Понад три довгих роки провів у російському полоні колишній міський голова Херсона Володимир Миколаєнко. У застінках кремля ворог намагався зламати патріота. Але в них нічого не вийшло. Опинившись на волі, Володимир Миколаєнко почав боротьбу за визволення українців із російського полону, адже знає, як там катують і вбивають. Про свій полон і чим займається зараз пан Володимир розповів в інтерв’ю “Новому дню”.
– Володимире Васильовичу, 7 місяців минуло, відколи ви повернулися з російського полону. І зараз ми з вами спілкуємося в Херсоні. Скажіть, фронтове місто – це свідомий вибір чи ви тут буваєте нечасто?
– Я два місяці провів у лікарні та й повернувся в Херсон. Коли ти там, а твоя родина тут і ти тільки по телефону спілкуєшся, мрієш про зустріч, а лікарі кажуть – та ні, сиди в лікарні, будемо продовжувати відновлення, то я просто втік і сказав, що буду в Херсоні відновлюватися. І вже 5 місяців знаходжуся тут.
– Але ж постійні обстріли, як тут можливо відновитися?
– Ой, слухайте, рідне повітря відновлює. Скажу відверто, що дуже слабким себе почував уже під кінець свого терміну в полоні. Коли ж повернувся, з першого дня відчув таке піднесення. Бо рідні люди тебе обіймають, щиро усміхаються. Там тебе катували за те, що ти українець, мордували, голодом морили, принижували, а тут просто радіють. Я, мабуть, ніколи не забуду в своєму житті, коли ми тільки перетнули кордон із Білоруссю, і нас до самого Чернігова зустрічала колона людей, уздовж траси стояли, із прапорами державними, плакатами. Ну я думав, що це вони вийшли святкувати День Незалежності. А це так наші автобуси зустрічали.
-У вас був шанс раніше вийти з полону, але ви пропускали людей із хворобою? Розкажіть про це.
– Я взагалі вважаю, що треба насамперед звільняти саме тих, хто хворий. Коли нас відправляли із Севастополя, там проміжний пункт був – заклад, куди любила приїжджати Москалькова (російська омбудсменка), демонструючи начебто людське відношення до українських військовополонених. Так от звідти нас відправляли просто в пекло, у Воронеж. Так уявіть собі, людей на милицях, без ніг відправляли. Ну, здавалось би, навіщо? Відпустіть їх додому, вони ж уже не будуть воювати. Ні, треба покарати – за те, що чинили спротив, що не підкорилися. Є хлопці, які вийшли за 2-3 місяці раніше від мене, і досі знаходяться в лікарні, відновлюють своє здоров’я. І таких треба витягувати в першу чергу. А мені ще ФСБшники під час затримання в Херсоні говорили: «Мабуть, тебе в першу чергу обміняємо, десь на 20 наших вояків». Кажу, та ні, я не погоджусь на це ніколи. Як дивитимусь у вічі дружинам хлопців, які сидять у полоні, а якогось «кренделя», вибачте, Миколаєнка поміняли на 20 російських вояків? Я намагався достукатися до цих росіян. Кажу: от ви говорите, що в бою ви такі жорсткі, але після бою милосердні. Ну і де ж ваше милосердя? Коли людина на милицях, а її відібрали і кажуть: “Повзи…” Ну негідники! Мені досі болить: один хлопчик збожеволів. Я от саме за нього просив, щоб випустили в першу чергу, і він якось зник. Я ж подумав, що мене почули і відправили його додому. А потім, коли вийшов, я намагався знайти його, зателефонував його дружині, а вона каже: “ Та ні, їх відправили тоді на Мордовію і там просто до смерті закатували”. Можу навести масу прикладів, коли оті так звані лікування, вибачте, приводили тільки до погіршення. У нас одного хлопця відправили на шпиталь, так йому там на прийомці просто нирки повідбивали, ноги переламали, таке от лікування. А потім сказали: “Ти коли повернешся додому, там тебе хай і лікують. У тебе щось там гниє у шлунку, ну і нічого страшного”. Так що я не сказав би, що це люди.
