Волонтерський фронт Херсона продовжує працювати на Перемогу. Серед учасників цього руху знайшов своє покликання і херсонець В’ячеслав Буренко. На початку повномасштабної війни чоловік та його родина потрапили у стрічки новин – їхню багатоповерхівку у Таврійському мікрорайоні однією з перших обстріляли російські війська, коли заходили в місто. Ці кадри стали вірусними у соцмережах. Тоді родині вдалося вижити. Сьогодні В’ячеслав керує одним з волонтерських центрів громадської організації «П2П Жива» у своєму ж мікрорайоні. Центр займається видачею гуманітарної допомоги. Своєю історією чоловік поділився з нами.

– В’ячеславе, пам’ятаєш дні перед вторгненням? Що робив, чи готувався до війни?

– До війни я займався фото- і відеозйомками весіль, усіляких заходів. Знімав рекламу, дитячі свята. У мене була цікава робота, яка мені дуже подобалась. Займався цим ще зі студентських років, мав команду фотографів, відеографів. У 2022 році планувалося багато заходів, які збиралися знімати. Але війна все змінила. Ми не чекали цього, родина не збирала ніяких тривожних валіз. Пам’ятаю, за кілька днів до війни до мене звернулася сусідка і питає: «Слава, ти не знаєш, де найближче бомбосховище?». Я подумав: оце надивилася телепередач. Яка ще війна в наш час? Це просто залякування. Війни не може бути. Наша сім’я думала, що це інформаційні фейки. Ми не були готові до того, що розпочнеться за кілька днів.

«Наш дім почав горіти»

1 березня 2022 року – день, коли війська рф обстріляли їхню багатоповерхівку, В’ячеслав згадує як один з найстрашніших днів у житті своєї родини. Молода сім’я була в квартирі – їм дивом вдалося вижити.

– Мій будинок в Таврійському мікрорайоні розташований з найвіддаленішого від Дніпра боку. Тому ми навіть уявити не могли, що він виявиться одним з перших у місті, куди влучить снаряд. Коли 1 березня місто оточили російські війська, по нас почали стріляти. На жаль, є загиблі серед сусідів. Нашому будинку тоді сильно дісталося, у багатьох повилітали шибки. Це був шок. В той момент ми з родиною встигли сховатися у ванній кімнаті, не знали, що робити, подумали, що це, напевно, кінець. Дім почав горіти, вже з першого корпусу йшов дим. У той день я так і не вийшов на вулицю, було страшно. Вийшов лише на наступний, побачив черги, коли люди розкуповували залишки їжі. З міста вже неможливо було виїхати. Найбільше вразила черга на понад 200 людей, котрі чекали машину з хлібом. Стільки людей в черзі за хлібом –  це було щось неймовірне.

Волонтери без вихідних

– Як ти вирішив стати волонтером?

– Мені зателефонував товариш, сказав, що в сусідній школі відкривається волонтерський центр. Там хлопці та дівчата починають займатися доставкою продуктів для людей похилого віку, маломобільних, інвалідів та багатодітних сімей. Я прийшов до них, спитав, чи потрібна допомога, бо у мене була машина, тож міг розвозити продукти по домівках. Ось так ми познайомилися, потоваришували, почали волонтерити. Так працюємо по сьогоднішній день. У волонтерів немає вихідних. Телефонних дзвінків завжди дуже багато, зранку до вечора йдуть запити. Зараз ось вдалося організувати потужну групу для маломобільних людей, розвозимо їм допомогу.

Навідувалися «недобрі люди»

Життя волонтерів проходить в дорогах між Херсоном та Одесою – саме туди родина В’ячеслава виїхала під час окупації і звідти допомагала тим, хто лишався у захопленому ворогом місті.

– Багато моїх друзів виїхали у перші дні: хтось за кордон, хтось по Україні. Ми з родиною також обговорювали цю тему. Але спочатку вирішили залишатися в Херсоні, бо це наш рідний дім. Та все-таки змушені були наприкінці квітня виїхати. На те було дві причини: по-перше, дійшла інформація, що вже остаточно перекриють виїзди, а по-друге – саме в цей час уже почалися репресії, направлені проти волонтерів. До волонтерських груп почали навідуватися «недобрі люди»…

Ми обрали Одесу. Чому? Бо це південь України, менталітет людей – такий, як і в нас. Та й звідси недалеко до рідного дому. Я знав, що в Одесі теж відкриваються волонтерські центри, в яких працюють херсонці. Тільки-но ми приїхали, волонтерство продовжилося. Організували збір і пересилку допомоги на Херсон. Працювали з одеськими організаціями, які допомагали і нашим ВПО, і переселенцям з інших міст України. Вантажили щодня – були і за водіїв, і за вантажників. До війни я працював щодня досить активно, тож не міг уявити, як це можна сидіти на місці і нічого не робити. Насправді у нас був великий стрес і треба було хоч щось робити. Це відволікало від думок. Адже коли робиш щось корисне, це заспокоює, бо розумієш, що робиш щось правильне і для себе, і для людей.

