «Народи так само повинні будувати життя окремо, раз уже доросли до власних держав. Не можна змусити любити, не можна змушувати жити разом», – сказала я і пішла.

Але такі розмови уже наприкінці весни стали небезпечними. По місту ходили провокатори і підслуховувачі. Пригадую, якось стоячи у черзі я, у відповідь на чиюсь репліку про прийдешню руїну, сказала: нічого, після звільнення відбудуємо. До мене одразу підійшов мужчинка, підізвав жестом солдата-охоронця, і став питати, звідки в мене такі дані і чи я розумію, що «за такие слова и шлепнуть можно». Я з несподіванки засміялася, заявила, що для мене «життя – то Христос, а смерть – це надбання» і почала голосно цитувати поезії російських класиків про волю і свободу, потім стала цікавитися, концепція яких філософів їм до вподоби, потім запропонувала біблійні приклади. Чи то вони розгубилися від моєї неадекватності, чи то мій янгол-охоронець махнув крилом, але мені дали спокій. Хоча й за менші провини моїх знайомих забирали «на підвал».

В принципі, я і справді була в той період якась розгублено-безстрашна, тому всі мої зіткнення із росіянами були на межі страшного і смішного. Якийсь матеріал для трагіфарсу, але не для героїчної драми.

«Пупуся Жизель» в окупованому Херсоні

– Пупуся Жизель – героїня вашої книги, яку Ви почати писали ще до повномасштабної війни і яка полюбилася читачам. За її пригодами стежило багато ваших підписників. А також ваші підписники могли читати у соцмережах фрагменти розповіді про життя Жизелі в окупованому місті, де з гумором та смутком були описані реалії дуже схожі на справжні. Чи лягли в основу правдиві історії?

– Моя героїня народилася ще до війни – це така собі антигламурна персона, яка бачить цікаве в буденному, приймає світ і себе з гумором. Довго шукала їй ім’я, аж раптом побачила картину Гапчинської «Жизель» і все стало на місця. Коли героїня стала популярною, навіть намагалася зв’язатися з художницею для колаборації, але не вийшло, і я проілюструвала книгу сама.

Хочу одразу зазначити: перша книга «Пупуся Жизель» – не автобіографічна, це оповідки про збираний чи зібраний персонаж. Коли ж почалася війна, мені почали писати «як хотілося б нових веселих оповідань від вас». Спочатку я здивувалася такому запиту – часи м’яко кажучи не смішні, а потім подумала, що бравий вояк Швейк теж народився не від хорошого життя. То час моїй Жизелі пережити еволюцію в межах образу, заговорити українською і вийти гуляти по окупованому Херсону. Ці гумористичні замальовки з власних спостережень з одного боку повернули на мою сторінку тих співвітчизників, які були впевнені, що я перейду на бік росіян (на жаль, заручники чорно-білої свідомості не розуміють, що можна критикувати владу і навіть народ, але любити його і свою країну), і водночас привернули увагу колишніх колег, які стали співпрацювати з окупантами. Почали надходити попередження, типу: ми не будемо тебе прикривати, раз ти стала бандерівкою та насміхаєшся з росіян. На щастя, нас деокупували раніше, ніж попередження стали погрозами. А оповідань уже набралося на нову книгу «Жизель і мир». Я думала, встигну її упорядкувати до 24.02.2023, але доведеться трохи почекати – місяць-два, не більше.

Станіслав: «На розірваній вишиванці плями крові та крему для взуття».

– Олено, Ваше серце боліло за Станіславську бібліотеку, і Ви доклали багато зусиль, щоб її зберегти. Розкажіть, чи вціліло щось після окупантів? Чи вдавалося потрапити туди під час окупації і як там зараз?

– Станіславську громаду окупували трохи пізніше за Херсон. І спочатку я намагалася достукатися до обласної влади та Мінкульту, щоб отримати якісь регламенти, поради, кейси – як евакуювати цінні книги. На жаль, мене або ігнорували, або невідома особа відповіла в стилі «прачечная»: в країні війна, а ви тут зі своїми книгами. Коли на території громади почалися бої й одне з її сіл, Олександрівку, стерли з карти разом із філією нашої бібліотеки, я спробувала знайти машину і вивезти книги, ноутбуки та документацію з інших філій – люди їхати боялися, або виставляли захмарну ціну за вояж.

