24 лютого 2022 року життя Херсонщини розкололося на «до» та «після». Перші години великої війни, стрімка окупація, запеклі бої на підступах до міста та довгі місяці під гнітом ворога.
Сьогодні обласний центр вільний, але він став «нулем». Кореспондентка «Нового дня» побувала у прифронтовому місті, аби на власні очі побачити, як херсонці тримають свій внутрішній фронт під щоденними обстрілами та полюванням дронів.
Колись у середмісті Херсона панував особливий затишок: було чутно гул порту та мелодійний бій старовинного годинника на вежі Художнього музею. Тепер тут панують інші звуки — свист снарядів та виття сирен. Російські війська стоять просто за Дніпром, у тимчасово окупованих Олешках. Із лівого берега вони гатять по місту з усього, що мають. Найчастіше — з артилерії. Що саме летить, херсонці вже навчилися розрізняти на слух.
Проте останнім часом до артилерії додалася нова біда — російські дрони. Вони буквально полюють на містян. На одній із центральних вулиць досі лежить збитий безпілотник — один із багатьох «трупів» ворожої техніки, які захисники приземляють щодня.
Окупація — страшніша за вибухи
«Сьогодні ще не дуже гучно», — спокійно каже херсонець Михайло Підгайний. Нещодавно поруч із його будинком на Сенявіна прилетіла ракета. «Там така яма… Вікна повідчинялися, будівлю отак хитало. Хоч у мене перший поверх, але меблі підкинуло добряче».
Михайло — науковий співробітник і природознавець. Він пережив у місті всю окупацію і переконаний: постійні обстріли — це легше, ніж життя під ворогом. Як публічна особа та член проукраїнської партії «Собор», чоловік був для росіян пріоритетною ціллю. Йому доводилося переховуватися, щохвилини відчуваючи гнітючий тиск присутності чужинців. «Тоді було моторошно. Гнітюче відчуття, що ти під ворогом, вони всюди ходять… Зараз — легше, бо ми вдома і ми вільні», — ділиться чоловік.
Полювання на людей та «уроки» виживання
Олена Тарасенко майже 30 років працювала водійкою тролейбуса. В окупації вона відмовилася знімати із кабіни синьо-жовтий прапорець, за що згодом пройшла через російський полон. Попри все, Олена залишилася в місті й навчилася виживати у нових реаліях.
«Коли працює артилерія — це складно. Вихід чуєш, але не знаєш, куди прилетить. Слухаємо, орієнтуємося: чи йти далі, чи ховатися за будівлю. З дронами ніби простіше, якщо слух добрий. Безпілотник чути, навіть коли він на сусідній вулиці. Можна устигнути заскочити в магазин або завмерти під деревом», — розповідає Олена. Її мрія проста — щоб війна нарешті зупинилася на цій позначці – чотири роки.
Цифри, що кричать
Статистика, надана управлінням цивільного захисту міськради, шокує. Станом на кінець лютого 2026 року по Херсонській громаді зафіксовано понад 34 600 прильотів. Війна забрала життя 543 людей, серед яких — 5 дітей. Понад 4 тисячі мешканців отримали поранення.
Найбільше понівечені центр та Дніпровський район. Вулиця Європейська (колишня Суворова) тепер нагадує декорації до фільму жахів. Нещодавно тут ущент згоріла старовинна будівля готелю та ресторану «Ностальжі». Це «червона зона», куди військові не радять заходити без потреби. Але, попри все, тут досі живуть люди.
Музика під канонаду
Херсон — місто контрастів. На фоні руїн та звуків вибухів раптом лунає акордеон. 69-річний професійний музикант Павло Панченко грає «Розпрягайте, хлопці, коней…». До війни він працював в обласному Палаці культури. Зараз виходить на вулиці з інструментом, бо каже , що не може інакше. «Хочеться тримати форму, поки здоров’я дозволяє. Музика підтримує і мене, і людей», — усміхається пан Павло.
Пам’ять Бузкового парку
Із колишнім міським головою Володимиром Миколаєнком, який провів у російських катівнях понад три роки, зустрічаємось у Бузковому парку. Для Херсона – це сакральне місце. Тут на початку вторгнення практично з голими руками проти танків вийшли місцеві тероборонівці. Тут полягли побратими Володимира.
Він згадує, як в умовах окупації намагався організувати поховання героїв: «Страшно було дивитись на пошматованих хлопців. Росіяни не давали їх забрати. Я телефонував Олександру Білоножкову, просив: «Роби, що хочеш, але хлопців треба поховати й ідентифікувати, щоб рідні мали куди прийти». Отця Сергія Чудиновича просив відспівати… Його після цього одразу в катівню забрали».
Володимир Миколаєнко пишається херсонцями. Він згадує черги до військкоматів, коли зброї вже не було, а люди вимагали хоча б порожні пляшки для «коктейлів Молотова». «Ми абсолютно різні люди з росіянами. Ми довели, що Херсон — це Україна, і ми ніколи не мали й не хочемо мати з ними нічого спільного», — зазначає він.
Замість епілогу
Чотири роки великої війни змінили обличчя Херсона, але не його характер. Місто, де на кожному кроці майорить синьо-жовтий стяг, продовжує жити. Тут залишаються десятки тисяч людей, які вірять у відродження.
«Я вірю, що тут буде культура, буде економіка. Ми виживемо. Нікуди ми не подінемося», — підсумовує Михайло Підгайний. І, дивлячись на незламних херсонців, у цьому не залишається жодних сумнівів.
Марина Савченко,
фото, відео авторки
