…Сонячний, але холодний день листопада. Центр Вінниці і багато живих квітів. Головний храм мирного міста ледь умістив усіх, хто прийшов провести в останню дорогу того, хто віддав життя за цей мир і спокій.
На щиті – 48-річний каховчанин Віктор Ольшанський. Сьогодні матеріал – пам’яті захисника із Херсонщини.
Ця спеціальність далека від військової, як мовиться, від слова зовсім. Віктор Ольшанський здобув освіту інженера-океанолога. Рідкісний фах – для науковців, які вивчають навколишнє середовище океанів; розвідників, які досліджують глибини морів і займаються розробкою підводних апаратів. Вона про людей, чия стихія – вода. На початку 2000-х Віктору випала можливість попрацювати в Азовському морі на одній із платформ «Чорноморнафтогазу». Потім робота змінилася, але й нова справа була пов’язана з водою. Доля уродженця Мелітополя склалася так, що він присвятив багато років розвитку зрошення на Херсонщині. Жив у Каховці. Там і кохання свого життя зустрів. 18 років пліч-о-пліч. Дружина Марина подарувала доньку і сина. І будинок мрії був, на березі Каховського водосховища.
«В окупованій Каховці залишився наш будинок. Віктор проєктував його сам. Спочатку із картону зробив макет двоповерхового будиночка з мансардою. З ним і поїхав до архітектора. Точно такий дім і вийшов. Мій чоловік усе майстрував сам», – пригадує Марина Ольшанська.
Затишний дім, стабільний заробіток. Із Каховки родина ніколи не виїхала б, якби не війна. В окупації місто на березі Каховського водосховища опинилося вже у перший день повномасштабного вторгнення рф. Частина людей виїхала одразу, але більшість залишалася у місті, сподіваючись, що ЗСУ відіб’ють його і всю Херсонщину. Родина Ольшанських прожила в окупації пів року. Далі було прийнято рішення виїжджати на підконтрольну територію України.
«Коли вже із сусідніх вулиць окупанти стали гатити з танків на правий берег, діти почали кричати. І Віктор говорить – будемо виїжджати. Із першої спроби нас не випустили, сказали: «Ваши не хотят вас принимать». Повернулися додому. А через два дні знову поїхали. Ще три доби ночували на трасі. Летіли «Гради», ми дітей прикривали собою. На четвертий день нашу колону випустили. Ми проїхали 17 блокпостів. Побачивши вже наших військових, я заплакала. Не вірилося, що вдалося виїхати», – розповідає жінка.
Проживши місяць в Одесі, родина переїхала до Вінниці. В цьому регіоні була робота для Віктора. Статус ВПО, наймана квартира, треба багато працювати, щоб прогодувати родину в чужому краю. Життя сім’ї Ольшанських було таким, як загалом у переселенців: у праці і з тугою за рідною домівкою, куди неможливо потрапити. А наприкінці липня 2024-го Віктора Ольшанського мобілізували. До лав ЗСУ він потрапив через власну сумлінність.
«Чоловік подарував мені сертифікат на навчання з перманентного макіяжу. На 5 днів я поїхала до Києва. На другий день йому телефоную: ” Дорогуша, що робиш?” А він говорить: «Оновлюю дані. Бо що я потім буду дітям говорити, чому я їх не захищав?» Віктор був такою людиною, що завжди робив мовчки те, що надумав. 26 липня я його провела. Відбув із військовими прикордонної служби у Хмельницький. Бувало, що буквально на пів дня на машині приїжджав до нас. А вже коли відправили на Львівщину, приїздив не так часто», – пригадує Марина.
Вже мобілізований, Віктор Ольшанський пройшов навчання у Національній академії Державної прикордонної служби України ім. Богдана Хмельницького. Мав звання капітана. Дружина загиблого зазначає: про службу чоловік говорив мало – чи то через стриманий характер, чи не хотів турбувати родину. Але вдома не знали, що він – командир прикордонної застави, як і про те, коли вперше їхній чоловік і батько опинився на «нулі» – там, де на кожному кроці чатувала смерть. Як уже пізніше дізналася Марина, своє бойове хрещення її «Віток» (позивний Віктора Ольшанського) пройшов на Сумському напрямку. Це були 76 днів на фронті в один із найгарячіших періодів.
«Якось Віктор надіслав мені документ, де було зазначено про статус УБД. Тоді запитала його: «А що це означає, ти що, був на «нулі»?..”. Також побратими Віктора мені говорили, що й через Куп’янський напрямок він пройшов. А в травні 2025-го Вітя мені надсилає квиток. Дивлюся, а там – «Вінниця-Харків». Запитую: «А що це?». А він мені: «Так ти до мене приїдеш у Харків». І я їздила на три дні до чоловіка», – пригадує Марина.
