Історія для моторошного трилера або якогось злого чтива. Та, на жаль, це не фантазія сценариста чи письменника. Це сповідь жительки Херсонщини, яка пройшла через ворожий полон. У свої 56 років жінка побувала у справжньому пеклі. Через те, що вона є військослужбовицею, ми не можемо називати ім’я, прізвище героїні, а також населений пункт, звідки її забрали в полон.
– Як війна розпочалася для військової частини, де Ви служите, і для Вас особисто?
– Ще задовго до повномасштабного вторгнення рф в Україну військові нашої частини відбули для виконання завдань на Донбас. 20 лютого вони перебували в Луганську, але вже були подані ешелони на ротацію. Мали повертатися на Херсонщину. Вже потім командир мені сказав: «Це Господь нас відвів. Якби ми виїхали вчасно й встигли повернутися на базу, то всіх би там і поклали». Станом на 24 лютого на пункті постійної дислокаціїв нас числилася 21 людина. Розбиті на групи, ми чергували в частині. У село, де вона розташована, окупанти зайшли в перші дні вторгнення. Зранку 24 лютого я одягла військову форму та й на 8.00 пішла на службу. Коли приїжджає наш старший і говорить: «Всі – додому, почалася війна. Сидіти, як мишки. Форму і військові квитки спалити». Але я цього зробити не змогла, рука не піднялася. Форму, військовий квиток і що було з армійських речей синових, склала у пакети і заховала (у покинутих місцях у селі). Після 24 лютого мене, як і частину моїх колег, заради нашої безпеки вивели поза штат.
– Але ж у селі всі знали, що Ви служите в ЗСУ. Як Ви не побоялися залишатися в окупації?
– Просто вважала, що як людина у віці не зацікавлю окупантів і все минеться. Але… У червні до мене прийшли з першим обшуком. Ті рашисти були якісь лояльні, і чисто одягнені, і більш-менш виховані. Не обзивали, не штовхали. Зайшли осіб 30, і на подвір’ї стояли через кожні два метри. Тоді все передивилися, щоправда, у шафах і в білизні не копалися. Нічого, я так розумію, для них цікавого не знайшлося. Та вже 14 серпня прийшли вдруге. Це було свято Маковія. Я спекла чотири макових рулети, роздала стареньким, сусідам. А на столі в кухні залишався рулет нарізаний, під рушником з маками. Перший окупант, залетівши в хату, з такою ненавистю скинув той рушник… Що він сподівався там побачити, може, бомбу, накриту на столі, у свято?..
Ці вже були в брудній формі з позначками росгвардії. Той, злий, поставив табуретку посеред зали і мене на неї посадив. А сам розвалився на дивані й говорить: «Если отвечаешь на вопросы – тебя не трону, тебя не знаю. Если молчишь – едешь на подвал!». Запитував, скільки і якої техніки було у військовій частині, скільки і якої зброї було, скільки людей, яке призначення частини, ну і в такому дусі. Я лише знизувала плечима: нічого не знаю. І його це страшно бісило. Цікаво, що всі вони були в балаклавах та окулярах, тільки цей, здоровенний, обличчя не приховував. І страшно злющий, постійно потирав руки, там такі величезні лапи… Його все дратувало, навіть моя українська мова, російською говорити наказав. А останньою краплею стало те, що я перехрестилася, дивлячись на вишиту невісткою Казанську ікону Богородиці, що висіла в кутку… І тут він як підскочить: «Ты что, хочешь меня, российского офицера, разжалобить?». Ногами в берцях як дав по табуретці, що я аж впала на підлогу. Потім вдарив прикладом автомата мене по хворій спині. Уявіть, таке отримати у власній хаті… І тоді мені говорить: «Ты думаешь, мне не сказали, что ты на нас говоришь «орки»?». Автоматом придавив мені коліно зі словами «а тем, кто на нас говорит «орки», мы простреливаем колени!». Молодий такий, віку мого молодшого сина…
І тут заходить другий і каже: «Собирайся с нами, и да, в подвале холодно». А я в шортах і блузці. Кинула в пакет гаманець з таблетками, без яких не можу, і кофтину. Вдома, коли рилися, забрали синову відеокамеру і з моєї сумочки – дві флешки. На одній було дуже важливе для мене архівне відео, а на другій – інформація щодо моєї громадської діяльності, теж ніяк не пов’язана з армією. Просила: воно ж вам не потрібне, поверніть. Не віддали. А в шафі знайшли нові шкарпетки ЗСУ. Забрали.
