Любов Іконнікова мріяла, що колись настане час і на пенсії вона зможе більше  присвятити   улюбленому захопленню — вишиванню. Тепер говорить, що її мрія справді здійснилася. Але зовсім не так, як уявлялося колись. Довелося пережити окупацію та виїхати.

Вона втратила звичний світ. Утратила дім. Утратила спокій. Але не втратила головного — себе. І сили жити далі.

Її історія — про біль розлуки, тривогу за сина-військового, вимушене переселення, втрату дому й водночас — про внутрішню стійкість,  пошук опори в людській підтримці та творчості.

Тяжко покидати свій дім

“У січні 2022 року син поїхав на заробітки в Польщу. Працював далекобійником. Коли почалася війна, він був у Франції. Але відразу попросив, щоб його повернули назад. У військкоматі був  6 березня, а вже за два тижні на передовій, у лавах Національної гвардії України”, – говорить про своє, найбільш тривожне, вчителька з лівобережної Херсонщини.

Коли Любов Василівна згадує своє селище на березі Дніпра,  її голос змінюється. Тут, у школі № 2, вона віддала дітям 41 рік свого життя.  Але з початком повномасштабного вторгнення росії в Україну цей населений пункт опинився в окупації. Працювала до останнього і мала вже 46 років педагогічного стажу.

Хоч як  було важко, але жінка не збиралася покидати рідне селище, тому і прожила півтора року  в окупації. Якось усе-таки сподівалася, що станеться диво і війна закінчитися.

Але чимдалі життя ставало все нестерпнішим. На її очах воно змінювалося до невпізнанності:  все більше ставало на вулицях російських військових і все менше  мешканців селища. Її не покидала тривога, бо в цей час декого з її колег-учителів забрали “на підвал”, дізнавшись, що в когось діти служать у ЗСУ, а хтось волонтерив та їздив на Донеччину з допомогою.

“Гнітило, що в будь-який момент могли забрати “на підвал”, а ще більше те, що були “доброзичливці”, які могли тицьнути пальцем і донести, де знаходиться мій син. Тому я дуже боляче сприймала, що наші люди туди потрапляють – переживала за вчителів  та інших односельців. Тривога за сина не покидала. Хоча ще були й такі, які говорили мені за сина: “А я його туди не посилала”. Це було боляче чути”, – розповідає пані Любов.

До побутових проблем, розв’язувати які  ставало все  складніше, додались емоційні – на тлі хронічного  стресу, неврозу та страху почалися проблеми зі здоров’ям. Необхідної медичної допомоги там немає: після окупації лікарня не працює, і треба їхати за кілька сотень кілометрів, щоб потрапити до лікаря. Навіть у Криму не бралися її лікувати. Це стало останньою краплею – почала серйозно замислюватись  про виїзд.  Вирішила: треба добиратися до Києва.

“Довго я не наважувалась виїхати з окупованої території. Дім, сусіди, друзі, рідні стіни, до болю знайомі стежини… Тяжко було це все залишати. Але були  ризики опинитися “на підвалі”, та й  за станом здоровʼя змушена була покинути рідну домівку. Тож, взявши найнеобхідніше і сподіваючись на швидке повернення, у вересні 2023 року виїхала”, – говорить жінка.

Дорога з окупації та пошуки допомоги

Зараз, коли вже минуло два з половиною роки від виїзду на підконтрольну Україні територію, Любов Василівна розповідає про пережите  трохи спокійніше — але ці спогади не втрачають своєї гостроти.

З окупації люди виїжджають майже без речей. Із собою —   у двох валізах  усе життя. Дорога невимовно складна і виснажлива. Але є моменти, які закарбовуються в пам’яті назавжди.   

