Вибратися з окупації – мрія багатьох жителів лівобережної Херсонщини, які опинилися в заручниках російських військ. З початку повномасштабної війни минуло більше року, і з плином часу зробити це стає все складніше. Херсонець Максим – один з тих, хто вивозить людей з Лівого берега. За останній рік наїздив тисячі кілометрів бездоріжжям, доводилося оминати заміновані ділянки, приймати складні рішення. Говорить, остання дорога в одну сторону тривала понад тиждень. Початок вторгнення чоловік зустрів в Херсоні і тоді не уявляв, що стане перевізником на дорогах життя. Своєю історією він поділився на умовах анонімності.

Окупація. Бензиновий скарб

– Вивозити людей з окупації – небезпечна робота. Чому її обрали?

– Насправді не обирав, і навіть не збирався. Бо я не був перевізником до війни, хоча й мав багаторічний водійський досвід. Але у мене була творча професія… а ще бус. Просто коли в місто увійшли окупанти, то дуже швидко не стало бензину. Більшість заправок розпродалися і закрилися, деякі були знищені. А в мене залишався запас бензину. І це був справжній скарб. Я його тримав на випадок, якщо ми все ж таки виїдемо. Окупація набирала обертів. І, звісно, я не їздив містом, бо був ризик, що машину заберуть, а самого відправлять на підвал.

– За що, наприклад?

– Ні за що. Для цього не потрібні були причини. Я не кажу про учасників мітингів (проукраїнських) чи тих, хто воював в АТО. Достатньо було того, що їм потрібне твоє майно. Ми з родиною недооцінили ризики і не виїхали вчасно, тому довелося сидіти тихо і не висовуватися зайвий раз. Але у мого близького друга в родині трапилася біда: його батька паралізувало – і потрібно було терміново доставити його в лікарню. Це було одне з крайніх сіл біля сірої зони у напрямку Снігурівки. Що там тоді (навесні 2022-го) відбувалося, самі знаєте. І ніхто ні за які гроші не погоджувався по нього їхати  це була фактично фронтова зона. Але він помирав, і ми поїхали.

– Важко було?

– Не знаю, ми подолали цю дорогу на адреналіні, потрапили під обстріл дорогою туди, а назад нас почали обшукувати, попри те, що з нами була важка лежача людина. Але, тим не менш, батька врятували, довезли в Херсон. Приїхали на дірявій гумі, але цілі. І тоді я зрозумів, що можу їздити. Перші, кого зміг вивезти на підконтрольну, були мої рідні. 

– Чому не залишилися на підконтрольній Україні території?

– Спочатку треба було повернутися і вивезти ще одну близьку людину. Ми взяли попутників, бо були вільні місця. Нам пощастило, виїхали майже без пригод. А потім закрутилося. Треба годувати родину, бо на виплати ВПО з трьома дітьми важко прожити.

Блок-пост. Випотрошене порося

– Як зараз виїхати з окупації?

– Через Крим, або через Мелітополь, через Колотилівку. На кожному напрямку свої нюанси. Виїжджають за кордон через рф, щоб потім знову повернутися в Україну. Дорога важка. Але тиск посилюється там (в окупації), ціни високі, роботи нема – хіба що на них. Нічого не залишається.

– Це небезпечно?

– Під час війни завжди небезпечно, де б ти не був. Багато залежить від удачі, витримки. Офіційних зелених коридорів так і немає. Проте навіть зараз, хто дуже хоче, знайде шлях і спосіб. Більшість людей вибираються, хоча це виснажливий шлях. І треба морально готуватися, не робити дурних помилок.

– Яких саме?

– Таких, які можуть наразити на небезпеку тебе і інших, або затримати в дорозі. Якщо ти в зоні ризику, якщо знаєш, що можеш затриматися на перевірках – треба все ретельно продумувати. Від гаджетів до власних відповідей під час фільтрацій. Я не скажу щось нове: телефони перевіряють, дані можна відновити, почищені телефони до нуля викликають багато питань. Зайві речі – зайві перевірки. Комусь пощастить – і навіть не перевірятимуть, але були випадки, коли розрізали навіть підкладки рюкзаків, бо вони видавалися підозрілими. І навіть дитячі іграшки випотрошили одного разу.

