Біосферний заповідник «Асканія-Нова» недарма називають степовою перлиною. Адже там не лише найбільший у Європі цілинний степ, а й величезна кількість видів рослин і тварин. Тут треба додати «була». Після окупації заповідника окупанти перетворили його на в’язницю не лише для людей, а й для тварин. Науковцю Олександру Мезінову з цієї в’язниці вдалось урятуватися дивом. Майже 20 років до повномасштабного вторгнення рф він очолював лабораторію збереження різноманіття диких тварин. І саме слово «лабораторія» рашисти використали у своїй пропаганді, додавши до неї префікс «біо». Так Олександра Сергійовича окупанти записали до «розробників біологічної зброї». Про те, як йому вдалось врятуватися, і що коять окупанти з Асканією-Новою зараз, доктор наук Олександр Мезінов розповів нашому виданню.
– Давайте почнемо із короткої біографічної довідки.
– Народився у селі Котляреве тодішнього Жовтневого району Миколаївської області у 1977 році. Після закінчення Котляревської середньої школи вступив до Миколаївського сільськогосподарського інституту на факультет зооінженерії. У 1999 році його закінчив і від куратора отримав рекомендації вступити в аспірантуру до інституту тваринництва степових районів «Асканія-Нова». Там почав працювати спочатку лаборантом, потім молодшим науковим співробітником. Зважаючи на те, що ситуація з матеріально-технічним забезпеченням у ті роки була важкою і проводити подальші наукові дослідження було практично неможливо, через півтора року прийняв рішення залишити аспірантуру і звільнитися. Тоді мене познайомили з кандидаткою біологічних наук Валентиною Зубко, вона працювала у зоопарку заповідника «Асканія-Нова», керувала орнітологічною секцією. Завдяки їй я й почав свою наукову роботу в заповіднику. Працював не лише з багатьма видами птахів, а й, наприклад,із оленями. Із 2005 до 2022 року, коли довелось виїхати з Асканії, я обіймав посаду завідувача лабораторії збереження різноманіття диких тварин.
– Асканію-Нову окупували у перший же день повномасштабного вторгнення?
– Ні, спочатку ударні колони окупантів її обійшли транзитом, бо намагалися протягнутися, скільки вони змогли. А у сам заповідник, точніше, на територію селища, вони вперше зайшли приблизно 12 чи 13 березня. Але і після того всі державні установи працювали в штатному режимі, з жовто-синім прапором, У нашому заповіднику державний прапор майорів до 21 березня 2023 року.
У день повномасштабного вторгнення рф я перебував на лікарняному, лежав із ковідом. З огляду на те, що до того я у соцмережах відкрито виступав проти окупації росією Криму і Донбасу, порівнюючи Путіна з Гітлером, розумів, що окупанти, так би мовити, чинитимуть на мене тиск. Тому ще
24 лютого, незважаючи на хворобу, ми з дружиною намагалися виїхати з окупованої території через Каховський міст. Але вже на одинадцяту годину цей маршрут був перекритий. Ми бачили виходи російських «градів» по Шиловій Балці і виходи «С-300» у напрямку Одеси, Херсона і Миколаєва. Тоді ще був мобільний зв’язок і я намагався попередити родичів і знайомих про це. У мене багато знайомих саме у ЗСУ, вони і зараз служать.
Спочатку ми вирішили зупинитись у родичів у Роздольному Каховського району. Із 4 березня з місцевими чоловіками організували там патрулювання, щоб не допустити мародерства. У магазинах на той час продуктів уже майже не було, потім нам вдалося налагодити завезення хліба з Нової Каховки, який провозили вже через блокпости окупантів. 10 березня, коли ситуація стала спокійнішою, ми повернулись до Асканії-Нової. Були там до 24 квітня.
– Перебої з кормами для тварин у заповіднику почались одразу?
– Оскільки державна казначейська система на окупованій території не могла працювати, ми у соцмережах кидали номери карток наших співробітників, щоб нам змогли допомогти волонтери. На ці кошти закуповували будівельні матеріали на базах Нової Каховки, поки туди був доступ. Пісок, шифер і цемент купували на той випадок, якщо були б якісь бойові дії, щоб можна було оперативно підлатати, підтягнути, щоб не дати зруйнувати повністю тваринницький комплекс. Завдяки допомозі фермерів ми закуповували корми для тварин. Переважно фуражне зерно – ячмінь, кукурудзу тощо. Гроші на це жертвували Європейська асоціація зоопарків, польські, чеські, німецькі зоопарки та інші благодійники. На ці кошти також закуповували ветеринарні препарати. За ті два місяці, поки я працював в окупації, нам вдалося зробити запаси цих препаратів і кормів більше, ніж на півтора року.
– Що вас змусило все-таки виїхати?
– Кілька телефонних дзвінків. Спочатку брат просив виїжджати, поки ще цілий був Антонівський міст. А 23 квітня, о 14.00, мені зателефонували хлопці з нашої розвідки і повідомили, що по лінії ФСБ пішла рознарядка на моє затримання, бо я був четвертим у їхньому списку «розробників біологічної зброї». До цього безглуздого списку потрапив, мабуть, тому, що більш як 20 років займався вивченням міграції диких птахів. Потім періодично бачив у соцмережах, як пропагандисти демонстрували карти переміщення птахів із моїм підписом. Це такі «докази» були.