– Куди Вас повезли?
– Біля мого будинку стояв УАЗ-zетка, а коли завернули за провулок, то побачила там цілу колону: 4 БТРи з кулеметниками зверху і 4 УРАЛи, забиті військовими, а попереду – «Тигр». Приїхали в Нову Каховку, висадили біля будівлі поліції. Там чергові були – буряти. Цей, що привіз, говорить: «Принимай! Брось ее в камеру к мужикам, пусть там постоит!». Окупанти з БТРів виносили зброю, і я зрозуміла: це ж вони перекривали село і в мисливців вилучили рушниці. Розібрана, різнокаліберна зброя, зрозуміло, що не армійська. Поскидали цю зброю на купу. І один говорить: «Согласно статьи 222 уголовного кодекса Российской Федерации за незаконное хранение оружия ты поедешь в Донецк на тюрьму». Оце так «шили» статтю. Були команди «откатать пальчики», «сшить дело». Тут мені спало на думку: а що, як це дорога в один кінець, звідки не повертаються?.. І говорю: «Можна я вип’ю таблетку?». Дістаю з сумки гаманець з ліками. Так цей бурят його в мене з рук вихопив, вивернув вміст на підлогу, потоптався і каже: «Они тебе больше не понадобятся». Думаю: ну все, це кінець! А потім пригадую, що вдома встигла кинути в кишеню ще пластинку таблеток, певно, просто інтуїтивно. І собі подумки: якщо що, ковтну одним махом усі таблетки, щоб спустити тиск на нуль… Великий гріх – знаю, але терпіти такі приниження і знущання не хотіла… Собі тільки сказала: за будь-яких обставин мовчати або давати короткі відповіді. Адже що б я не говорила, його (окупанта) все не влаштовувало. Він був без маски, і обличчя його дуже добре пам’ятаю, якби мені показали фото, впізнала б легко. Він заправляв тією колоною, яка за мною приїхала. І по цей день сниться, гукає, постійно женеться за мною, а я втікаю…
– Вас відправили в камеру?
– Так, але не в чоловічу, як той наказав. Така маленька кімнатка, там було три жінки. На підлозі, в кутку – одна, в іншому – друга, а третя, найстарша, сиділа на вимощеному зі стільців «ліжку». Це Іра – вчителька української мови та літератури. Єдиний син загинув в АТО. І до неї додому приїжджали його побратими. Тому її забрали як «особо опасную» і не дозволяли для неї ніяких передач. Іра на той момент сиділа вже 60-й день. Я бачила сухарі і пляшки з водою. Говорили жінки, що інколи, не знаю, що це мало бути, свято чи хороший настрій, але давали таку рисову баланду, без картоплі, просто відвар. Друга була – Олена, ще зовсім молода. Висока, з ідеальною фігурою. Волосся руде, як в Анжеліки у фільмі. Дуже красива. У неї брат служить у ЗСУ. Її теж забрали з дому і при 11-річній доньці приставляли до скроні автомат – про брата хотіли чути. Над нею дуже познущалися, не хочу говорити подробиць… Спочатку тримали в буцегарні у рідному селищі, потім перевезли сюди. Третя – теж Олена, наче місцева. Я так і не зрозуміла, чому вона там була. Мені здалося, що це «підсадна качка», яка слухає, про що говорять. І до неї підходив той бурят, що висипав мої ліки, Руслан його звали. Вони люб’язнічали, разом курили. Він їй пропонував: «Есть «вискарик», хочешь выпить?». І Ірина мені постійно показувала жестами: мовчи, бо ця все слухає. Ми сиділи у напівпідвальному приміщенні, з невеличким віконечком. Якось, через задуху, мені стало зле. Думаю, підійду до віконечка. Не встигла навіть наблизитися, як почувся страшний гуркіт. Я аж відскочила. Виявляється, це той бурят стріляв у грати – так розважався. То мені вже підходити до віконця не хотілося. Але справжнє пекло було в камерах нижче, у підвалі.