Через сімейні проблеми до питання бібліотек я повернулася аж у травні. Будівлі окупували російські війська і просто так зайти було неможливо. Потрібна була перепустка на мене і на водія авто. Я проконсультувалася з українським юристом і пішла з заявою в комендатуру, була в приймальні Сальдо, писала Стремоусову, Семенчеву, Черевку – нуль відповіді, хоча ми були з ними знайомі до війни. Катерина Губарєва відповіла, що «вона мирна людина і такими питаннями не займається». Несподівано на мою проблему відгукнувся глава російсько-херсонського облздрава Вадим Ільмієв і влаштував мені зустріч із очільником облуправління росхеркультури Кузьменком. Ми обмінялися думками щодо (не)можливої співпраці, не знайшли спільної мови, а отже допомагати мені в порятунку бібліотек він не став. Я зробила ще кілька спроб звернутися публічно до Сальдо і Стремоусова в їхніх соціальних мережах, заявити про розграбування та нищення закладів культури – на мене просто спустили ботоферму з погрозами, жодної офіційної відповіді. Тоді я видалила свої повідомлення і вийшла з чатів. Моє враження –  це люди-ширми, які нічого не вирішували, боялися розгнівати своїх «господ» й імітували діяльність за рублі.

Коли в Херсон евакуювали жителів Станіславської ТГ, я провела кілька зустрічей з нашим дитячим бібліотечним клубом у квітні й травні. А потім, аж до деокупації, тільки передзвонювалася зі своїми працівниками. Вони розповіли, що російські солдати не змогли одразу вибити двері, тому виставили вікна і зайшли через них. З книг, столів, пандусу та сейфа склали барикади довкола ганку, електроприлади та офісну техніку вивезли, в бібліотеку іноді водили на допит людей.

Сама я потрапила в Станіславі аж у листопаді 2022 р., після деокупації та перевірки саперів. Що сказати? Буває й гірше, будівля більш-менш ціла, хоч і потребує ремонту. Але з меблів уціліли тільки металеві книжкові стелажі. Всі вікна прострелені – п’яні бійці розважалися, стріляючи зсередини надвір. Книжковий фонд знищений на третину, періодики нема взагалі – пустили на туалетний папір. Колекція рушників, віком від 50 до 100 років, вишитих місцевими майстринями, практично знищена – уціліло 8 із 50, на розірваній вишиванці – плями крові та крему для взуття. До кінця року я ще двічі була в Станіславській бібліотеці, з селянами, працівниками та волонтерами ми закрили вікна плівкою, трохи прибрали приміщення (недопалки, презервативи, папір, порожні пляшки, штукатурка, ганчір’я, скло вкривали підлогу кількасантиметровим шаром) і з кожної кімнати винесли по 6 мішків сміття.

У с. Широка балка нині старостат використовує приміщення бібліотеки як гуманітарний штаб. Села громади досі обстрілюють, людей із понад 4000 лишилося кілька сотень. Тому, за рекомендацією ВГА, бібліотека до весни законсервована. Ми пишемо проекти, шукаємо гранти для відновлення і відродження.

Вільний Херсон: «Країна там, де свій свого не покине»

– Чи пам’ятаєте день звільнення Херсона? Які настрої панували у місті?

– 11 листопада я допомагала прибирати в церкві, коли в храм буквально увірвалися люди, плакали, сміялися, казали: наші в Херсоні, – і стали купувати і ставити свічки. Чесно, не повірила. Не перший раз таке чула, тому просто стримано сказала: «Дай Бог». А наступного дня вийшла в місто й побачила на власні очі наших солдатів. З ними фотографувалися діти, їм несли пироги і каву, вони обіймалися з херсонцями. Містяни ходили з прапорцями і прапорами. На деревах майоріли жовті та блакитні стрічки, мені теж подарували таку – я прив’язала її на сумку і ходжу з нею досі, вже третій місяць.

Найбільше вкарбувалася в пам’ять така картина: на Площі корабелів місцеві жительки тягли драбини і козли, щоб дістатися до білл-бордів і поздирати російські плакати.

В місті нема електрики, нема в’язку, води, опалення, але всіх цікавить тільки одне: наші хлопці тут назавжди, вони ж нас не покинуть? Ейфорія, віра в краще, відчуття перемоги.

– Херсон після звільнення під постійними обстрілами. Багато хто виїхав під час окупації і після. Чому Ви прийняли рішення залишитися попри реальну небезпеку?

