Чотири місяці постійних обстрілів змушують виїжджати навіть тих херсонців, хто пережив окупацію і до останнього не хотів залишати рідне місто. Наталія Кураєва – одна з нових херсонських переселенців. Два останні дні вперше за цілий рік не чує вибухів. Ця тиша вбиває, напружує, змушує весь час прислухатися, – розповідає жінка. Своєю історією вона поділилася дорогою до Польщі, куди виїжджає на невизначений термін. Та вже зараз понад усе мріє повернутися у найкраще місто на світі – рідний Херсон.
У Херсоні сирени навряд врятують…
– Як ви почуваєтесь? Тут, у тилу Західної України, відносно спокійно. Чи вдалося хоч трохи позбутися стресу і відчути себе в безпеці?
– Чесно кажучи, ця тиша вбиває. Тому що ми, херсонці, звикли весь час бути напоготові – що ось зараз прилетить. Коли ти чуєш вибухи, одразу присідаєш, ховаєшся. І навіть зараз, коли якийсь гучний звук чую, або вантажівка проїде – ледве стримую себе, щоб не присісти. Бо ти звик до цього. Життя у Херсоні – це рулетка. Ти ніколи не знаєш, чий будинок буде наступний – твій чи сусідський.
Поки ми спілкуємось, починає лунати сирена – ракетна небезпека шириться
заходом країни. Наталія дивується, що тут сирена настільки гучна.
– А в Херсоні зараз чутно сирени?
– В Херсоні вона (сирена) є, але досить тиха. Її чутно не всюди. І навряд чи вона допоможе – бо обстріли йдуть з близької відстані. Ти ще не встиг її почути – а вже приліт.
– З якими почуттями виїжджали?
– Мені важко було їхати. Я не хотіла. Я дуже люблю своє місто. І можна було виїхати раніше, трималася до останнього. Та зараз стало нестерпно страшно. Бомблять щодня – і вдень, і вночі. І цей страх, такий липкий. Він просто тебе не відпускає. Останнім часом спати майже не виходило. Сидиш під стінкою. Під другою. Щойно приліт. Пішов знову сів. Зранку думаєш поспати – а зранку знову гатять. У мене почалися через цей недосип проблеми з пам’яттю. Весь час в голові паморочиться. От вчора я змогла нарешті трохи поспати. Але о другій ночі прокинулася і все. Нема сну. Коли над головою летять снаряди, здається, дім ось-ось розвалиться. Він починає ворушитися, наче живий. Стіни хитаються. Тому я змушена була поїхати. Діти наполягли,
їду до них.
– Ви жили десь поблизу Дніпра? Кажуть, райони поблизу річки страждають найбільше.
– Ні, я живу у Житлоселищі. Цей район також обстрілюють сильно. До речі, самі перші обстріли після звільнення міста були у Житлоселищі. Я як раз була на вулиці, вже почало темніти. Це приватний сектор. Аж тут засвистіло. Ти втискаєш себе у стіну. Не знаєш, де заховатися. І вибухи. Потім, коли все припинилося – така мертва тиша, і тільки черепиця тріщить. Це був перший обстріл. А потім почалися постійні, в будь-який час доби. Зараз намагаються люди менше виходити з дому, запасаються продуктами на кілька днів. Але коли закінчується їжа, все одно виходиш. Трохи стихне – і бігом. Але все одно б’ють з боку Дніпра.
– З чого б’ють найчастіше?
– З танків, з градів, з мінометів. Коли дивишся і бачиш, що обрій весь палає червоним – значить зараз будуть палити з градів. Я їх найбільше боюсь. А танк, коли стріляє, то снаряд свистить. З мінометів теж обстрілюють. Вони (окупанти), позабирали човнів багато і на нашому березі, і на тому (лівому). І на цих човнах перевозять міномети. Возять їх плавнями і на островах ставлять, щоб по нам стріляти. Запальними снарядами валять по Антонівці, і на Таврійський прилітало.
– Ваші близькі всі цілі?
– До моїх близьких родичів прилетіло. Зруйновано дах, стіна, повилітало скло. А паркан просто знесло. Це вночі сталося. Їх врятувало те, що вони були за двома стінами. Але можете уявити – ніч, зима, а дому нема.
– Якось допомагає міська влада?
– Так, одразу привезли дсп-плити, залатати дірки. Але світло і газ перебило. Газ поремонтували, а світла так і немає. Це майже на Острові, при в’їзді. Туди мало хто хоче їздити. І ось з 19 лютого так світла і немає. Над тією вулицею гора, на ній моя знайома живе. Каже – вийде з хати, подивиться на нижню вулицю – то там, то там дахів нема у людей…
– Мало залишилося людей у Херсоні?