– Чим займаєтеся зараз?
– Звільнившись із полону, я дізнався, що кожної неділі відбуваються акції на підтримку звільнення наших полонених. Тому я почав туди ходити. Знаєте, вважаю, що обов’язково треба підтримувати цих людей. І ми підтримуємо родини тих, хто перебуває в полоні, бо їм дуже боляче. Я навіть не уявляю собі, кому гірше, – тим, хто знаходиться в полоні, чи тим, хто тут, удома, рідні, які в повній невідомості. Про мене мої дізнались уже років за півтора, що я живий, що в росії, в якомусь таборі. Я зв’язався з родиною тільки тоді, коли повернувся. У мене жодної інформації не було. Там нам давали можливість разів п’ять писати листи. Але зрозуміло, що вони не доходили і ми нічого теж не отримували. Я говорив представниці Москалькової, тобто їхньої омбудсменки: “Якщо ми тут, у полоні, знаходимося за нашою «славною» традицією без листування, так ви нам скажіть, щоб ми не очікували ці листи, що нам заборонено їх отримувати і передавати”. Вона мені сказала, що хай ваші рідні уважніше адресу пишуть. А яку адресу, куди, кому?
– Володимире Васильовичу, а яку статтю вам «шили»?
– Спочатку вони вважали, що я, як бувший очільник міста, залишився тут чинити спротив, очолювати підпілля. І вимагали, щоб повідомив, де склади зі зброєю, де ці люди, підпільники. А потім, коли з’ясували, що я просто рядовий член тероборони, була пропозиція співпраці. Зрозуміло, що хотіли, аби я заявив публічно, що те, що ми робили в попередні роки, неправильно, що ми помилялись, що майдан на американські гроші був організований. Вони вважали, що люди публічні будуть заявляти, що не треба ніяке АТО було проводити, і не чинити спротив у 2014 році, щоб вони захопили не тільки Крим, а й Херсонщину. Ви ж пам’ятаєте, як тоді саме завдяки позиції херсонців, якими я дуже пишаюся, росіяни не просунулись із Криму? А росіяни вважають, що зможуть знищити наш дух свободи. Нічого вони не знають про свободу, вони мертві, на вигляд живі, а душа – мертва.
А статті ніякої не було. Вони щиро мені говорили: “ Ти не порушив жодного закону. Просто чинив спротив, не підкорився, от і все. Тому або ти визнаєш «нову владу», ідеш на співпрацю, і в тебе будуть гроші, безпека, тобто все буде гаразд, або яма”. Вони мені взагалі говорили, що я з в’язниці не вийду. А потім провели електронний облік полонених, завели нас у базу. От тоді я вже зрозумів, що їм важче буде позбавитись нас.
– Пам’ятаю те відео на херсонській «Арестанці» після вашого затримання. Пропагандист Літомін схиляв вас сказати потрібне росіянам, та пішло не за сценарієм, ви його зламали. Прокоментуйте, будь ласка, цю зйомку.
– Вони привезли мене до «Вічного вогню» десь о шостій годині ранку. І цей журналіст каже: “ От бачиш, прапор червоний висить, от тепер тут буде його місце”. Кажу: “ Так почекайте, чим ви мене хочете здивувати? 9 травня у нас тут постійно прапор Перемоги. Ну, приходять комуністи або люди, які згадують своїх загиблих рідних. У нас прапор Перемоги в державі не заборонений.” А він мені: “ А от у вас там не шанують, не святкують…”Я говорю: “Ну подивіться, як тут прибрано, бачите, люди готуються до свята. У нас 9 травня – офіційне державне свято завжди було, вихідний день, люди від ранку й до вечора несуть квіти, вшановують полеглих. Тому що практично в кожній родині хтось із родичів загинув під час Другої світової війни. – А далі кажу: – А навіщо тут стоїть танк біля цього прапора, ви що, його охороняєте?” – “ Ну так, – каже, – були випадки, ми тільки повісили, а їх позривали…” Ще про Шухевича запитував. Вони вирішили, що в нас не ті герої. Я якось коментував, вони це не показали. Кажу: “ Я ж не запитую, чому у вас Зоя Космодем’янська або Павлик Морозов – герої? Людина, яка зрадила батька, родину, такий для вас герой? А для нас інші герої. Ті, які захищали Батьківщину.” Звісно, потім були певні наслідки, зі мною, будемо так говорити, «провели виховну роботу». Ну нічого, живий.
