16 травня 2022 року на трасі між Херсоном та Миколаєвом (орієнтир – с. Любомирівка) російський снайпер підступно розстріляв авто волонтера Антона Кушніра, який здійснював евакуацію мирних жителів окупованого Херсона.
На початок повномасштабного вторгнення 47-річний Антон Кушнір був успішним бізнесменом. Бренд-директора автосалону Volvo знали далеко за межами Херсона, де він працював.
Також Антон був активним членом ГО «Місто Сили». Після 24 лютого громадська ініціатива, спрямована на проєкти для молоді, переформатувала свою роботу на допомогу жителям окупованого Херсона, а згодом – і півдня.
Антон Кушнір зі своєю дружиною Людмилою, відправивши своїх дітей за кордон, залишилися в окупованому Херсоні. Займалися евакуацією населення із захопленого міста до Миколаєва. Звідти ж везли допомогу в Херсон – продукти, засоби гігієни, ліки.
У пам’яті заступника голови ГО «Місто Сили» Олександра Сперчуна вкарбувалася зустріч з Антоном. Це було 15 травня. Дружня вечеря. Надзвичайно душевна атмосфера. Тоді й на думку не спадало, що волонтери бачаться востаннє…
-В принципі Вадим Саакян і я – останні із команди «Місто Сили», які фактично попрощались з Антоном. Напередодні трагедії ми з Вадимом їздили до мого батька в Скадовськ. Екстремальна поїздка, адже я батька не бачив з лютого місяця, і це така була собі можливість. І ввечері, вже повернувшись у Херсон, переїхавши міст і пройшовши блокпост в Антонівці на в’їзд, я сказав Вадиму: а давай заїдемо до Антона і Люди, які жили на Млинах. До комендантської години залишалось близько 2 годин. Не знаю, чому так на думку спало, але поїхали.
Посиділи, попили чаю, відчувалось, що Антон був дуже напружений, стомлений. Але сказав що завтра рушає в Миколаїв, буде пробувати напрям через Музиківку, – розповідає Олександр.
Шлях через Музиківку був неперевіреним і дехто зі знайомих Антона попередив – там небезпечно. Вмовляли його не їхати і друзі. Антон ніколи не змінював своїх рішень і стояв на своєму: їде і крапка, бо треба вивозити людей, хтось має супроводжувати евакуаційний мікроавтобус. За словами Олександра, вони з Вадимом відчували цю тривогу, якою буквально було сповнене повітря… По-братськи обійнялися на прощання та й поїхали додому, щоб встигнути до комендантської… Вже наступного дня, це був понеділок, Антон поїхав тією дорогою через Музиківку. Ввечері його друзі дізналися, що до Миколаєва волонтер не доїхав…
В салоні Volvo, за кермом якої був Антон, знаходилася його двоюрідна сестра Юлія та жінка з двома дівчатками (7 і 9 років), яких водій підібрав дорогою, бо їм теж треба було дістатися Миколаєва. Автівка пройшла всі блокпости окупантів, на яких ретельно оглядалися і салон, і багажник, перевірялися водій і пасажири. Антон їхав перед евакуаційним мікроавтобусом, ведучи його за собою. Йому дали «зелене світло», мовляв, без проблем, рушай, принаймні, це так виглядало.
– Антон проїхав останній блокпост і сказав сестрі: діставай смартфон (який був захований у бардачку, бо для окупанів тоді могли бути лише кнопкові телефони), будемо по карті дивитися. Вона нахиляється, щоб дістати мобільний… А потім, каже, відчула постріл… Волонтер, який їхав позаду в мікроавтобусі, розповідав, що спочатку був випуск сигнальної ракети. Потім почали стріляти в землю. Свідок говорить, що Антон зупинився. Але далі були постріли по колесах, аж курява здійнялася з дороги, і ще один потужний постріл. Волонтер, вийшовши з мікроавтобуса, побачив, що стріляли у водія, просто в голову. Вирішив, що це був снайпер, тому що постріл – прицільний, конкретно у водія. При цьому снаряд був крупнокаліберний, бо голови там не залишилося… Тобто, це не просто куля, – розповідає Людмила, дружина Антона Кушніра.
Сестра волонтера отримала поранення від черепної кістки Антона, яка відлетіла їй в голову… Позаду в салоні кричали матір з малечею. Вони не могли вийти з машини, в якій заблокувало двері. Після того самого пострілу з лісосмуги вибігли російські окупанти. Даючи серветки пасажирам машини, виправдовувалися: «От бля, я ж по колесах стріляв. Ну що ви хочете – війна! У нас наказ – розстрілювати всіх, хто їде цією дорогою!».