– Місто вимерло просто. Багато виїхало, але не всі. У когось грошей немає, у когось старі батьки – треба додивлятися. Я раніше ніколи не звертала увагу, а тепер бачу – люди памперси десь з гуманітарки несуть – значить, для своїх лежачих. Комендантська година з сьомої, та вже о третій-четвертій нікого немає на вулицях.
“Сказати що це була ненависть – нічого не сказати”
На початку війни Наталія працювала в одному з навчальних закладів міста.
– Пам’ятаєте 24 лютого минулого року?
– Правду кажучи, я навіть не думала, що буде війна. В той день я була на нічній зміні в гуртожитку. А зранку почула два вибухи. Навіть не могла уявити, що справді бомблять. Біля нас залізна дорога неподалік. Я вирішила, що там щось гримнуло. А потім дізналася – війна. Тоді ми не вірили, що все може затягнутися так надовго. В той день у гуртожитку залишалися діти. Всі дуже злякалися, плакали, дзвонили батькам. У декого батьки були на лівому березі Дніпра. Кричали в телефон, щоб виїжджали. Намагалась їх якось
заспокоїти. До вечора в закладі вже не залишилось учнів – когось забрали батьки, когось родичі. Бо батьки були в селах на кордоні з Кримом. І їх на той час вже бомбили. Такий крик був. Страшно згадувати.
– Як Ви пережили початок окупації?
– Я майже місяць не виходила з дому. Просто не могла себе змусити. Боялася з ними (окупантами) десь перетнутися. Спочатку ще були запаси продуктів. А потім же потрібно було щось їсти. Довелося вийти. Стояли у чергах, ціни були дуже високі. Холодно… Щоб не зустрітися з «ними», обходили центральні дороги. Сказати, що це була ненависть – це нічого не сказати.
Лікарні продовжували працювати. Але все було досить складно. Тому що з часом окупанти почали туди класти своїх військових. А пацієнтів цивільних виписували, щоб місця звільнити. Багато хто через це помер. А могли б люди ще жити. А зараз просто всі лікарні розбиті. Кажуть, що по одних і тих самих місцях двічі не попадає. Це не правда. Попадає, ще й як.
– Як російські окупанти ставилися до мирного населення?
– В основному – не спілкувалися, їздили на своїх машинах. А потім почали забирати людей. На Таврійському у знайомих в будинку забрали двох чоловіків, 30 і 50 років, вони так досі і не повернулися. Просто прийшли додому солдати зі зброєю і забрали. До тепер невідомо, що з ними. І дівчинку знайому забрали. Кажуть, наче всіх цих полонених вивезли кудись на кордон з Кримом. А як насправді – ніхто не знає.
– Щось знаєте про херсонські катівні, влаштовані окупантами?
– Про це всі знають. Одна в центрі була, інші за містом. Там знущалися, катували електричним струмом, водою заливали, так що захлинались. Незалежно від того, чи чоловік, чи жінка. Чула, що була і підліткова катівня – для дітей. Там їх морили голодом, поливали холодною водою.
– А хтось повертався?
– Знаю, що дітей відпустили точно. А про дорослих – не можу нічого сказати.
– Коли в окупації було найважче?
– Весь час. Ми переважно сиділи вдома. І все чекали – коли ж нас звільнять? А колаборанти, звісно, раділи дуже. Деякі навіть своїх дочок-таршокласниць пускали з «ними» гуляти. А на самому початку дівчинка-підліток зникла, потім її задушеною знайшли. Це було в перші дні, коли рашисти тільки окупували місто. Та ми весь цей час не припиняли вірити. І таки дочекалися.
– Перед самим звільненням окупанти пропонували виїхати?
– Так, телефонували і мені, і знайомим. Дуже багато разів. Пропонували евакуюватися, хто може – то своїм транспортом. Або ж катерами з річпорту. Але не казали, куди везуть.
– А до участі в референдумі схиляли?
– Так, ходили жіночки по хатах з автоматчиками, стукали в двері. Але з моїх знайомих ніхто не погодився. А нам пощастило – до нас не дійшли, бо ми досить далеко від дороги живемо. Може й приходили – та я не чула. А якби прийшли, то не відчинила би.
Кращі будинки – для дружин окупантів
– Чи є якийсь зв’язок з лівим берегом? Що там зараз відбувається?
– Те саме, що і з нами в окупації. Ходять з обшуками, придушують всяку свободу. Заселяють своїх солдатів в будинки, з яких люди виїхали. А часом і господарів виганяють. Вони ж які будинки обирають – неабиякі, а ті – що кращі, заможніші. Те саме було і в Херсоні.
