У важке воєнне лихоліття суттєву допомогу українцям надає благодійна міжнародна медична організація «Лікарі без кордонів» (французькою — Medecins sans frontieres, MSF). Місія 24 тисяч її волонтерів, які діють майже в усіх куточках світу, — підставляти плече постраждалим під час збройних конфліктів, від природних і техногенних катастроф. У 1999 році ці зусилля організації було оцінено Нобелівською премією миру.
«Лікарі без кордонів» квапляться туди, де медиків бракує…
Добровольці від MSF нині працюють, зокрема, у прифронтовому Херсоні, який щодня здригається від вибухів російських ракет, бомб і дронів. Один із тих, хто двічі заступав тут на двотижневу медичну вахту, — травматолог із Тернопільщини Михайло Шкільний.
Розбомблені лікарні
— Як ви зі своєї «цивільної» роботи на заході України перебралися у прифронтову зону, на південь країни?
— До мене звернулися представники організації «Лікарі без кордонів»: у Херсоні гостра потреба у лікарях — там багато постраждалих, а медиків у зв’язку зі збільшеною небезпекою бракує. Запропонували попрацювати місяць — я погодився.
— Де ви жили, в яких умовах працювали?
— Нас дуже гарно зустріли. Херсонська міська клінічна лікарня ім. Афанасія і Ольги Тропіних забезпечила житлом. А про безпеку дбала організація «Лікарі без кордонів». У нас було надійне укриття, безперебійне електропостачання, харчування, ми завжди мали воду. У нашій професії це так важливо. Були повністю забезпечені ліками, дефіциту медикаментів не відчувалося. Багато допомагали гуманітарні організації.
Працювали вахтовим методом. Кожні два тижні заїжджали по п’ять медпрацівників: травматолог, анестезіолог, терапевт, операційна медсестра, до них додавали ще по одному, найбільш потрібному спеціалісту. Переважно запрошували фахівців із ближніх до регіону областей — Запоріжжя, Дніпра, Кривого Рогу. Я був єдиним представником Тернопільщини.
Дуже добре ставилися до нас і місцеві жителі. Дякували за те, що їх рятуємо. Пригощали своїм медом, сало приносили. Через проблеми з медичними кадрами адміністрація лікарні і пацієнти дуже раділи нашому приїзду, пропонували залишитися працювати і надалі (якщо випаде нагода, приїду туди знову).
Між роботою наша медична бригада мала можливість добре відпочити…
— Їздили на річку?
— Ні, там не можна було показуватися, бо підстерігала небезпека обстрілів. У нас було обладнано спортзал, де могли пограти у теніс, займатися на тренажерах…
— Робоче навантаження на лікарів-волонтерів випадало велике?
— Так, адже у нашу міську лікарню звозили хворих фактично з усієї Херсонської області. Лікарні, що розміщені вздовж Дніпра, були розбиті. Люди із цих районів по меддопомогу змушені були звертатися в обласний центр. Місцеві жителі невибагливі, з розумінням ставляться до ситуації. Вони вже все перебули у своєму житті. Відчули на собі російську окупацію. Тому в них жодних претензій до незручностей із добиранням. За час, що я там був, не бачив жодної конфліктної ситуації.
— Вочевидь — розмовляли із херсонцями не тільки на медичні теми, а й суспільно-політичні…
— Жителі Херсонщини дуже налаштовані проти росіян. Бо вони наробили їм багато біди. Вбили їхніх рідних, зруйнували їхні будинки, підприємства, знищили ті ж лікарні, школи, крамниці. Тому, крім дрібної торгівлі, там нічого не працює…
— А під час виборів, пригадується, чимало жителів Херсонщини голосували за проросійські політичні сили…
— Те населення, яке зверталося по меддопомогу до нас, налаштоване дуже патріотично. А оті всі, котрі тягнули за росіянами, за відходу окупантів пішли з ними.
Галичани мріють про море, херсонці — про Карпати
— Які враження у вас залишилися від Херсона загалом?
— Гарне місто! Біда тільки, що через війну майже порожнє. У Херсоні постійно чути вибухи, звуки дронів. Місцеві жителі навчилися визначати, коли відбувається вихід ворожих снарядів, а коли — їх приліт. Я цих звуків не розрізняв…
— Не боялися працювати у такій обстановці?
— У мене і моїх колег була своя робота, її треба було робити, попри все. А ступінь небезпеки контролювали відповідальні за це сек’юріті від MSF. Вони відстежували всі «пабліки», мали зв’язок із військовими. Якщо виникала пряма загроза, ми ішли в укриття.
— З якими проблемами херсонці зверталися до вас найбільше?
— До нас приходили цивільні пацієнти з побутовими травмами і з пораненнями, які отримали внаслідок обстрілів. Був випадок, коли хлопцеві, який повертався додому, довелося втікати від російського дрона.
FPV-шка вибухнула, уламок потрапив у спинний мозок — унаслідок цього перестала функціонувати права нога. Тепер ця молода людина може ходити хіба що на милицях. Ми допомагали, чим могли, зараз — слово за нейрохірургами. Хлопця евакуювали, передали іншим лікарям.
А був випадок, коли (теж від атаки ворожого дрона) чоловік отримав пошкодження обох ніг — їх довелося ампутувати. Це однак не врятувало: постраждалий не витримав тяжкості поранення і помер…
— Які емоції у «лікаря з тилу», коли бачить такі наслідки війни?
— Емоції ми збираємо в кулак, вони на другому плані – найперше думаємо над тим, як найшвидше, якомога якісніше допомогти людині.
— Мені розповідали, що і ваш батько був успішним травматологом. Який його досвід стає зараз у пригоді? Які настанови дає він вам, уже будучи на пенсії?
— Універсальне правило життя батька вміщується у три слова: трудись, молись, вчись!
— Чим іще вам запам’яталося відрядження на Херсонщину?
— Херсонці – дуже приязні люди. У них відчувається любов до рідної землі, держави. А ментальність? Для нас, галичан, колись було мрією у відпустку поїхати на море. А у херсонців інша мрія — вибратися у Карпати. Це для них щось надзвичайне — побувати у галицьких краях. Дуже позитивно цінують нашу привітність. Відчувається єдність, спорідненість із нами. Не кажуть, що ми «якісь інакші».
— Напевно, і колеги проводжали вас додому з особливими почуттями…
— Прощалися тепло, але проводжати не проводжали, бо ми виїжджали з Херсона дуже рано — поки за роботу не взялися російські дрони…
Іван Фаріон,
фото автора
