Цю картину молода прилуцька художниця Марія Аландаренко намалювала для своєї подруги Юлії Долгінової. На ній зображено вагон уявного потяга «Прилуки – Нова Каховка». В останньому місті Юлія народилася, вийшла заміж, народила сина, почала займатись улюбленою справою – косметологією. Але через війну і окупацію рідного міста з 2022 року проживає у Прилуках, що на Чернігівщині.
Почавши життя з нуля, продовжувала розвивати своє любиме заняття і досягла значних висот та визнання. Тамтешні телеканали знімають про неї сюжети, у яких називають її унікальною косметологинею, бо вона виступає за природну красу і чесно розповідає жінкам, які процедури їм можуть зашкодити. А клієнток у неї за ці чотири роки стало так багато, що працює практично без перерви, час від часу поглядаючи на картину, яка висить на стіні її кабінету. Цим уявним потягом новокаховчанка майже щохвилини мандрує у своїх думках у рідне місто біля Дніпра. Воно також уявне. Те – ще довоєнне, а не нинішнє, перетворене окупантами на пекло.
– Юліє, розкажіть, будь ласка, про свій шлях у косметологію.
– Почну з того, що є корінною новокаховчанкою, як і мої батьки. У 1993 році народилась у тому ж пологовому будинку, в якому після закінчення медичного коледжу працювала. Після дев’ятого класу я вступила до Бериславського медичного коледжу на спеціальність “ Лікувальна справа”. Закінчивши його, чотири місяці пропрацювала у дитячому відділенні Новокаховської центральної міської лікарні. Мені там дуже сподобалось, я гарно навчилася ін’єкції робити. Захотіла продовжувати навчання. Вступила на контракт до медичного вишу у Сімферополі. Подала документи, навіть за рік навчання батьки попередньо заплатили. Це був 2014 рік. Після анексії росією Криму ті гроші ніхто навіть не повернув. Так я потрапила на роботу до пологового будинку.
Професію свою любила, просто жила нею. Дітки, нові життя – це чудово! Добре себе зарекомендувала, тому керівництво лікарні запропонувало мені навчання екстерном у Запоріжжі. Коли перебувала у декретній відпустці, знайома порадила піти вчитись на косметолога, бо я добре роблю ін’єкції. Хоча не лише це, у косметології й інші знання потрібні, а вища медична освіта збільшує кількість послуг, які може надавати косметолог. Косметології навчалась у Києві, у приватній школі. Отримала диплом європейського зразка.
– Це було до повномасштабного вторгнення рф?
– Так, це був 2021 рік. У тому ж році моя подруга порадила відкрити свій косметологічний кабінет. Вона була власницею салону краси «Пудра» у центрі Нової Каховки. Кабінет, у якому запропонувала працювати, звільнявся у грудні. Буквально перед новим 2022 роком я туди заїхала. Там були лише стіни і раковина. Кушетки, шафи, космецевтичні препарати закуповувала сама. Косметологія дуже дороговартісна, лише для старту потрібно п’ять-шість тисяч доларів. Згодом я зробила ще і велику закупівлю ін’єкційних препаратів. Це ще дорожче. А попрацювати встигла лише два місяці – почалася повномасштабна війна.
– Яким був для вас її перший день?
– Повномасштабне вторгнення рф ми з чоловіком Андрієм і сином Артемом, якому на той момент було лише три з половино роки, зустріли вдома. О сьомій вечора 23 лютого мені на роботу зателефонувала мама і з тривогою попросила закупити ліків для аптечки. «Юля, буде війна. Юля, послухай, будь ласка», – повторювала. «Мамо, яка війна? – відповіла їй. – Не може такого бути у 21-му столітті. Якщо хочеш, я зранку поїду в аптеку, бо зараз змучена». Але стосовно тривожної валізки я її все ж таки послухала – ввечері перебрала всі документи і склала їх у сумочку. Із дванадцятої ночі не спала, крутилась, відчувала тривогу.
О п’ятій ранку пролунав перший вибух. Із вікон нашої квартири на вулиці Дружби його було і видно, і чутно. Я скочила, почала плакати. Буквально за 5 хвилин пролунав другий вибух. А через пару хвилин зателефонували знайомі і порадили заправити машину. Розповіли, що горить військова частина, над нею кружляє літак, прилітають ракети. І додали: по телевізору повідомили, що почалася війна. А ми вже телевізор включити не могли – вимкнули світло, відключився Інтернет, навіть мобільний. Також запросили виїхати до них за місто, бо там, сказали, безпечніше. Швидко зібрались і поїхали. Поки їхали, бачили колони техніки із «зетками». Не лише військові машини йшли, а й медичні, польові кухні. Їхали у бік Каховської ГЕС.
– За містом було спокійніше?
– Три дні ми постійно спускались у підвал. Сиділи там інколи по дві години. У районі Цукурів стояли їхні РСЗВ-300, як я потім дізналась. І вони постійно запускали ракети. Постійний гул і світло, коли виліт. Потім ми звикли, просто зашторювали щільно вікна. Але коли був виліт, у кімнаті все одно ставало яскраво. А через дві-три секунди було чути сам звук. І навіть дитина запам’ятала. Щойно з’являлося світло, Артем говорив: «Мамо, зараз буде гучно». Це були постійні шок і тривога. Ми спали в одязі, якщо доведеться кудись бігти.
– Коли ви виїхали на підконтрольну територію?