Виїжджали ми ввечері, щоб ніхто не бачив. Підігнав машину, речей узяли мінімум. Дружина намагалася себе налаштувати, що якщо на якомусь із блокпостів мене заберуть, то вона з котом, документами і ноутбуками старатиметься пішки переходити на підконтрольну територію. По дорозі до Херсона ми проїхали 17 блокпостів, переночували у мого доброго друга у Садовому, він заправив нас бензином. Бої тоді йшли на межі Миколаївської та Херсонської областей. Ми переїхали Антонівський міст, повернули на Берислав і через Давидів Брід виїхали на підконтрольну територію – у Кривий Ріг. Загалом проїхали 53 блокпости. Коли переїхали перший наш, простояли ще 9 годин у черзі на співбесіду з представниками СБУ. Із Кривого Рогу ми поїхали у Лубни Полтавської області. Там у батьків дружини прожили два місяці. Я намагався знайти роботу, коли знайомий директор екопарку у Ковалівці з-під Полтави запропонував мені допомогти підготувати співробітників. Вони тоді евакуйовували багато тварин з екопарку Фельдмана з-під Харкова, і люди не знали, як за ними доглядати. Після двох місяців роботи мені запропонували переїхати на захід України працювати науковим консультантом зі створення оленячої ферми. А ще друзі допомогли мені продовжити наукову діяльність. Саме звільнилась посада молодшого наукового співробітника в інституті експериментальної клінічної ветеринарної медицини у Харкові. Із його співробітниками я і раніше тісно співпрацював, коли у заповіднику відбирали біологічний матеріал від мігруючих птахів, вивчаючи хвороби, які вони переносять. Зараз я працюю безпосередньо у цій установі. Крім того, три роки провчився в аспірантурі Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди і у серпні минулого року, захистивши дисертацію про птаха огара, став доктором філософії за спеціальністю «біологія».
– Чи відомо вам, що нині відбувається у заповіднику «Асканія-Нова»?
– Усі співробітники, які працюють у заповідному комплексі (у дендрологічному парку та зоопарку), знаходяться під підписом про нерозголошення того, що відбувається на території заповідника. Це мої колишні колеги, які, на жаль, пішли на співпрацю, тобто стали колаборантами. Стосовно технічного персоналу, вони намагаються ні з ким не спілкуватись. Моїх четверо друзів, які через різні обставини змушені залишатись в окупованому селищі, доступу до зоопарку не мають, але по крихтах таки збирають інформацію, яку переповідають мені. Відомо, то чисельність бізонів у заповіднику збільшилась, але сайгаків – скоротилася. Стосовно коней Пржевальського наша колишня співробітниця, яка раніше виїхала до росії, намагається продовжити роботу, яка проводилась раніше. А ось із птахами ситуація гірша. Це навіть із пропагандистських роликів помітно. Коли я працював, лише павичів на алеї в зоопарку бігало більше п’ятдесяти. Тепер одного-двох можна побачити у кадрі. Також мені відомо, що, забираючи цінні види, окупанти завозять багато «сміття». Потім цими малоцінними тваринами хизуються. Мовляв, у нас хоч щось є. Але це так, ніби у когось забрали «Лексус», а взамін дали «Москвич» чи «Запорожець».
– Зустрічав інформацію, що колаборантам у заповіднику затримують зарплату.
– Знаю, що зараз багато людей звільняється, оскільки заробітну плату не платять уже більше чотирьох або п’яти місяців. Вони звільняються, залишаються в Асканії, намагаються шукати якусь іншу роботу чи підробіток, щоб якось сім’ї свої прогодувати. Така ситуація склалася тому, що окупаційне керівництво не знає цієї роботи, а прийшло лише красти. Той же Дмитро Мещеряков, якого вони поставили «директором заповідника», не може знати цієї роботи, оскільки у минулому, наскільки мені відомо, працював одним із заступників голови управління Служби безпеки України в Херсонській області.
– Скажіть, чи плануєте повернутися?
– Двері нашої квартири зламали російські військові і певний час там жили. Після них жили їхні медики, потім – знову військові. Згодом, коли над Асканією почали літати наші дрони, вони злякались і виселились. Тепер там живуть якісь цивільні. Сподівання повернутися є, але чи будемо ми працювати в заповіднику, не знаю.
– Я читав, що заповідник «Асканія-Нова» планують відродити в Одеській області.
– Зараз директор заповідника Віктор Шаповал перебуває під Києвом. Головний бухгалтер і заступник головного бухгалтера мешкають у Дніпрі. Наукові співробітники також у різних місцях – хтось під Харковом, хтось у Черкаській області. А стосовно Одеської області – це окремий проєкт. Коли я ще був в Асканії, ми працювали з Тарутинським степом за програмою відновлення чисельності степових видів. Спершу була робота з сайгаком, потім завезли туди лань європейську. Далі ця програма розширилася, підключили Київський зоопарк, запустили степового хом’ячка.
– Ваше нинішнє робоче місце знаходиться на заході України?
– Так, у Львівській області, біля Дрогобича. Ми будуємо тут оленячу ферму. Цим займаюсь, окрім вірусології. На сьогодні маємо вже 85 благородних оленів, є також лань європейська, муфлони і 450 овець семи порід. Також сюди із Кремінної Луганської області спромоглися вивезти спортивних коней. А у травні 2025 року додались іще майже 200 кіз, яких змогла вивезти з Донеччини пенсіонерка Лариса Гурова. Ми зараз усі тут знаходимось і працюємо.
– Дякую за інтерв’ю і бажаю успіхів у роботі!
Андрій БЕЙНИК,
фото з особистого архіву Олександра МЕЗІНОВА
Матеріал підготовлено у рамках проєкту підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи Національної спілки журналістів України “Frontline Press”.