“Часто згадую момент перетину кордону. Зі мною їхала сімʼя донеччан – на той момент вони придбали будинок у  нашому селищі. Коли ми переходили кордон, позаду почалася стрілянина, вибухи. Бабуся заплакала, причитаючи. А онучка, – їй було років 10-12 –  підійшла і каже: “Бабусю, не плач. Усе буде добре. Не для того ми виїхали, щоб тут загинути”. Потім підбігла до мене і сама розплакалась, щоб не бачила бабуся”, – пригадує пані Любов.

Говорить, люди плакали після того, як  перетнули кордон. Можливо, від  полегшення, що окупація була вже позаду. А може тому, що там залишалися і дім, і все життя, а попереду була невизначеність.

У пошуках житла та медичної допомоги їй довелося  побувати в кількох містах України — Києві та Дніпрі, зупинилася в Кривому Розі.

“Живу у знайомих на дачі, в хорошому місці, у добрих людей. Тут гарно, але не дома. Не вистачає рідних стін, спілкування зі знайомими і друзями. Часто сумую”, – ділиться  жінка.

  Водночас, говорить, зустріла багато фахівців, чуйних і відповідальних людей, які   допомогли в особливо тяжкі години:

“За цей час на моєму шляху, дякувати Богу, частіше були добрі, чуйні, доброзичливі люди. З багатьма із них підтримую дружні звʼязки. Це люди, які вміють підтримати добрим словом, ділом та порадою. А  Тимур Олегович, молодий лікар із Києва, заслуговує на особливу  подяку”.

За всіх болить душа

Любов Василівна  зізнається: коли син повідомив, що йде у військо, — була в розпачі. Але  нічого проти сказати не могла: син дорослий, має свій свідомий погляд на події і власне рішення. Тоді лише й змогла промовити, що любить, обіймає материнською любов’ю та молиться, щоб Бог його оберігав.  І сьогодні її душа болить за всіх, хто захищає країну, хто перебуває в небезпеці. Серед них — і рідні їй люди. 

“Син у лавах  Національної гвардії України  був на Херсонському напрямку, потім на Донецькому, тепер на Харківському. Нині в бригаді “Хартія”.  Старшої внучки чоловік у перші дні війни був поранений на Антонівському мосту в Херсоні. Тепер він на Курському напрямку. А внучка в Херсоні. Категорично відмовляється покидати рідне місто. Незважаючи на те, що відділення Нової пошти, де вона працювала, розбито вщент. Та й небезпечно дуже там  знаходитися”, – з хвилюванням каже пані Любов.

Вона впевнена:  хоч би скільки  казали матері “не хвилюйся” чи “не переживай”, прийняти це неможливо. Коли дитина на фронті — тривога стає постійною.  Доводиться вчитися жити в новій реальності, справлятися і з тривогою, і невизначеністю.

Любов Василівна зверталася по допомогу до лікарів і психологів. Каже, отримала поради, яких намагається дотримуватися.

“Керуюсь порадою Ірини Іванівни, лікарки лікувально-діагностичного центру “Медіком Кривбас”: “Усе буде добре. Старайтеся відкидати весь негатив. Тільки позитивні емоції. Вірте в кращі часи і події. І все буде добре”. Ці слова були сказані з особливою інтонацією. Вони подіяли на мене , як гіпноз”, –  говорить жінка.

Із теплом і вдячністю вона згадує  сусідів, друзів, односельців, колег і вихованців школи. Вони  додавали сил. Особливо, коли отримувала ось такі слова підтримки від випускників: “ Любове Василівно! Ваша сила духу, витримка і нескореність — це справжній приклад для всіх нас. Ви пройшли крізь темряву окупації і не зламалися. Ваш син сьогодні боронить Україну на передовій — і разом із ним бореться й Ваше серце. Низький уклін Вам за Вашу мужність, за виховання справжнього Героя, за любов до Батьківщини”, – висловилася на сторінці у фейсбуці її колишня учениця Оксана. Подібне написали їй Інна та Даша.

Де брати сили, щоб жити далі? 

