Вокзал – місце зустрічей і прощань. Поїзд на Херсон збирає пасажирів. Ганна Нікітенко – одна з них, повертається у рідні Комишани. Вторгнення, окупацію, чисельні обшуки, звільнення Херсона жінка пережила вдома. Нарешті змогла побачити родину після довгих місяців розлуки, але, говорить, рідні стіни не відпускають – тому повертається у прифронтове місто. З початку війни багато довелося пережити, але 24 лютого 2022-го закарбувалося у пам’яті назавжди. 

– Ми з онуком були у дворі. Глянула – а літаки летять низько-низько. І одразу ж почали стріляти. Тут же й вибухи. В Чорнобаївці почало палати все. Я голову підняла – а там такі спалахи, як зірки. Ледь істерика не почалася. Кажу: це війна, це росіяни! Малого почало теліпати, він побілів увесь – йому 13 було тоді. Серце почало бахати. Невістці кричу: рятуй дитину. Прибігла сусідка, говорить – в неї в дитини теж істерика. Усіх дітей почало трусити. Каже: дай заспокійливе, може, у вас є. Хоча б для дітей. І потім кожен день – вибухи, вибухи. Ховали дітей у підвали, покидали туди матраси. А потім почали вже ті рашисти по будинках лазити. Що вони там шукали? «Асвабадітєлі» й до нас приходили.

– Як відбувалися обшуки?

– Машина заїхала на вулицю, БТР. Став і перекрив її з одного боку, а другий перегородив з іншого. Це було вже трохи пізніше, коли росіяни зайшли до нас. Бо спочатку наші ще оборонялися. Десь через місяць почалися обшуки, наприкінці березня. Вони перекрили вулицю і по чотири військових почали заходити в кожну хату і все перевертати там. До нас зайшли у двір, а в мене троє маленьких онуків, і син призовного віку. Я кажу синові: давай я відкрию хвіртку. Собак ми одразу ж позакривали, бо знали, що вони одразу їх стріляли, якщо їм щось не сподобається. 

– Не боялися за себе?

– Подумала: що вони мені зроблять, я вже стара. Дуже боялася за онуків. Тому кажу тим рашистам: так, давайте тут не затягуйте, бо у мене діти малі. Тим паче, що на вулиці висіло прання – дитячі речі, малесенькі колготочки. Тож зайшли в хату, я слідом. І якийсь молодий з ними був, він каже мені: пішли зі мною. Пішла. А ті, що залишилися в хаті, почали ритися по шафах, комодах, книжки викидали, розривали. Діти перелякані сиділи, позабивалися в куток.

– А що це були за книги?

– Звичайні книжки. Дитина вчилася, підручники там були. Він рукою їх згріб, порозкидав. Не знаю, що за книжками можна ховати? Комод стояв з білизною. Просто вигортав жіночу білизну і дивився. 

– А вони щось конкретне шукали чи питали?

– Ні, мовчали, нічого взагалі не казали. Це така тактика: тиск, залякування, щоб ти у своїй хаті відчував себе злочинцем. Той, що мене забрав, оглянув весь город. І коли йшли городом, він до мене заговорив матом.

– Що сказав?

– Говорить: ваш Зеленський… і матюки пішли. Не буду повторювати. А я йому кажу: а ваш путін? І він одразу автомат на мене наставив. Кажу: давай, стріляй в бабу. Ти мені кажеш за мого, а я тобі скажу за твого. Я ні до кого в двір не лізу, це ти прийшов до моєї хати. Потім він побачив душ. Питає: а що це у вас? Кажу: душ і туалет. Гараж, говорить, відкрий. Відкрила – показала. Потім пішов у сарай, до літньої кухні. А там висіла форма меншого сина, офіцера. І я з переляку кажу: там дідусь у нас сильно хворів, він помер, і ми тепер сюди не заходимо. І він покрутився і назад пішов, сів на лавочку у дворі і чекав, поки його друзі не перевернуть всю нашу хату.

– Пощастило, що не знайшли форму сина.

– Так. Думаю, або розстріляли б на місці, або забрали б на підвал. Їм багато не треба. Скільки вони людей у нас так позабирали. Одразу хапають – і в каталажку. Це Бог нас зберіг. Я потім схопила ту форму, яму викопала і її закопала. А саму аж трусить.

– Когось зі знайомих забирали після обшуків?