17 травня. Одна із найщемливіших миттєвостей, які бачив харківський вокзал. Це момент прощання люблячих сердець. Вона йому так відчайдушно: «Не ходи ти на «нуль», дуже прошу!» А у відповідь – коротке і тривожне: «Заспокойся…» Марина Ольшанська не знала, що то була її остання зустріч із чоловіком. У голові тепер одна думка: знала б – не пустила…
Зв’язок на «нулі» часто відсутній, тому що так треба військовим, із міркувань безпеки. Рідним захисники телефонують уже після виходу з позицій. Марина пригадує – якось вісточки від чоловіка не було цілий тиждень. А коли він вийшов на зв’язок, дзвінок тривав усього 7 секунд. Тільки устиг сказати, що заліз на дерево, щоб спіймати сигнал, і що з ним усе добре. Загалом же Віктор намагався завжди відповісти дружині і попереджав, коли з ним не буде зв’язку. Але того разу було по-іншому. 19 листопада 2025-го телефон Віктора Ольшанського замовкнув… назавжди.
«Я цілий день йому писала, але відповіді не було. Доньці замовив кросівки, прийшли «Новою поштою». Ілоночка татові написала: «Дякую, найкращий, тобі за взуття». Іллюша відправив йому відео зі своєю ранковою зарядкою. Відповіді не було. А вже 22 листопада, рівно о 9.00, під час Всеукраїнської хвилини мовчання – дзвінок. ТЦК. Сумна звістка про Вашого чоловіка… Я кажу: я вам не вірю, цього не може бути, він у мене такий акуратист… А мені – це правда! Я під’їхала до будинку – мені прочитали офіційне сповіщення. Я ще запитала: а коли привезуть, щоб побачити, що це не він? Потім уже у морзі впізнала одразу – це Віктор…», – пригадує дружина загиблого.
Це був скид із дрона. Ворожий безпілотник ударив у групу українських прикордонників на Харківському напрямку. Троє загинули на місці. Ще один зазнав тяжких поранень.
«Один побратим, який із Віктором був поряд іще з академії, говорить: «Вибачте, якщо щось скажу не те. Але Ваш чоловік був «зірвиголова». Він постійно ходив із хлопцями на завдання, навіть туди, куди його не відправляли. Вибачте, що я не зберіг Вашого Віктора!». Це трапилося 19 числа. А забрати тіла загиблих змогли лише зранку 20-го. Туди важко було підібратися – все заміноване.
Мені віддали телефон та обручку. Всі речі, які передали, пахли деревом і бліндажем. А одна футболка пахне Віктором. Я в ній тепер сплю. І гольф військовий інколи вдягаю», – зі сльозами на очах говорить Марина.
Уже після поховання Віктора його дружина отримала купу повідомлень від побратимів чоловіка. В них було про моменти служби капітана Ольшанського. За ними Марина тільки і впізнавала: «Так, це він, моя душа, був саме таким. Він завжди хотів усіх урятувати і всім допомогти».
«Із капітаном ми зустрілися у 2024 році у Великих Мостах (місто у Львівській області. – «Новий день»). Запам’ятався один випадок під Куп’янськом минулої зими. Нашу позицію розбомбили. Мене і ще двох «задвохсотило». Віктор тоді, можна сказати, врятував нас. Ми лежали без тепла, був сильний мороз, майже -20 . Він тоді наробив шуму у штабі. Прилетів дрон і скинув ліки. Віктора поважали, бо він був справді хорошою людиною і сміливою. Наприклад, на чергування на СП (спостережний пункт) заступав багато разів – до ворога менше 500 метрів. А на Сумщині на Різдво ворожий танк відпрацював по моєму СП, вибивши двері, впали стеля і стіна. А Віктор один намагався створити коридор для відходу. Мені вдалося вийти аж на 5-й раз, завдяки «Вітку» і ще одному полковнику, – розповів побратим Віктора Ольшанського, позивний «Рамірас».
Побачивши в телефоні чергову новину про російський обстріл Херсонщини, вона говорить: «Ненавиджу всім тілом. Немає нормальних росіян». Дружина загиблого капітана Марина Ольшанська працює у Вінницькому хабі для переселенців із Херсонщини у Вінниці «Вільні разом», як спеціалістка із загальних питань Ювілейної громади. Із Вінниці, говорить, тепер із дітьми нікуди не поїде, бо тут похований її Віктор.
«Син давно робить зарядку щоранку. Іллюша завжди мені, татові, бабусі з дідусем відправляв відео. А коли Віктор загинув, він відмовився знімати. Насилу переконала його повернутися до фізкультури. Говорю: тато ж тебе бачить і як ти все робиш. Чоловік завжди хотів, щоб син став головою громади. А на Ілоночку говорив – татова манюня. Я зроблю все, щоб підняти дітей. Я завжди говорила Віктору, що він – моя душа, а діти – моє серце. Хочу, щоб мені приснився, щось сказав. Але не сниться. Говорять, що коли померлий не сниться, значить, не ображається», – зазначає дружина загиблого.
«Віток» – позивний чоловіка Марина вкарбувала собі у тату – рівно в тому ж місці, де тіло Віктора прошив ворожий уламок. А на лікті правої руки вибила: «Одне життя – не межа. Тебе ж знайду в наступному…»
Марина Савченко,
фото з архіву сімїʼї