– Під час окупації я зрозуміла одну річ: я не можу покинути своє чужинцям. Я ж не покидаю квартиру тому, що туди влетіли мухи чи залізли таргани. Я не відмовляюся від своєї дачі, тільки тому, що взимку там жили бомжі. То чому ж я покину своє місто, тільки тому, що там завелися чужинці? Для мене це рівноцінно зраді. Так, вони можуть, вдертися, забрати, завоювати, вважати своїм, але доки ми тут є і доки ми не гнемося перед ними – вони нас, беззбройних, не перемогли. Тому я буду ходити по своїх вулицях і всім своїм виглядом нагадувати їм, що це – моє, а вони тут – тимчасові. Я навіть почала тоді в окупації вдягати хустки, етнічні прикраси і вишиті речі – не для провокації, а для захисту своєї особистості, щоб провести межу між своїми і чужими.

Після деокупації для мене нічого не змінилося. Я так само у себе вдома, тільки тепер дихається вільніше. Так, тут важко і страшно. Так, я не можу повноцінно працювати. Але я можу молитися і бути корисною. Можу зварити борщу, напекти гречаників, зробити кави і пригостити бійців, які мене звільнили. Можу почитати їм своїх оповідань і вони усміхнуться, або поспівати їм пісень. Якщо всі цивільні виїдуть, невже ЗСУ тут стане комфортніше і веселіше? А ще тут багато покинутих літніх людей. То навіть якщо я кілька разів на місяць когось навідаю з їжею та ліками, допоможу прибрати – уже добре. Держава там, де є її атрибути – герби, установи, прапори. А країна там, де люди цінують людей, де свій свого не покине. Країна без держави можлива, вся історія України тому підтвердження. А от держава без країни, без людей, що підтримують одне одного, ні. То я тут будую Україну. Трішки пафосно прозвучало, вибачте, але я справді так думаю.

– Чи змінила війна херсонців? Кажуть, що місто майже порожнє, але все ще живе.

– Так, дійсно, іноді можна кілька хвилин йти вдень вулицею і нікого не зустріти. Місто спорожніле, але живе. І у ньому кожен переосмислює і себе, і свої погляди, і оточення, й учиться жити заново. Взагалі, херсонці схожі на тих, хто пережив клінічну смерть. Хтось переоцінив життя і став більше думати про вічне, про добре і жити так, щоб не було соромно померти. Хтось навпаки тепер намагається втекти від смерті, урвати кожну мить щастя за будь-яку ціну – не люди, а короїди. Але багато й тих, кого війна і обстріли зламали – панічний страх, смуток, безнадія змінюється дитячою довірою, а потім знову чорна прірва безнадії. Багато хто відчув на собі підтримку цілого світу – інших міст, країн. Але є ті, хто відчув, що більше нікому не потрібен. Все дуже неоднорідно. Єдина спільна риса – надія, що одного разу війна скінчиться і поволі буде повертатися нормальне життя.

Мене дивує, коли від херсонців вимагають якихось заяв, якоїсь героїчної громадянської поведінки – вони вижили, це їх перший подвиг, а другий – впоратися з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), третій – відновитися на рівні особистості та її соціальних функцій. На жаль, не всі розуміють, яка це колосальна праця для пересічної людини, яка пережила окупацію і живе кожну мить як останню.

«Попит на українське – це наш спротив»

– Знаю, що у найважчі часи Ви не припиняли займатися творчістю, зокрема вишивкою. Розкажіть, що вас надихало? Звідки беруться сюжети вишивки? Чи важко знаходити матеріали, нитки?

– Я вірю в те, що людина – маленький творець. Хтось творить борщі, хтось вишивки, в хтось інтерв’ю – кожному свій простір. Але, на мою думку, нормальна здорова людина невіддільна від творчості, і надихає її саме життя.