– У нас троє хлопців допомагали ЗСУ, сповіщали про пересування окупантів. І потім, коли вже почалися ретельні обшуки, один зміг таки виїхати манівцями, другого люди переховували, де тільки могли. А рашисти тим часом родині терор влаштували, там і діти були, дружину замучили допитами. Довелося їй виїжджати. Довели до того, що в неї інсульт трапився, а вона ще молода зовсім. А третій хлопець не встиг, не сховався. Приїхали і забрали його. Не було три місяці. Ми думали, що Ромки вже немає серед живих. До його родини теж приїжджали. Тільки бачимо – машина у дворі, значить, приїхали. Їх не забирали на підвал, але тиснули на психіку. Поки наші не прийшли, сім’ю мучили, а його весь цей час тримали. Каже, били сильно. Скільки місяців минуло, а ребра досі болять. Пухлий приїхав, я навіть його не впізнала. Майже не годували. Можна було тільки сидіти, встати постояти і знову сісти. Лежати не давали. Тільки перед самим звільненням (Херсона) почали якусь кашу давати.

Злочини без покарання. «Нація мародерів»

– Багато говорять, що російські військові, влаштовуючи обшуки, не соромилися брати особисті речі господарів. Бачили щось подібне?

– Вивозили тюками. Я живу над дорогою, тож надивилася. Особливо на Нижній вулиці багато будинків обікрали. І не тільки ті, з яких виїхали господарі. А навіть просто: людей немає вдома, на базар пішли. БТРом штовхнув хвіртку чи ворота – і все. На подвір’я заходили, вузли в’язали. Це справді нація мародерів. У моєї куми зайшли у двір (вона тоді в іншій хаті жила), а це був будинок її чоловіка, і почали звідти все виносити: телевізор, техніку. Вона прибігла, думала, може, хоч щось зможе забрати. А вони її відштовхнули, хату вичистили і на машину завантажили, та й поїхали. Свідків купа, як вони грабували. І стільці, і столи, навіть туалетний папір. Я сама бачила, як везуть напіврозкриті паки цього паперу. Може, магазин обікрали. А ще забирали причепи – в кого у дворі стояли. У нас теж старий стояв – в землю вгруз і скати полопалися. Відкопувати – морока, тому й не забрали. А взагалі транспорту дуже багато позабирали: машини, човни всі. У Комишанах – комбайни, сівалки, це все тягнули над дорогою. І зерно забирали, вивозили. У нас же сховища були – їх відкрили і все вивезли. 

– Чи можете згадати інші злочини, які вчиняли військові рф над цивільними в окупації?

– Можу згадати аварії, які вони влаштовували, коли напивалися. За це, звісно, нікого так і не покарали. Хіба що цивільних, яким не пощастило з ними зустрітися на дорозі. Одна аварія трапилася з нашими знайомими. Вони живуть на Центральній вулиці. Їм ДТП влаштували рашисти: вдарили їхню легківку, а потім стягнули у провулок. Добре, що хлопці всередині залишилися живі. І орки їх питають: до нас претензії є? А хіба скажеш, які в тебе до них претензії, рота розкриєш – розстріляють. Тож вони сіли в свого камаза і далі поїхали – п’яні були. Вони весь час збиралися і напивалися, а потім п’яні каталися. І самі вбивалися, і людей калічили.

«У будинку літніх людей підопічні майже голодували»

– А що з роботою було? Багато хто її втратив після 24 лютого.

– Я до війни працювала в будинку літніх людей в Комишанах, молодшою сестрою, і залишалася там, поки були люди. 

– Що там відбувалося під час окупації? Адже неодноразово з’являлися тривожні повідомлення про тих, хто там залишився.

– Директор дуже швидко виїхав, тож фактично люди були покинуті напризволяще. Заступник директора іноді навідувався. А люди, можна сказати, голодували. Потім дівчата, медсестри, почали писати, просити про допомогу. На той час у закладі лишалися тільки медсестри і сестри-господарки. Директор звільнив старшу сестру; потім сестру-господарку. Щось йому не сподобалося. Старша сестра дуже хороша була, турбувалася про людей. Потім інсульт в неї стався. За що її звільнили – не зрозуміло. Це все вони онлайн робили, бо їх тут не було. 

– Розкажіть, хто допомагав прогодувати підопічних?

– Коли продуктів вже майже не лишалося, на заклик про допомогу відгукнулися звичайні люди, жителі Комишан. Почали ділитися, приносити з дому, що в кого було. Хоча у самих теж мало їжі залишалося. Дівчата з дому приносили. Місцеві везли хоч щось, хоч якусь крупу. Варили таку баланду: як юшка і маленька булочка на додачу. Я якось зайшла, побачила, що варять, і питаю: дівчата, що це таке? Кажуть – дякувати треба, що хоча б це є. Якщо хтось щось недоїв – не викидали, на другий раз готували. Іншого виходу просто не було. 

