Чоловік, з яким на дачі його тещі поблизу Бережан Тернопільської області нам належало розмовляти на серйозну тему, дуже схожий на багатьох селян, які у ці дні пораються на своїх грядках. Вправно орудує лопатою, загрібає, садить.
Жителі Токарівки на Херсонщині впізнали б у ньому настоятеля свого Свято-Ольгинського храму — отця Ігоря (Новосільського). Села, де служив упродовж 30 років, як і збудованої ним церкви, зараз майже немає — їх зруйнувала, спалила війна. З-під цього храму 29 серпня 2022 року священника взяли у заручники російські військові. У катівнях окупантів він пробув 262 дні. Хоча отець Ігор, як і багато інших душпастирів на Херсонщині, належав до УПЦ, яку поєднують із московським патріархатом, вороги вважали його «нациком»…
Брав участь у двох Майданах
Найперше цікавимося оцим нестикуванням: як саме представника релігійної організації, багато ієрархів якої толерують москву і її загарбницьку політику, росіяни могли кинути «на підвал»?
– Так, я належав до Української православної церкви, – каже 53-річний отець Ігор. – Але у 2014 році (після того, як росія вторглася у Крим, на Донбас) фактично ми порвали з нею. Документально оформити це було не так легко. Парафіяни стояли за мною, але основні спонсори будівництва церкви були відвертими прихильниками УПЦ. Це у західній частині України просто зробити перехід, а поїдьте на південь-схід, спробуйте це там…
До москви ми ніякого відношення не мали… Я був на Помаранчевій революції, брав участь і в другому Майдані. Вважаю себе патріотом України, можу висловити все, що думаю. Нашому єпископу казав: “Приїжджайте до мене на престольний празник, але московського патріарха кіріла не поминайте”. Він подумав і каже: “ Ну, добре…” Приїхав, кіріла не згадував, половину служби відправляв українською мовою.
У нас у церкві із 1996 року висіли вишиті рушники. Я українцем був і буду. Про це «оркам» прямо в очі казав. Свою позицію не змінив і після їхнього приходу.
– Пам’ятаєте, як це було?..
– У нашому селі росіяни з’явилися на третій день великої війни. Їхні колони цілу ніч через Каховську ГЕС перли на Херсон. Усе гуділо, земля тряслась. Їхали по кільцевій. Їхньою головною ціллю були Миколаїв та Одеса. По приїзді до нас «орки» грабували магазини — тачками, а потім машинами гребли звідти горілку, цигарки, пиво. Ми тоді не витримали і з іншими сільськими депутатами (я був членом виконкому, моя дружина Марія — депутатом) пішли на місце тих грабунків. Нас відразу оточили російські автоматники. Я був у рясі. Кажу їм: «Вам не соромно? «Друга армія світу»! Ми все зняли на відео, на весь світ ваше мародерство покажемо. Гітлер так не робив!» Після цього їхній командир сказав неподобства припинити…
Із початком окупації з України до нас перестали надходити продукти, ліки. Місяць жили без нічого. Лише на сьомий день можна було якось добратися до Херсона. Їхали до нього через 40 російських блокпостів. На машині, яку виділив нам фермер, великими літерами писали «Хліб». В автомобіль сідали жінки — староста чи секретарка сільради, бо чоловікам у перші дні війни їхати було небезпечно. У сільській раді ділили привезене: на кожну хату виділяли по пів, по цілій буханці хліба — залежно від кількості людей у ній.