– Не чули, щоб когось катували?
– Чула. За стіною в одній із камер були два молоді хлопці, наче ЗСУшники, і вони так кричали… Їх катували «болгаркою» – говорив черговий… Звідки вони там взялися, не знаю.
– Що ж далі було з Вами?
– А я сиділа, не знаючи, яка зараз година дня і ночі. Там стирається час і йде сам по собі. І в якийсь момент, не можу сказати, через три доби чи п’ять, чую своє прізвище. Інтуїтивно кажу: Іро, я, мабуть, вже сюди не повернусь, прощавай! Вели на черговий допит, але бачу, бурятів вже немає, обличчя зовсім інші. За столом у кімнаті сидів чоловік, не по формі, років 40 на вигляд. Запитав, як мене звати. А в руках тримає мій паспорт, впізнала за обкладинкою. Назвалася по імені, по батькові та й запитую: «А вас як звати?». Говорить: «Я – егерь». Перший у тому божевільному натовпі, хто назвався. Набравшись сміливості, говорю: «Так наче ж «єгерь» – імені такого немає». А він мені: «А вы что, не знаете, кто такой егерь? Это тот, кто защищает животных». Не знаю, чому, але асоціація виникла, наче в даній ситуації він – «егерь», а я – «животное»… На столі лежали і телефон, і планшет, і ноутбук, і якась папка з документами. Він включив той телефон і запитує: «Ваш?». Я кажу – ні. Бо при собі на момент затримання мала телефон, який приготувала про всяк випадок. А той, де було все, що їх могло цікавити, встигла жбурнути у відро для сміття вдома, коли прийшли з обшуком. І вони цього не помітили, уявіть!.. Він включає планшет: «Ваш?». Ні. Ноутбук – «Ваш?». Ні. Це дійсно були чужі речі. Потім гортає документи з папки: «А это ваше?». Ні. Тоді дістає якийсь зім’ятий аркуш. Дивлюся, на ньому почерк мого сина, який служить у ЗСУ. Рапорт на відпустку, знайдений у мене вдома. «Это что?» – запитує. Почитала, віповідаю: «Наче рапорт, але це не я писала». Зачитує ім’я та прізвище і: «Вам это говорит о чем-то?». Кажу: «Просто людина з таким самим прізвищем, досить поширеним, але це не мій син». А сама думаю: Господи, прости, що наговорюю на власну дитину.
Але тут він витягує з обкладинки паспорта фото, де я і син у військовій формі…
– А это кто? – питає.
– Мій син, – кажу.
– А где он?
– У найгарячішій точці, в Луганську, – вже не витримала я.
– А когда вы с ним последний раз связывались?
– Він телефонував мені ще в кінці листопада минулого року. І після цього на зв’язок не виходив, – злукавила я.
– Ну если вдруг выйдет на связь, скажите, что через две недели здесь будет все по-другому! Пускай уходит из ВСУ, – сказав.
