Війна змусила його пройти через окупацію та полон. Сьогодні Дмитро Ляхно — начальник Горностаївської селищної військової адміністрації Каховського району. До повномасштабного вторгнення рф він був законно обраним головою Горностаївської громади на Херсонщині, територія якої нині перебуває в тимчасовій окупації.
Перші місяці після вторгнення він залишався разом із людьми — це були п’ять місяців роботи в умовах окупації: забезпечення потреб мешканців, організація допомоги, координація волонтерів, щоденна комунікація з громадою.
Увесь цей час російські військові намагалися схилити його до співпраці — від «пропозицій» до прямих погроз. Так тривало до того часу, поки 3 серпня 2022 року Дмитра Ляхна викрали з дому і відправили «на підвал», де він провів п’ять місяців.
Про тягар відповідальності, полон і роботу громади в релокації – у нашій розмові.
— Дмитре Валерійовичу, що тримало вас на окупованій території, коли ви залишалися там і продовжували виконувати обов’язки керівника громади?
— Напевно, відповідальність перед людьми. Вони мене обрали й потребували підтримки. Треба було їм допомогти з продуктами й ліками, організовувати виплату пенсій, адже банки закрилися, пошта не працювала. Важливо було зберегти роботу навчальних закладів, забезпечити водопостачання. Окремо турбували питання харчування підопічних терцентру та психоневрологічного інтернату — людям з інвалідністю треба було допомогти вижити. Я вдячний усім, хто тоді долучився: фермерам, підприємцям, волонтерам.
Ми створили не лише волонтерську групу, а й групу правопорядку. І робили, що могли: патрулювали населені пункти, через день розвозили хліб у села, збирали інформацію про обстановку, стежили за трасою, попереджали про заїзди росіян — навіть попри проблеми зі зв’язком.
У березні російські військові та ФСБ почали масові перевірки: заходили колонами по 10–15 машин, перекривали вулиці й проводили обшуки. У квітні 2022 року вони створили комендатуру в будівлі місцевої поліції. Якщо раніше були «наскоками», то влітку їх ставало дедалі більше, і ситуація ускладнювалася. Росіяни активно шукали кандидатів до окупаційної влади.
– Вас схиляли до співпраці? А хтось із працівників селищної ради погодився на взаємодію з окупаційною владою?
– Періодично приходили військові, говорили про «нову владу» й пропонували працювати. Я відповідав: “Ви складали присягу — і я складав своїй країні, і ми займаємося гуманітарними питаннями, бо людям потрібні ліки й хліб”. Розмови були різні — й емоційні, і стримані.
Приїздили й представники їхньої адміністрації з Нової Каховки у супроводі військових. Казали, що «россия здесь навсегда», привозили гуманітарну допомогу й пропонували її роздавати. Ми відмовлялися, навіть у психоневрологічному інтернаті, попри нестачу продуктів, не взяли.
Ми працювали під українськими прапорами, поки це було можливо, — знімати їх почали десь у липні. Про створення окупаційної адміністрації в так званому Горностаївському муніципалітеті росіяни оголосили 5 серпня 2022 року — вже після мого викрадення і захоплення адмінбудівлі та майна громади.
Тоді призначили окупаційного керівника, почалися репресії проти місцевих, зокрема за проукраїнську позицію. Багатьох забирали «на підвал», багато людей виїхало, зокрема й працівники селищної ради.
Щодо співпраці — то таких були одиниці: згодом перейшли на бік окупаційної влади діловод старостату, яка очолила так звану Великоблаговіщенську сільраду, та ще деякі керівники комунальних підприємств. Росіяни спромоглися запустити одну школу — бракує кадрів, завозять учителів із росії та залучають некваліфікованих людей. Лікарня не працює — її пограбували, вивезли все обладнання.
– Розкажіть про полон. Що запам’яталося найбільше?
— Запам’яталося все. Нічого приємного — ні психологічно, ні фізично: насильство, обшук, допити. Вранці прийшли з автоматами, наділи на голову шапку, жорстоко побили й повезли. Зупинялися біля будинку Олександра Слісаренка, директора терцентру і волонтера — його також довго били й забрали. Більше я його не бачив, і досі про нього немає жодної інформації.
Спочатку тримали в Новій Каховці, у відділку поліції. Допитували про нібито знайдену зброю, «терористичне угрупування», показували якісь автомати й бронежилети. Питали, звідки брали гуманітарну допомогу. Я пояснював: допомагали підприємці, було борошно з держфонду, люди ділилися своїм. Їм це не подобалося.
Крім допитів, застосовували фізичне насильство, виводили на «розстріл». Після побиттів кілька днів не міг навіть присісти.
Згодом мене перевезли до Горностаївки, у так звану комендатуру, де облаштували в’язницю. Тримали в “одиночці”, батькам казали, що мене там немає. Допити й знущання посилилися – декому з них, схоже, подобалася влада над людиною. Передач не дозволяли. За п’ять місяців я схуд на 20 кілограмів.
– Що допомогло усе це витримати?
– Мабуть,тоді емоції ніби завмерли — намагався не панікувати. Розумів, що земляки стежать за ситуацією, бачив, як тримаються інші полонені — це додавало сил. Коли дізнався, що дружина й діти виїхали на підконтрольну територію, стало легше. Хоча й перебував у підвальному приміщенні, розумів, що відбувається контрнаступ, і вони вже не такі впевнені були. І це давало надію.