– Ми чули, що ви врятували 12 українських воїнів…
– У перший день повномасштабного вторгнення рф ця групка наших бійців на лівому березі Дніпра потрапила в оточення. Зі мною (не знаю, звідки взяв номер телефону) зв’язався по мобільному їхній командир. Розмовляв російською, просив допомоги, хотів, щоб ми їх сховали у нашому селі. Я подумав, що то ворожі розвідники мене «прощупують», провокують. Згодом з’ясувалося, що той командир (звали його Сергієм) був родом із Донецька, закінчував у Харкові військовий університет. Усі його підлеглі були з Вінниччини, бійці 59-ї Гайсинської бригади. Взявся їм допомогти, бо якби не зробив цього, ніколи не пробачив би собі…
Мої хлопці на лівому березі підготували човни — ширина Дніпра там більше кілометра, великі плавні. Дружині в останній момент зізнався, куди йду серед ночі. Сказав:” Як уб’ють мене, щоб ти знала, де я подівся.” А вона: “Я йду з тобою!” Так і пішли разом. В обумовленому місці до нас вийшов командир, а за його сигналом – решта воїнів. Моя дружина Марія каже: «То — наші! У них піксельна форма…» Я тоді ще не знав, що це таке.
Вивели ми хлопців через плавні трьома групками. Тихенько завели їх у підвал церкви. Там уже все було підготовлено для їхнього прийому: газова плита, тушкованки, інші продукти. Обігріли їх, нагодували, переодягли, зарядили їхні телефони. Командир запитує, як краще пробратися до своїх. Пропоную їм автомобіль. “ Ні, – каже, – машину можуть засікти російські дрони. Треба пересуватися тільки посадками.” Пів на першу ночі, перед тим перевіривши, чи поблизу немає росіян, я наших воїнів групками перевів через село. А далі – через поля, коротшим шляхом спрямував у бік Миколаєва. На ранок один із них зателефонував, що дійшли до сусіднього села, але треба якось дізнатися, чи немає там росіян. Через голову ОТГ я зв’язався зі старостою. Вона прояснила обстановку. А десь на третій чи четвертий день від хлопців надійшла SMSка: ми вже приєдналися до своїх…
«Сєйчас «болгарку» вазьмьом, палєц атрєжім…»
– Як так сталося, що ви потрапили у російський полон?
– Через пів року окупації, 29 серпня 2022 року, коли я служив у церкві, «орки» нагрянули до мене додому і перевернути все догори дриґом. Нишпорили у шафах, комірці, навіть у ванній і туалеті – думали, що я там когось переховую. Не знайшли нікого. А наступного дня отримали команду брати мене…
Я саме зранку, поки не стало спекотно, пішов з одним хлопцем косити траву біля церкви. Дивлюся, через центральний вхід ідуть семеро чоловіків у балаклавах, із автоматами. Кричать: лягати на землю! Підбігають до мене, автоматом б’ють по голові – «Зові свящєнніка!» Кажу: “ Я — священник.” І відчуваю новий удар кулаком по голові. За розрізом очей і акцентом того, хто бив, розумію, що то був бурят. Кричить до мене: «Хатєл здєсь УНА-УНСО аткрить? А жена на дому — украінскую школу?» Від здивування підвожу голову — і отримую ще один удар у голову. Упав, ударився об плитку і «вимкнувся». Коли прийшов до тями, на руках уже були кайданки, на голові — мішок. Потягнули мене у МАЗ, кинули під сидіння і повезли у Херсон, в «ізолятор временного содєржанія». Пригадую, на місці запитували: «За что задержан?» Відповідаю: “Не знаю.” Тоді бурят: «Сєйчас «болгарку» вазьмьом, палєц атрєжім — всьо скажеш!»
Пробув там два місяці. А коли «орки» втікали з міста, «неблагонадійних» на баржі переправили через Дніпро, я опинився у Голій Пристані. У тримісній камері нас було десятеро. Перші чотири дні із десяти не годували зовсім. Потім повантажили в автозак і повезли на край Херсонської області, у Чаплинку. Пів року пробув там у натуральному підвалі…
– Що хотіли почути росіяни від вас на допиті?