– Як це?

– Мати дитини занервувала. Хоча зазвичай мами з малими дітьми не викликають підозр. Але тут маму почало калатати. Я не знаю, здається вони до того обшук пережили вдома, когось у них з родини забирали (у катівню). І ось така поведінка – проблема для всіх. Не впевнені у власних нервах, пийте заспокійливе, хоч жменями, але не доводьте до таких ситуацій. Рашисти випотрошили плюшеве порося – не знаю, що хотіли знайти. Але плачу було ще на пів дня – 4 роки малому. З рук вирвали. А одна жіночка мала нитки і зашила іграшку, щоб заспокоїти. 

«Прикидайся ватою»

– Важко проходити фільтрації? Багато хто не наважується через це їхати. 

– Я ж кажу, по-різному. Не треба нариватися, говорити, що насправді думаєш. Акторський талант в поміч – прикидайся ватою. Телефон варто повністю вичистити за місяць і потім заповнити чимось нейтральним. Щоб переписки були. Те саме й ноути. В ідеалі не брехати, бо це завжди видно. І знову ж таки: не тягніть те, що не можете самотужки нести. Особливо якщо їдете через Колотилівку. Там понад кілометр пішого переходу. Люди кидають те, що не можуть нести.

– Ці дороги виїзду з окупації називають дорогами життя. І Ви багато ними поїздили. Є щось таке, що і досі вражає?

– Я б сказав – дороги життя, а іноді смерті. Вражає вбите життя – знищені чиїсь будинки. До цього ніколи не звикнути, і як це пробачити. У дорозі намагаюся не піддаватися емоціям, треба бути пильним і довезти людей. Найважче було, коли ми одного разу заїхали в Маріуполь, забирали пасажира. Це словами не передати: все чорне і запах жахливий – запах смерті. Всі плакали. У мене люди були з Лівого берега, в них теж зруйнували все, ще на початку війни, але й вони  такого не бачили. А головне, що рашисти там почали щось потроху зводити. Воно як картонне все виглядає: поруч з цим попелищем – як бутафорія якась чи декорації. Чесно. Я тоді подумав, що я як перевізник між світом живих і мертвих, наче в грецьких міфах. Потім снилося…

«Баба душила за путіна»

– Ваші пасажири розказують про себе. Були якісь особливо важкі історії?

– Різне бувало. Але намагаюся не лізти в душу. Була жінка з російським паспортом, сказала, що змусили взяти. Говорила, що почувається зрадницею. Пів дороги плакала… А одного разу була ситуація, коли я відмовив брати, було морально важко. Інакше не можна було.

– Чому відмовили?

– Це була неповнолітня дівчина, з Лівого берега. Вона написала мені, дуже просилася. Її батьки проросійських поглядів, і дід і баба, казала, що б’ють за її позицію. Підлітки вони ж такі: що думають, те й кажуть. Баба навіть душила її, бо вона щось там про путіна написала на асфальті. Може, вони просто боялися, що за її поведінку вся родина поплатиться, а може, справді запеклі руськомирівці. Я не знаю. Але без дорослих, без документів – її ніяк не вивезеш. Я б її навіть без грошей повіз, але на першому блок-посту її б розвернули. Дуже шкода. Знаю, що були випадки, коли родину випускали, а батька ні. Це трагедія. Але, Слава Богу, у мене такого не було. Більшість щасливо вибралися.

– Якщо не секрет, скільки зараз доводиться заплатити, щоб вибратися на волю?

– В середньому, від 200–300 доларів стартують. Але це залежить від маршрута та інших моментів. Хтось не має грошей і готовий хоч на підлозі їхати. Можна домовлятися. Ми всі люди.

– Що робитимете після закінчення війни? Будете перевізником?

– Сподіваюся, ні. Дуже хочеться, щоб ми всі повернулися додому і знову робили те, що любимо і вміємо. Буду писати музику, а може, книгу. Аби була Перемога, бо вражень вже вистачить до кінця життя.

Олеся СКРИПКА.