Не знаю, що саме вплинуло, але наприкінці грудня 2022 року всіх, кого утримували «на підвалі», відпустили. Я виходив останнім, попередньо написавши заяву, що претензій до умов «содєржанія» не маю.
Розумів, що залишатися небезпечно: вдруге могли вже не випустити. Тож виїхав завдяки друзям і землякам.
— Як окупація змінила громаду і формат вашої роботи? У суспільстві інколи виникає дискусія щодо доцільності фінансування адміністрацій із тимчасово окупованих громад…
– Окупація справді багато що змінила. Але громада — це не лише територія, а передусім люди. Частина мешканців виїхала, частина залишається в окупації, проте всі вони члени громади і потребують підтримки. Саме тому органи місцевого самоврядування продовжують працювати дистанційно, на підконтрольній Україні території.
Нині наша адміністрація працює на Херсонщині у деокупованих громадах Бериславського району, співпрацюємо з місцевою владою, громадськими організаціями та фондами. До роботи залучені працівники, чия діяльність є критично необхідною.
Ми забезпечуємо соціальний та адміністративний супровід людей по всій Україні, надаємо дистанційні послуги, координуємо допомогу. Реалізуємо програми підтримки військових, родин поранених і загиблих, допомагаємо ВПО.
Окремий напрям — підготовка до деокупації та документування злочинів окупаційної влади.
Попри труднощі, громада продовжує жити: адміністрація працює, допомога доходить до людей.
– Можете конкретніше сказати, яка допомога доходить до людей?
— Підтримуємо військовослужбовців, ветеранів громади та їхніх родин, сім’ї загиблих: у 2025 році допомогу отримали 505 осіб на суму 5,9 млн грн.
У межах соціальної програми підтримано 486 цивільних мешканців — 1,5 млн грн. Це, зокрема, онкохворі, люди й діти з інвалідністю, діти ВПО. Підтримка триває і в 2026 році.
Крім того, торік громада спрямувала 47,3 млн грн на потреби Сил оборони України.
Релокований ЦНАП надає онлайн-послуги — люди можуть отримати довідки, витяги та консультації незалежно від місця перебування.
Працюють два релоковані навчальні заклади: освітою охоплено близько 740 дітей, зокрема з окупації та з-за кордону. Організовується й оздоровлення : у 2025 році ним скористалися
24 дитини, у 2026-му — вже 8. Наші вчителі в складних умовах не лише навчають, а й підтримують дітей і родини, які сьогодні розкидані по всій Україні та світу. І це не лише про знання. Це зв’язок із домом.
На жаль, напряму допомагати людям в окупації ми не можемо, однак сприяємо вивезенню дітей і забезпечуємо їхній супровід на підконтрольній території.
– Чи виправдовують своє призначення координаційні центри допомоги херсонцям?
– Однозначно, так. Координаційні центри «Вільні разом» працюють у 13 містах України, їхню роботу організовують обласна військова адміністрація та громади, території яких окуповані. Нам довелося з нуля організовувати роботу центрів у двох містах – у Дніпрі та Житомирі.
Головне, що мешканці нашої громади можуть отримати підтримку там, де вони живуть. У ХАБах надаємо психологічну та юридичну допомогу, сприяємо працевлаштуванню, видаємо продуктові набори, засоби гігієни та реабілітації. Також доступні певні безкоштовні медичні послуги. Якщо питання не вирішується на місці — скеровуємо до відповідних служб.
Крім нагальної допомоги, організовуємо дозвілля для ВПО: спорт, гуртки для дітей і дорослих; культурні заходи — відвідування музеїв, театрів, концертів. Проводимо психологічні та навчальні зустрічі, щоб підтримати людей у непростих умовах.
– Часто повідомляють, що громади підписують меморандуми про співпрацю. Це має певний результат?
– Партнерства для нас — це життєвий ресурс, реальні спільні проєкти, які допомагають людям. Основні напрями — гуманітарна допомога, підтримка ветеранів і військових, оздоровлення та відпочинок дітей.
За останні два роки ми підписали близько 40 меморандумів. Більшість із них спрямовані на підтримку ВПО, зокрема через центри «Вільні разом».
Окремо відзначу участь у програмі «Пліч-о-пліч». У жовтні 2025 року ми підписали меморандум із Авангардівською громадою Одеської області. Є практичні результати: за підтримки партнерів зберігаються шість потужних генераторів, які нам знадобляться після деокупації. Також є й інші напрями співпраці.
– Як ви сприйняли вимоги Кабміну щодо оптимізації роботи військових адміністрацій і комунальних підприємств із тимчасово окупованих територій?
— Громада працює у форматі, який визначають державні органи. Відповідно до вимог ми оптимізували штати комунальних установ і закладів, які в умовах окупації не можуть повноцінно функціонувати. Це складний, але необхідний крок для економії бюджету та підтримки мешканців.
Головне наше переконання залишається незмінним: громада існує там, де є її люди. Ми можемо бути в різних містах, у різних країнах — але залишаємося одним цілим. І для нас важливо підтримувати зв’язок із нашими людьми, допомагати, де це можливо, і зберігати громаду як спільноту навіть тоді, коли її територія залишається під окупацією.
Любов Рудя ,
фото авторки та з архіву Дмитра Ляхна