– Чи багато роботи зараз?

– Я керівник волонтерського центру громадської організації «Жива». Роботи дуже багато. У мене 20 волонтерів, і кожному потрібно дати завдання. Зараз запускаємо плетіння сіток у Херсоні, також організували адресну доставку для людей, які цього найбільше потребують. Розширюємо команду.

Села мертвих

– Якою була перша поїздка в Херсон після його звільнення?

– Час згладжує спогади, але якщо почати про все це думати, просто мурахи по шкірі. В перші дні, коли ми заїжджали в Херсон (а ми були одними з перших волонтерів, які заїхали до деокупованого міста), всі дороги і поля були заміновані. Ми бачили, як все навколо усіяне снарядами, міни лежали. Дорога була вся в уламках від ракет, скрізь якесь залізяччя. Пробиті шини – дуже часте явище, але це найменше, що могло статися в дорозі.

Ми заїхали в Херсон, коли він був ще закритий для в’їзду. Змогли потрапити туди як волонтери. Тоді Херсонська адміністрація перебувала у Запорізькій області. Вони нас координували, зв’язували з головами територіальних громад – так ми дізнавалися, де потрібна допомога.

Найстрашніше, коли ти заїжджаєш в село, а воно повністю знищене. Як от Олександрівка – жодної будівлі вцілілої. Очі наповнюються сльозами. Особливо, коли ми бачили, як із будинків виносять те, що залишилося від людей. Вони загинули ще 3–4 місяці до деокупації, може, й раніше. І так лежали непохованими…

Ще до деокупації Херсона, коли передова проходила через Великоолександрівський район, ми возили гуманітарку до сіл на передовій лінії. І коли туди приїжджали, нас іноді навіть не хотіли пропускати військові. Казали: хлопці, там зараз обстріли, дуже небезпечно їхати, там не більше 30 людей; ви впевнені, що хочете зараз ризикувати своїм життям, щоб завезти ті продукти? Але ми все одно їхали, і час від часу просто біля нас були досить серйозні прильоти.

Ті села були майже мертві. Ми везли туди не лише продукти. Дуже потрібні були генератори. Привезти хоча б один генератор на громаду – для них це було як спасіння. Адже тоді можна було облаштувати центр, де люди можуть зарядити телефони, гаджети, ліхтарики, дізнатися новини.

– А зараз легше заїжджати в Херсон?

– Заїжджати досі небезпечно, проте дороги частково почистили. Перед тим, як їхати, ми проходили курси волонтерські від вибухотехніків, вчилися надавати медичну допомогу у випадку, якщо хтось отримав поранення, як накладати шини, як себе убезпечити. Також нам розказали, де можна ходити, а де ні. Бо Херсон зараз дуже замінованим залишається. Я читав статистику: сьогодні це одне з найбільш замінованих місць на планеті. Ті снаряди з наших земель будуть діставати ще не одне десятиліття. Дуже багато нерозірваних снарядів, і обстріли продовжуються.

– Як зараз почуваються жителі Херсонщини? Чи багато людей залишаються вдома?

– Історій насправді багато. Я люблю спілкуватися з людьми, дізнаватися, що у них на душі, яка саме допомога потрібна. Були випадки, коли ми розуміли, що треба все кинути і допомогти якійсь конкретній родині. Одна з них була в Херсоні. У них п’ятеро діточок, ще зовсім маленькі. Вони приходили до нас у волонтерський центр на Таврійському, а потім переїхали до Одеси. І я в Одесі їх зустрів, тож ми продовжили їм допомагати.

– Що ти думаєш про сьогоднішній Херсон? Іноді його називають містом-привидом.

– Вірю, що люди почнуть повертатися додому. Вже зараз на вулицях більше машин. Хоча це небезпечно. Ми радимо не вертатися поки що, наскільки це можливо. Впевнений, що після звільнення Лівобережжя люди почнуть масово повертатися.

– Знаю, що волонтери мало сплять. Як вдалося не вигоріти?

– Іноді здається: все, ти свої сили вже вичерпав. Але мені сил додає мій маленький син. Я знаю, що він виросте і запитає:  а що ти, батьку, робив, щоб стало краще, що робив під час війни? Я знаю, що зможу йому відповісти, що допомагав людям, нашим воїнам, як міг. Розкажу, як ми створили команду, яка кожного дня плела сітки. Я дуже вірю, що це допомагає нашим воїнам на передовій. Сподіваюся, що скоро все можна буде відбудувати, бо Херсон не настільки зруйнований, якщо порівнювати з Бучею чи Маріуполем. Так, в нашому місті багато будинків без вікон, приватних, які лишилися без даху. Але я вірю, що молодь, активні люди допоможуть – і наше місто відновиться.

Найголовніше, що я здобув під час війни, – це люди, з якими познайомився, з якими працюємо. Це люди з чистим серцем і чистою душею, вони кожного дня трудяться і роблять добрі справи заради тих, хто опинився в скрутній ситуації.

Записала Олеся СКРИПКА.