– 19 квітня. В окупації більше не могли знаходитись, бо запуски були і вдень, і вночі. А потім у них почали падати ракети. Неякісні чи що вони були. І хвіст від ракети впав просто на дах хати, де ми були. Дістали його, дірку заліпили пінопластом із бензином, бо будівельні матеріали тоді придбати було нереально. І ми вирішили, що у безпечне місце треба їхати навіть заради дитини. Двічі були майже готові, але в останній момент передумували. Бо дуже важко все залишати. Адже ми мали нову квартиру з якісним ремонтом, для якого не пошкодували грошей.
– Вона зараз ціла?
– Ні, там уже три прильоти було. А ще поверхом вище розмерзлися труби і майже тиждень квартиру заливало. Болюче бачити фотографії першого прильоту, ті побиті вікна, а потім ми ніби змирились.
– Як ви все-таки виїхали?
– Спочатку домовились із провідником. Але він заробляв іще і на тому, що переганяв на підконтрольну машини. За те платили більше. Ми дуже ризикували, виїжджаючи о шостій ранку, бо на той період це ще була комендантська година. На місці зустрічі стояли до восьмої. І тоді нам сказали, що їхати треба із самого ранку, бо дорога важка. Ми вирішили не чекати того чоловіка до обіду. У результаті стали останньою колоною, якій вдалося виїхати через Снігурівку. Наш друг приблизно знав дорогу. Знайомі, які виїжджали за кілька днів до нас, також розповіли, якими полями треба їхати. З нами поїхали ще п’ять машин. Проїхали дуже багато їхніх блокпостів. Найстрашніший був на Антонівському мосту. Там і документи на дитину запитували, і у сина питали, хто ми йому. Син рано почав говорити, тож чітко і спокійно відповідав. А ще нам пощастило, що виїжджали , коли йшов дощ, – перевірка проходила швидше. Росіяни нас попередили, що всі узбіччя на нашому шляху заміновані. Мовляв, якщо треба у туалет, то робити це просто на дорозі. Ми і не з’їжджали. Терпіли і молились, щоб доїхати. На блокпості біля Снігурівки стояли «гради». Нам пощастило, що вони поїхали у нашому напрямку. Бо там лише одна колія. Вони пруть на реальній швидкості і не з’їжджають. Нема куди діватися. На узбіччя не з’їдеш, бо всюди написи: «Міни». А коли вони почали стріляти, ті 15 хвилин мені здались годинами. Це був дуже гучний звук, паніка у дитини і нерозуміння того, як йому пояснити, що все добре. А ще ми боялися, що прилетить у відповідь.
– Якими були перші емоції, коли все ж переїхали на підконтрольну територію?
– Ми всі плакали. Просто всі. Хотілось вийти і обійняти наших військових. З’явилось відчуття захисту. Артем узяв із собою вафлі і на кожному нашому блокпості пропонував їх військовим, але пригощали його. Крім одягу для дитини, я поклала у машину лише мультиварку. Нічого зі свого обладнання, аби не було проблем, не брала.
Так доїхали ми до Кропивницького, там переночували у спортзалі. Матраци на підлозі видались нам цілком комфортними. Наступного дня поїхали на Черкащину. Там у селі Довгенькому, неподалік Тального, живе рідна сестра бабусі чоловіка. Прекрасна природа, гарне повітря, але повна відсутність мобільного зв’язку і перспектив розвитку. Тоді через тиждень родичка покликала нас у Прилуки. Сказала, що вже зняла і оплатила для нас квартиру. Із травня 2022 року ми живемо у цьому місті.
– Як вам вдалося знову зайнятися косметологією?
– Спочатку звернулась до компанії, із якою раніше працювала. Там сказали, що допоможуть лише після стартової закупівлі. А це півтори тисячі доларів, яких у нас, м’яко кажучи, не було. Піти працювати у лікарню я не могла через дитину. У сина через війну з’явилися неврологічні проблеми. Під час стресу на тлі високого рівня кортизолу у нього відключалось дихання. Він робить вдих, але не видихає, синіє, блідніє і втрачає свідомість. Я розуміла, що потрібно лише продовжувати працювати косметологом, аби він міг завжди бути поряд. Тоді мені допомогла менеджерка ізраїльської компанії із Сум Юлія. Вислухавши мою історію, вона відправила мені препарати без грошей. Сказала, що можу віддати, коли почну працювати. Так я і відновила свою роботу. Починала у маленькому підвальчику, тепер маю свій кабінет. Рекламою не займалась, лише «сарафанне радіо» – клієнтки, які побачили результат, переповідали знайомим, а ті, коли приходили, розповідали іншим. Нині моя постійна клієнтська база обчислюється сотнями. Навіть із Києва жінки приїжджають.
– Як дізнаєтеся новини про Нову Каховку?
– Знайомі, які там залишились, розповідають небагато, бо знають, що їх підслуховують. Тому більше дізнаюсь із телеграм-каналів. Читаю, де порвало труби, куди прилетіло тощо.
– Доводилось чути, що Нову Каховку обстрілюють самі окупанти, а пропагандисти потім брешуть, що прилітає з правого берега – від ЗСУ.
– Так і є. Місцеві знають, що всі ці обстріли – для їхнього відео. Кажуть, що часто чують вильоти поряд, а за пару секунд – вже і прильоти. Обстрілюють мінометами мікрорайони, вбивають людей.
– Як думаєте, скільки у місті залишилось людей?
– Якщо раніше нас було близько 50 тисяч, то зараз, думаю, 7 тисяч, не більше… Але, попри все, ми все ж сподіваємось повернутись у Нову Каховку. Звичайно, це буде лише після її звільнення.
Андрій БЕЙНИК,
фото з інстаграму Юлії ДОЛГІНОВОЇ
Проєкт підтримки Шведської асоціації медіавидавців Tidningsutgivarna для українських прифронтових медіа в межах ініціативи НСЖУ “Frontline Press”.