– Тобто вас у російському полоні били?
– Били всіх. І мене також виводили на подвір’я в обласному управлінні поліції, імітували розстріл… І дуже дивувалися, що я не перелякався. І я сам собі дивуюся. Мені говорили: “ Тобі не страшно?” А я відповів: “ Та ну чого мені боятися у 62 роки? У мене двоє онуків є, сподіваюсь, що виростуть нормальними хлопцями.” Звісно, не дуже хотілося б іти з цього життя, але страху не було. І я знаю, що через ці катівні, які знаходились у Херсоні, стільки наших містян пройшло. Тому пишаюся нашими херсонцями. Вони сьогодні довели, що мають честь, гідність і що наше місто одне з найбільш патріотичних в Україні. Мені час від часу говорять: “ А от ви ж російськомовне місто, ви ж там близькі до росії”. Та не маємо ми нічого спільного з ними і не хочемо мати. Ми абсолютно різні. Я завжди говорю: у Херсоні 115 національностей, практично як у США, не треба нас порівнювати.
– У полоні залишаються ще багато цивільних українців, зокрема, міські, сільські голови з Херсонщини. Що ви скажете з цього приводу?
– Є люди слабкі, які підкорилися і пішли на співпрацю, не витримавши катувань, або за шматок хліба. Але, незважаючи ні на що, треба витягати усіх. Усі повинні повернутись додому, в яких би далеких таборах вони не знаходились. Президент сказав, що близько шести тисяч військовополонених наших у рф . А скільки там цивільних українців, узагалі невідомо. Наприклад, поруч зі мною сидів фермер. Їм треба було вкрасти його соняшникове насіння, яке лежало на складах, і техніку. Так його разом із дружиною у в’язницю кинули. Вони нахапали простих людей. Така логіка терористів – що більше заручників, то краще торгуватися. Якось на одній з акцій родичів полонених бачу плакат. На ньому – фото оборонців Маріуполя, які загинули ще у 2022 році. А тіла не віддають. Уявіть, у заручниках тримають навіть мертвих, боячись тіл… А полоненим розповідають, мовляв, ви нікому непотрібні, ніхто про вас не дбає, вас уже купу разів подавали на обміни, а Україна не хоче вас повертати. Я ж намагався хлопцям довести, що Україна бореться. Ну от моя черга і підійшла. Чесно кажучи, думав, якщо і вийду, то в останніх рядах цих обмінів. Бо ж там були в шоці, коли побачили звернення, яке ми свого часу приймали на сесії Херсонської міської ради щодо заяви путіна, що південь і схід України – це «исконно русские земли». І ми тоді сказали, що то він зі своєю деменцією так вирішив, а насправді їхні землі – це болота під москвою. І вони були в шоці: як узагалі так можна – про їхнього царя?
– Вас випустили на День Незалежності України. Дуже символічно.
– Ну це величезне свято тепер у моєму житті. Не дуже люблю свій день народження. Мабуть, тому що абсолютно чітко розумів, будучи при посаді, що люди приходили вітати не мене, вітали крісло. І ці безкінечні дзвінки, не завжди щирі. Тому завжди намагався кудись із родиною виїхати в цей день. А тепер у мене день народження – 24 серпня, разом з моєю країною.
Марина Савченко, фото авторки