Свого часу через ковід я змушена була закрити ФОП і зайнялася вишиванням – вчила мене моя бабуся Тетяна, вона ж лишила мені у спадок тканину і нитки. Я стала робити лляні та джинсові косметички з вишивкою. Потім херсонська підприємниця Наталя Романів забезпечила мене класними футболками, і я вишивала на них візерунки, які вигадувала сама. У бібліотеці я провела кілька майстер-класів із вишивання. І вже в окупації, поки доглядала чоловіка, сиділа коло нього і вишивала собі футболку з кониками за малюнком Марії Примаченко і великодній рушник. Обидві роботи, ще не завершені, йому дуже сподобалися, і тепер мене це гріє. Коли ж я виклала фото робіт в інтернет, в окупованому росіянами Херсоні виявився страшенний попит на наше українське – це був наш спротив. Особливо після того, як «братья» знищили музей Марії Примаченко, мене завалили проханнями вишити щось із її малюнками. Проблема була в тому, що футболки у мене закінчувалися. Але тут ми познайомилися зі Світланою Мацютою, чудова херсонська майстриня, яка запропонувала разом робити сумочки – моя вишивка, її пошиття. І справа пішла у новому напрямку.

Рада, що вишивки розлітаються по Херсонщині, по Україні й навіть по світові. Усе, вишите в період окупації, довго лежало й чекало можливості полинути до своїх замовниць, і нещодавно я закінчила розсилку. Тепер мене підтримують фото з готовими виробами, вдячні коментарі.

– Ще до війни, та й під час неї існувало багато стереотипів стосовно Східної і Південної України. Багато хто говорить, що “все українське” збереглося на заході країни, а на півдні і сході українську культуру поглинула русифікація. Проте за час окупації часто звучало гасло “Херсон – це Україна”. Який для вас цей український Херсон?

– Ми насправді мало знаємо про те, що таке оте «справжнє українське». Схід русифікували, так, але північний захід полонізували, а на південний захід впливали угорська та румунська мови. Це не добре, і не погано, це просто минуле і ми не маємо права перестати поважати один одного через те, що у різних регіонів однієї країни воно на різних етапах було відмінним. Навпаки, ми повинні шукати те, що нас об’єднає, спільне для всіх. І розуміти: не існує абсолютно чистих, позбавлених впливу мов, культур, традицій.

В українському Херсоні переплелося наше, південне (чумацьке, рибальське, чабанське), із приморським європейським, турецьким та татарським. На нас впливала і німецька, й італійська, і єврейська, і  грецька, і вірменська культури, у нас були і шведські, і болгарські поселення. Так само як і в інших регіонах України. Це цікаво. Це не привід боятися впливів минулого. Це привід разом дивитися в майбутнє. І… менше повчати одне одного, а більше вивчати.

Лівий берег. «Ми переоцінюємо можливості пропаганди»

– Лівобережжя Херсонщини досі окуповане. Ви – людина, котра пережила окупацію і знає, як працює російська пропаганда в умовах ізоляції і страху. Як гадаєте, чи можуть там відбуватися невідворотні процеси з ментальністю і самоусвідомленням себе українцями?

– Я вважаю, що ми переоцінюємо можливості пропаганди. На людину свідому вона не діє в принципі, бо оперує надто спрощеними, емоційно забарвленими формулами. А на людину слабкої душевної організації чи невисоких розумових здібностей вона має магічний вплив винятково доти, доки звучить безперервно і підкріплюються пайком чи похвалою. Щойно процес припиняється – об’єкт впливу наче прокидається і шукає, чим замінити «магію», щоб не відчувати розгубленості та порожнечі. Ми часто квапимося засудити тих, хто не здатен на опір, подвиг та самопожертву. Суду підлягають тільки ті, хто чинив злочини на догоду ворогу і хто пропустив ворога на нашу землю.

– Яким Вам бачиться Херсон після Перемоги?

– Не знаю, чи зрозумієте ви мене, але я уже живу Перемогою і в режимі Перемоги. Десь на новорічні свята щось наче клацнуло всередині: ми вже перемогли. Ірраціонально звучить, бо досі  гинуть люди, в нелюдських умовах відвойовують метр за метром наші воїни, війна триває, але насправді ми уже перемогли. Для мене зміниться тільки статистика втрат, я дізнаюся всі імена, кого можна оплакати, і всі імена, кого я хочу привітати з Перемогою. Я й надалі вишиватиму, писатиму книги, співатиму пісень, спілкуватимуся з людьми, молитимуся – поки жива. А от яким буде Херсон після війни – вирішувати усім нам разом. І все буде добре, якщо ми не перетворимо розбудову на з’ясування стосунків та дерибан. Мрію, щоб ми нарешті скористалися можливістю й побудували справжнє українське місто для всіх українських громадян, якої б національності вони не були.

Олеся СКРИПКА.