– Ви в цей час отримували зарплату?

– До червня. І все. А ми ж до нового року працювали. Залишалися, бо не могли покинути людей. Ніхто з нас не пішов. Лише ті, кого отак незаслужено повиганяли. Потім окупанти приїхали з гуманітаркою.

– А що зараз з мешканцями будинку, де вони?

– Коли наші зайшли і звільнили Херсон, людей почали вивозити. Це був грудень. Вже тоді і харчування стало хорошим – постачання продуктів налагодили. Згодом людей порозвозили: в Хмельницький, Черкаси, Миколаїв. Зарплату нам так і не виплатили. Ми почали судитися, звернулися до юриста, сказав, що ми праві. Мали б заплатити. Керівництво наше – Сергій Сергійович Шульга – на нас тисне. То він казав, що зарплату нам не мають давати, а ще раніше говорив, що ми колаборантки. За що? За те, що ми не кинули людей? Вони (керівництво) отримували зарплату, охорона отримувала. А ми, санітарки і медсестри, ні.

А коли вивезли останніх людей, ми все поздавали: ковдри, подушки. Нам трудові книжки віддали, і ми без нічого залишилися – без зарплати і без роботи. І не звільнені. Ми тепер не знаємо, хто ми, в повітрі висимо… і судимося. Натравили на нас людей, дільничний дзвонив з усілякими каверзними запитаннями: а чого ви працювали в окупації, а чому не виїхали тоді, чого зараз поїхали? Ви що, чогось боїтеся?

Вільний Херсон. Відкопані прапори

– Давайте про хороше. Пам’ятаєте, як звільнили Херсон?

– Я згадую і плачу, від радості. Люди позбігалися. Де тільки бачили – рвали квіти. Там прапорів скільки було. Люди їх повідкопували, бо в городах ховали, на дорогу вискакували. Біля мене такий п’ятачок, машини поз’їжджалися. Там і не видно тих солдатиків за людьми було. Ми їх обіймали, цілували. Люди, хто що мав, все несли. Потім почали вже і каву, і чай, бутерброди їм тягнути. А в нас тоді вже місяць ні світла, ні газу не було, сиділи без нічого. В когось балони газові були. Почали хлопців до себе забирати. І ми забирали до себе. Машина стане – ми хлопцям щось поїсти виносили. А потім нарешті прийшов і мій син. Я саме чайник ставила, собака загавкала. Дивлюсь у вікно: думаю, хлопці на каву. А вони якось не так машину поставили. І один заходить – і йде до нас, я його не впізнала. А потім він обізвався – і я розумію, що це ж мій син (вибачте, що плачу). Я вже не пам’ятаю, що він сказав, я тільки голос його почула – і все. Сльози, щастя. Я його 9 місяців не бачила, навіть більше – він пішов у море ще восени. І коли в лютому почалася війна, він списався і пішов одразу служити. Мені навіть старший син довго не говорив. Я питала: чому менший не дзвонить? А потім питаю: що ви приховуєте від мене? Я ж знаю, що він у мене такий. А він добровольцем пішов, одразу. Я Богу молюся за нього, за всіх наших хлопців, аби тільки живі повернулися. За Бахмут ми дуже молимося.

– А з Херсона через обстріли поїхали?

– Я до внуків поїхала, бо вони дуже скучили. Таблетки взяла всього на 10 днів, а затрималася на кілька місяців. А потім вже сильно обстрілювати почали. Діти не хотіли мені квитки купувати назад, не хотіли, щоб я поверталася зараз в Херсон. Тому я сама гроші на квитки заробила і кажу: все, я додому.

– Не страшно повертатися? 

– Дім є дім. Чого мені вже боятися? Люди живуть. У нас підвал є, там сидітиму. За рідними стінами дуже сумуєш. Ця ж війна має колись закінчитися. Більше за все хочу, щоб діти всі додому повернулися, живими. І обійняти міцно. Щоб знову усі разом. 

У день повернення у рідне місто, російські війська обстріляли Херсонський вокзал, влучивши у потяг Львів – Херсон, яким їхала Ганна. Ця дата – 3 травня 2023-го – стала чорною для херсонців, забравши понад два десятки життів. На щастя, нашій героїні вдалося вціліти.

Олеся СКРИПКА.