– Запитували: “кіріла поминав?” – “ Ні!” – відповідаю! “ За ЗСУ молився?” – “Так! Будь-яка церква молиться за воїнство своєї країни.” Вони знали все, що я говорив на проповідях. Отже, були їхні інформатори у нашій церкві. Мене могли заарештувати лише за те, що я з ними принципово розмовляв українською. Казав їм, що я – на своїй землі…
Мене затримали як «ідейного» українця. Такими, як я, займалася російська фсб. Якщо забрати таку людину, тоді народ боїться більше. Давали зрозуміти, що іншим треба сидіти тихо. Така у них тактика «перевиховання».
Щоб “накопати” на мене компромат, двох місцевих жителів катували упродовж десяти днів. І вони заявили, що одного разу я сказав: «Москалики прийшли – тут і полягли». За це били мене три дні. Вимагали, щоб ці слова я підтвердив на відео. Перестали бити лише тоді, коли я їм це сказав…
Від катування струмом кришилися зуби
– Опишіть ваш звичайний день у неволі?
– Сиділи ми у підвалі. Вузенька кімнатка — два з половиною на чотири метра, а у ній десятеро людей. Чотири панцирні солдатські ліжка. Одне з них мало два яруси, а одне ліжко — лише сітка на землі, без билець. Підлога трухлява, сирість, цвіль. 30 років там нікого не тримали. Зранку виводили на 10 хвилин у туалет. Ним була яма, яку самі собі викопали. А вночі чи серед дня ходили «до вітру» по-іншому: «по-легкому» свої фізичні потреби справляли у пластикові пляшки, «по-тяжкому» – у целофанові пакетики. Наступного ранку це виносили. Ні окропу, ні душу, ні одягу! Дві баклажки води треба було набрати, коли ходили в туалет. Тільки ту воду могли пити, вмити нею лице.
Першу ніч не давали спати — змушували визубрити російський гімн. Я не вчив його п’ять днів. А потім зайшов у камеру начальник: «Ти пой первиє двє строчкі, а потом – ти, ти…» Тицьнув на мене. Кажу:” Я не вивчив.” Тоді він мене прямо при всіх своїм електрошокером вдарив у хребет. Падаю — піднімають. Знову б’ють. Я зрозумів, що треба той гімн вивчити…
Коли зранку відчиняли камеру, виводили когось на допит чи брали відбитки пальців — усі повинні були зриватися, голови опускати вниз і кричати на всю камеру: «Слава росії! Слава путіну! Слава шойгу!» І так разів 20-30 на день!
Коли били, на голові був мішок, і ти не бачив, коли і чим тебе дубасять — шокером, ногою… Найстрашніше було катування струмом. Два дроти чіпляли до мочок вух, до сосків, клали нас на мокре і крутили військовий радянський телефон, так званий «тапік». По тілу йшли великі ампери. У Віті з Херсона через цей біль десять зубів розкришилися. Найгірше, коли чіпляли ці дроти до яєчок. Від болі тріскала шкіра, робилася чорною. А вони ще лили на лице воду і кричали: «Гаварі! Гаварі!» Якщо ти говориш одне й те ж без зупинок, значить, не брешеш. А якщо збився — ще години дві б’ють і завтра продовжать…
– А чим вас годували?
– У підвалі на лівому березі нам давали дві ложки каші зранку, яку орки не доїли, і стільки ж – ввечері. Один термос на 25 порцій цих «харчів» привозили для 60 чоловік. Ні чаю, ні окропу не було. Ні м’яса, ні капустини, ні огірка. Інколи могли дати булку чорного хліба. Нам у Чаплинці коробочку з кашею давали. І я цю коробочку ділив на десять купок — ото вся їжа була.
– Від вас не вимагали перед телекамерами зробити якесь зізнання?
– Коли вже випускали, то наказували заявити, що не маю жодних претензій, що я «всьо осознал», що «я люблю росію». Диктували текст, який треба було сказати. І щоб вийти звідти, ти мусиш проти своєї волі це зробити.