Ще запитав, де мій чоловік. І тут знову була змушена говорити напівправду. Насправді розлучена дуже давно, колишній чоловік мешкає в окупованому Криму. З ним не спілкуємося через кардинально різні погляди на життя та окупацію. Але тут кажу: «Чоловік у Севастополі, має там фірму. Зараз у нього саме сезон, тому сюди не приїде. Скоріш за все, мені доведеться їхати до нього». І тут цей допитувач гукає чергового. Наказує «отдать женщине все, что у нее забрали». Сказала йому: «Ліки відібрали і потоптали…». Ну черговий приніс ті таблетки розчавлені. А цей, який за столом, запитує: «А вы можете сейчас уехать домой?». Думаю, це якийсь підвох, вірити не можна, може, хочуть випустити й пристрелити… Черговий мене вивів на вулицю, була десь десята вечора, пам’ятаю, накрапав дощик. Наважилася запитати, чи не можна викликати мені таксі… Пішов брати дозвіл у коменданта і той, певно, дав добро. Як зрозуміла, таксист був до них наближений. Повз блокпост неподалік будівлі СБУ його машину, на відміну від інших цивільних авто, пропустили. Таксист із кимось говорив по рації. А мені все здавалося, що от-от хтось нас наздожене і щось має статися. Заплативши 750 гривень, така ціна була названа, попросила зупинитися не біля свого будинку. Зайшла до сусідки, та – в сльози. Кажу їй: мені тут залишатися не можна, бо якщо знову приїдуть, тоді вже точно буду на тюрмі. Попросила витягти з відра свій телефон і взяти сумочку. Сама навіть у хату не заходила. Переночувала у знайомої, а син тим часом, той, котрий нині волонтер, вже шукав перевізника, з яким я могла виїхати на підконтрольну територію. Ніч здалася вічністю, все не могла дочекатися ранку, щоб скоріше вже їхати. В автобусі «Рута» було два вільних місця з 18-ти, знайомий мене підвіз туди, куди сказали. 5 тисяч гривень коштувала дорога. Телефон у білизні вивозила… До останнього не була впевнена, що мене не затримають на ворожому блокпосту. Але минулося. Благополучно дісталася Запоріжжя.
– Вам несказанно пощастило. У вересні вже почали вводити обмеження, а потім і взагалі через Василівку виїзд заборонили.
– Так, тоді вигадали якісь перепустки, слідкувала за темою виїзду. Не можу передати, які були відчуття, коли побачила перший український блокпост. Це як вирватися на волю. І все придивлялася, чи точно немає zеток, бо там, у Василівці, страшне скільки гасало. І якось не вірилося, що я їх більше не побачу… А коли приїхали в Запоріжжя, як розплакалася… Люди реєструються, хтось одразу йде їсти, а мені в цей момент нічого не хотілося, окрім як поспілкуватися з правоохоронцями про окупацію, з якої вирвалася.
– Як гадаєте, Вас таки хтось здав окупантам?
– 100%. Ця жінка, що здала, навіть вийшла на вулицю й показала конкретно пальчиком – «отам служать, син і вона». На щастя, підлих мало, більше совісних односельців. Такі доглядали за моїм собакою, коли я виїхала з окупації. На жаль, недавно загинув, бідолаха. Перетерся ланцюжок, і він побіг до берега, сусіди перехопити не встигли… А там – ворожа міна… Собаку розірвало на шматки. Все не знала, як сказати синові. То був його улюбленець…
– Зараз Ви діюча військовослужбовиця і проходите реабілітацію. На здоров’ї позначився полон?
– На жаль, наслідки є і фізичні, і психологічні. Пригадую, як восени поїхала в Одесу до знайомої. Стоїмо на зупинці. І тут вулицею проїжджає колона військової техніки. На БТРі зверху кулеметник. І мені раптом перехоплює дух, задихаюся. Люди поряд нічого не можуть зрозуміти, а я хапаю повітря, мене трусить… Знайома говорить: «Заспокойся, це ж наші!». Така була моя реакція на військову форму і техніку після окупації й полону. Перед очима просто стояла картинка з захопленого села. Звісно, нерви тепер розхитані. Також турбує коліно, по якому рашист бив автоматом. Оце йду – раз, заклинило в нозі, зупиняюся і вправляю… Якийсь біль у грудях з’являється. Чому дивуватися, удар був такий, що в мене на рівні лопаток змістилися п’ять хребців. Як показало МРТ, перекосило увесь хребет. Спочатку була на лікуванні у шпиталі, тепер – у санаторії.
– Скорішого Вам відновлення. Як думаєте, що Вас все-таки врятувало, коли були в руках окупантів?
– Врятувала віра в Бога. Постійно читала «Отче наш» та два останні рядки «Псалма-90». Напевно, поряд зі мною був янгол-охоронець, який провів через усі випробування.
Спілкувалася Марина САВЧЕНКО.