Пані Любов зізнається: іноді з’являється просте, але болісне запитання: чому так важко втрачати рідні стіни? Де брати сили, щоб витримати тривогу за сина? Як  бути для  своєї дитини корисною навіть на відстані?

“ Майже щодня огортає смуток так, що хочеться вити.  У такі миті я вишиваю хрестиком, створюю картини з алмазної мозаїки, пишу вірші”, – зізнається жінка.

Каже, що відчуває, ніби перетворює хрестики власної долі на візерунки — і в цих роботах знаходить заспокоєння. Кропіткий процес, коли намистинка за намистинкою лягає на полотно, допомагає відволіктися від тривожних думок  та хоча б на деякий час відновити внутрішню рівновагу. І скласти думки у віршовані рядки – роздуми про життя, повсякденність,   та межування суму з відрадою:

“Чи сплять солдатські матері? Не варто в них про це питати.

Про їх тривоги, болі і жалі…Словами це не передати”.

Любов Василівна знає: у таких обставинах важливо не залишатися наодинці зі своїми переживаннями, дбати про себе і не боятися звертатися по допомогу.

Вона знайшла підтримку в центрі допомоги херсонцям «Вільні разом» у Кривому Розі, де неодноразово отримувала продуктові набори, зверталася до перукаря, лікаря, отримувала консультації психологів, юристів.  

“У Херсонському ХАБі я відчула, як піклуються про людей. Усю допомогу  отримала безкоштовно. І дуже їм вдячна. Зокрема, юристка Інна Василівна  допомогла мені двічі. Перший раз під час вирішення одного з наболілих питань особистого характеру  –  оформлення групи, коли лікарі перекладали цю роботу одне на одного.  Другий – під час внесення земельної ділянки до єдиного державного реєстру. Коли я звернулася, то Інна Василівна перевірила, що вже внесено в реєстр, домовилася про день прийому в адміністрації. У призначений час і сама приїхала,  підтримала.  Щоправда, траплялися й інші люди.  Але, думаю, не варто про них говорити”, – розповідає пані Любов.

 

Думки і мрії

Для Любові Василівни, як і для багатьох вимушених переселенців, втрата можливості жити у власному домі змінила ставлення до повсякденного життя. Те, що раніше здавалося важливим, — побут, ремонт, матеріальні речі — відійшло на другий план. Натомість з’явилося інше розуміння: найцінніше — це чути голос сина, це безпека і дах над головою.

Вона зізнається, що сумує за своїм домом. За картинами, які вишивала роками і залишила там, бо їхала, як думала, ненадовго. За вулицями та стежкою до рідної школи, за тишею і простором південного краю.

“Я дуже хочу додому… Хочу, щоб там не було росіян і не стріляли. Хочу миру і зустрічати дітей та онуків на порозі рідного дому. Думаю, мрії у всіх моїх земляків  однакові. Бо хоч би як  далеко  були люди, хоч би  як   розкидала їх війна — думками вони все одно вдома”, — зізнається Любов Іконнікова.

Водночас вона розуміє: життя склалося так, що не всі зможуть повернутися. Поки що вони  вимушені  переселенці — без свого двору, без саду, без звичних маршрутів і навіть без можливості перед Великоднем прийти на могили рідних, прибрати, постояти мовчки.

Жінка із сумом тішиться, що їй прислали фото могили чоловіка: “Я майже побувала на могилі чоловіка – його друг Сергій прислав мені фото. Щиро дякую”.

І це, мабуть, одна з найболючіших втрат — коли навіть пам’ять не має місця, куди повернутися.

Та пані Любов віри   не втрачає, і цю віру вкладає у віршовані рядки:   

“Прийдуть часи — відійдуть муки, Скінчаться довгі дні розлуки.
Прилетять до рідного порогу Діти й внуки, що рушили в дорогу”.

Любов Рудя,
фото авторки та з архіву Любові Іконнікової