Ми були цивільними полоненими, викраденими людьми. Нас не було у жодних списках. Наші діти зверталися до президентів, у російську прокуратуру, у фсб — а їм відповідали: «У нас таково нєт!» Нас не було ніде! Щоб повезти мене у лікарню, треба було вийти на того феесбешника, який мене приймав, на того, хто вів мою справу. Якщо дасть дозвіл — тільки тоді можна було звернутися по медичну допомогу. Хлопці зверталися з виразкою, а від фсб прийшла відповідь такого змісту: «Здохнєт — закопаєм»! От і все лікування.
– Як вас випустили з неволі?
– Відчинили двері, дали копняка ззаду – іди, куди хочеш! Добре, що хоч паспорт мені віддали, дехто його не мав. Хтось боявся виїжджати. Хтось виїжджав, а його потім знову закривали. Рулетка: повезло – не повезло! Я вийшов на знайомих священників. Чекав, щоб із дому перекинули на карточку гроші, треба було міняти їх на російські — щоб купити щось одягнутися. Одна дорога — щоб виїхати за кордон через Крим, через росію коштувала 500 доларів. Боявся тудою їхати, бо перед Кримським мостом була дуже сильна фільтрація ФСБшників. Багато наших хлопців, які пробували тим маршрутом виїжджати, знову потрапили за ґрати. Тому я їхав бусиком безпечнішим маршрутом: Мелітополь, Маріуполь, ростов-на-дону, москва, країни Балтії, Польща. Три тисячі кілометрів дороги! Їхав біля трьох діб. Мені головне було пересікти кордон із росією. Там цілу ніч фсб тримала мене — “пробивали” про мене інформацію у своїй базі… З Литви добрався до Польщі. А там мене зустріла донька. Побув у неї днів десять, прийшов трохи до тями. Тоді приїхав до Львова. Там за свої кошти у приватних клініках почав проходити медобстеження: МРТ спини, УЗД…
На Херсонщину не було чого повертатися: у будинку знесло вибухом дах, тому дружина виїхала у Бережани. Туди зі Львова приїхав і я.
– Ієрархи УПЦ знали, що ви зазнали таких митарств від російських військових?
– Вони знали, коли я вийшов. Але понині жодного дзвінка від них не було. Я нікому не потрібен.
– А за що живете?
– Знаєте, як Господь казав: дивіться на птахів небесних, які не сіють і не жнуть, не збирають житницю, а Отець небесний їх годує. Слава Богу, в мене ще є друзі, родичі, які мене підтримують. А скільки людині потрібно? Ми з дружиною маємо кімнату, на свіжому повітрі працюємо на грядках. Радуємося кожному дню. Захотів — до однієї доньки поїхав, до другої, на внуків подивився…
Став хрещеним батьком сина врятованого командира
Автор цих рядків почув неймовірне продовження історії про 12 українських воїнів, яких з оточення врятували отець Ігор та його дружина Марія. 17 травня 2024 року, якраз через рік після звільнення священника з полону, у командира цієї групи Сергія народився син. Щаслива мама зателефонувала до дружини рятівника і попросила, щоб отець Ігор став хрещеним батьком хлопчика. Це прохання виконали — на хрестини їздили у Вінницьку область. Маленького назвали Денисом.
Недавно на сайті bilozerka.info ми побачили уривок з листа, який дружина згаданого командира надіслала священникові Ігорю Новосільському:
«…В той час, коли почалася війна, Сергій дзвонив і сказав, що вони в оточенні і, найімовірніше, не виживуть… Він майже попрощався зі мною. Тоді я просила Господа допомогти, весь час Його благала, і Господь послав моєму чоловіку Вас. Коли Сергій сказав, що вони вже у церкві, що з ними все добре, що їм допоміг священник, Ви просто не уявляєте, яку вдячність я відчула. Багато чула про Господні дива і чудеса, але не думала, що Господь і нам подарує таке чудо спасіння. В той момент моя віра у Бога стала ще сильнішою. І я сказала чоловікові, що ніколи Вас не забуду і все життя буду Вам вдячна».
Іван ФАРІОН,
фото автора та з домашнього альбому Ігоря Новосільського
Матеріал підготовлено за фінансової підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