– В які частіше заселились? В багатоповерхівки чи в приватний сектор?
– Приватний сектор. До них же приїздили дружини, сім’ї. І їм видавали ордери на хороші будинки. Вони ж думали, що вони тут надовго, назавжди. І хотіли жити в найкращих. Тому такі і обирали.
– І дітей своїх привозили?
– Звичайно, були і дружини, і діти.
– Чи контактували ці “гості” з місцевими?
– Я так зрозуміла, що понаїхали депресивних районів росії. Де ж їм краще: там чи тут, на Півдні? Тут, звісно, краще. Хоча зверхність певна була. Мені розказували, як одна така окупантська дружина купувала речі. Їй кажуть – здачі рублями немає, можемо гривнями дати. А вона – Які ще гривні? Давайте мені рублі! Тут “росія навсєгда”. Інакше зараз як подзвоню куди треба!
Вони їздили зі зброєю, з кулеметами на броневиках. Очі злющі. Ти йдеш і не знаєш – чи повернешся додому. Після комендантської години ніхто не ризикував вийти, бо машин розстріляних цивільних багато стояло. І зараз стоїть. Навпроти мореходки в Херсоні, на приклад… А коли я зараз їхала до Миколаєва – по посадках також багато розстріляних цивільних авто бачила.
Розстріляна свобода
– Яким було звільнення Херсона?
– Я не могла повірити, що ось нарешті це сталося. Всі плакали від радості. Побігли здирати біг-борди – про те, що росія тут назавжди. Я тоді йшла по вулиці і побачила, як їдуть машини. А на них – наші українські прапори. І вони сигналили. А потім люди біжать, обіймають один одного. Це треба було бачити. Кричать – Наші в місті! Сльози рікою. Це було щось неймовірне. Діти стояли, років 8-10, тримали той прапор. Всі ридають…
А потім майже весь листопад у нас не було води. Бо виходячи з міста, вони все підірвали – і воду, і світло. Тому сиділи при свічках, а воду купували, хтось ходив на річку прати. А деякі люди безкоштовно давали воду, ділилися.
– Який зараз у Херсоні найнебезпечніший район?
– Острів, Нафтогавань, Антонівка дуже страждає, там майже нічого цілого не лишилося. А ще Гідропарк. Та люди там і досі залишаються. Нікуди їхати. Без грошей – куди ти поїдеш? У когось батьки, як у мене була мама, нещодавно померла. Їх не залишиш. Попри обстріли, я все ж змогла її поховати. Хоча дуже сильний обстріл був. Могили розкурочені. Директор кладовища сказав – швидше все закінчуйте, в Комишанах щойно приліт був.
Дуже сумно, мама пережила вже одну війну, і навіть Голодомор весь час згадувала. А померти спокійно не дали – коли вибухи чула, боялася дуже, що це прийшли її вбивати.
Розмовляла з жінкою в черзі. Каже – ми тут народились, прожили життя, залишаємося в своєму домі. Куди нам їхати? Добре хоч гуманітарку дають.
– А транспорт зараз як ходить?
– Маршрутки ходять, дякуючи водіям. Вони безстрашні. Хоча не в усі райони. На Острів не заїжджають, тільки до Корабельної площі. 29-й не ходить на Нафтогавань. 6-й не спускається до Дніпра. 48-й добре ходить. Тролейбуси вже все. Розбомбили. 19 здається, а три вже і не відремонтувати. Я проїжджала повз них, вони там стоять. І ремонтний цех зруйнували. Всі хороші автобуси, швидкі, рятувальну техніку орки покрали і вивезли.
Тому транспорту в Херсоні мало.
Та й на зупинках дуже небезпечно стояти. Під час прильоту по Залізничній загинув наш сусід там загинув. Йому було трохи більше 30. Перший приліт – не зачепив його. І одразу ж другий – і все. Немає хлопця…
– Знаєте, куди далі їхати? Є якийсь план?
– Зараз їду до рідних. Вишиванки везу в подарунок. Вони там дуже підтримують Україну. Всі, хто був російськомовний, на рідну мову перейшли. На мітингах з лютого минулого року, весь час гуманітарку шлють, гроші на ЗСУ… Я їх багато років не бачила. Дуже хочу зустрітися, а потім повернусь.
– Як думаєте, вдасться Херсон відновити?
– Вірю, що вдасться. Щойно відженуть тих росіян з лівого берега, щоб хоч трохи менше обстрілювали, і люди почнуть повертатися. Я вже хочу повернутися. Дуже. Це ж рідне. Вибачте, сльози течуть. Ми все для того зробимо, щоб наше місто ожило і стало ще кращим.
Олеся СКРИПКА.