Волонтер з мікроавтобуса просив віддати тіло Антона. Та у відповідь почув: «Це військовий злочин, це зробили українці, і тіло ви не отримаєте». Вже тоді в окупантів була риторика, заїжджена нині, у стилі «это сделали укронацисты». У всіх, хто це почув на місці розстрілу авто волонтера, одразу ж виникло запитання: чому ж тоді ви не боїтеся ЗСУ, а вибігли з лісосмуги і спокійно собі стоїте?
Евакуаційний мікроавтобус, як і людей з машини Антона, до Миколаєва окупанти не пропустили. Назад до Херсона відправили навіть тяжкопоранену Юлію, якій потрібна була термінова операція. Машину розстріляного волонтера, прямий доказ страшного злочину, рашисти спалили. Дружина Антона говорить, що авто виявилося не зовсім на тому місці, де все сталося, найімовірніше, його тягли, можливо, й намагалися завести…
Кримінальне провадження за фактом умисного вбивства поліція Миколаївщини відкрила після низки резонансних публікацій в інтернет-ЗМІ про розстріл волонтера. Пізніше правоохоронці змогли опитати свідків, які виїхали з окупованої території. Але справа досі овіяна низкою таємниць. Одна з них – зникнення тіла. Антона Кушніра так і не знайшли. На місці виявлення спаленої автівки волонтера, де також натрапили на його кофту, правоохоронці взимку цього року проводили процедуру, яка мала бути ексгумацією. Мали інформацію, що начебто хтось із місцевих жителів поховав Антона поряд з місцем його розстрілу. Але тіла там не знайшли. Хто забрав і куди подів мертвого волонтера, невідомо. Але зрозуміло, що ідентифікація тіла і всі подальші слідчі процедури з ним невигідні саме військовим російської армії, як розкриття злочину.
Так зараз виглядає місце, де був розстріляний Антон Кушнір. Ексклюзивні фото надав голова ГО “Місто Сили” Євген Гілін
У дружини Антона Кушніра – жодного офіційного документу про смерть її чоловіка. Найближчі родичі волонтера нещодавно здали тест на ДНК. З яким матеріалом можуть порівнюватися ці біологічні зразки, їм невідомо. Поки є факт – мертвим Антона його сім’я не бачила…
«У мене досі таке відчуття, що це все не по-справжньому, що це якийсь сон. Є очікування, що ось він прийде…», – говорить Людмила Кушнір.
Антон Кушнір мав потужну інтуїцію і відчував, що з тієї дороги вже не повернеться. Він залишив листа своїй дружині.
«Він це зробив через сервіс Гугл. Це був відкладений лист, який прийшов через три місяці. У ньому Антон виклав свої переживання і написав: «Я відчуваю, що смерть вже ось-ось». Це дуже особистий лист, він суто для мене», – розповіла Людмила.
Чи міг бути той постріл снайпера заздалегідь спланованим? Чи могли окупанти в лісосмузі чатувати саме на Антона, бо отримали завдання його розстріляти? Дружина волонтера вважає, що так. Адже в окупованому Херсоні з ним зустрічалися ФСБ-шники. Пропонували співпрацю, яку Антон відхилив. Хоч і сам росіянин за національністю, він мав чітку проукраїнську позицію.
-Пам’ятаю одну цікаву історію. Якось до автівки Антона, який їхав трасою у волонтерських справах, з лісосмуги вийшов російський військовий, років 19-ть, звали його Артем. Документи перевірив і поскаржився, що їм сказали – «їдете на навчання». А Антон йому й говорить: « Ти хоч розумієш, як тебе розвели? Ти молода людина, яка може тут загинути ні за що!». Той говорить: «Та я це розумію, але не знаю, що робити, мене ж свої розстріляють». Антон же сказав йому: «Знімай форму, перевдягайся в цивільне й тихо – полями, садами просто втікай. Так збережеш своє життя. Потім повернешся до своєї мами, до своєї дівчини. Отаким був Антон, – говорить його дружина.
Після трагедії дружина Антона продовжила допомагати людям в окупованому Херсоні. В автосалоні Volvo жили родини з дітьми, яких Людмила забезпечувала всім необхідним. 8 липня, якраз перед днем росії, жінці вдалося виїхати з окупації. Її вивіз той самий волонтер, який був свідком розстрілу Антона. Людмила поїхала на Закарпаття, у м. Хуст. І знову кинулася волонтерити, тільки тепер вже для ЗСУ.
«Тут дуже багато людей несуть допомогу для наших захисників. Бабусі, в яких геть нічого немає, в’яжуть шкарпетки – хлопцям на фронт. Дівчатка – 9-11 років відрізають свої коси і приносять гроші на ЗСУ. Все заради перемоги. І все, що я роблю, це на честь Антона. Не дивлячись на те, що трапляється з нами, українцями, ми залишаємося людьми, залишаємося сильними! Україна переможе!», – говорить мужня жінка.
Марина САВЧЕНКО.